Під самим Києвом на горбах розкинулося мальовниче село Хотів. На одній з гір у V ст. до н. е. заснував “город” князь Сіряк, ще й замок побудував. 1652 року в Хотові гетьман Богдан Хмельницький видав універсал. 1776 року Печерський архімандрит Зосима побудував тут дерев’яну Царекостянтинівську церкву.
Дивно, але про давню добу ми знаємо більше, ніж про часи, коли народилися наші батьки і діди. Про роки Визвольної війни 1917 – 1920-х років так мало збереглося документів і свідчень! Вони є, але в спецхранах та архівах. Від нас досі – хоч уже 20 років існує Українська держава! – приховують правду про боротьбу нашого народу за землю і волю, за Українську Народну Республіку.
У Галузевому державному архіві СБУ за сімома замками зберігається справа на отамана Гайового (Івана Грисюка), який воював на Київщині на початку 1920-х років. З неї можна довідатися, що Гайовий співпрацював з начальником 10-го повстанського району Косарем, якого визнали за керівника підпільники Київського і Білоцерківського повітів. Входив до 10-го повстанського району і Хотівський повстанком.
Хотів – волосний центр. 1921 року до волості входило 12 сіл. На початку 1922 р. в селі проживало 1910 чоловік. Ходили до православної церкви, навчалися в чотирирічній церковнопарафіяльній школі, відпочивали у народній чайні з читальнею.
Одним з випускників церковнопарафіяльної школи був Петро Троценко. Народився він 12 липня 1896 р. в хліборобській сім’ї Павла Степановича та Марії Григорівни. У родині вже була старша сестра Наталка. Пізніше з’явився брат Іван.
У Росії українці (тоді їх називали малоросами) були приречені все життя вирощувати хліб для імперії, воювати та гинути за її інтереси. Потрапив до війська і Петро. 18-ть йому виповнилося якраз напередодні “германської” війни. На фронті юнак дістав тяжке поранення. Додому повернувся із роздробленою лівою рукою. Це не завадило йому одружитися з Марією Тимофіївною Бондар, 1900 року народження, із Малютянки. Попри каліцтво, Петро продовжував обробляти землю. Мав він її 11 десятин.
Чи воював за Україну Петро у лавах Армії Української Народної Республіки? Можливо, але як доброволець, бо мобілізації через каліцтво навряд чи підлягав. Через інвалідність, напевно, уникнув він і призову до Красної армії та денікінського війська.
На початку 1920-х, за “совласті”, Троценко працював охоронцем земельного відділу Київського повітового виконкому. В односельців здобув авторитет та повагу. Видно, було за що!
Ворог завжди намагається знищити мужів довір’я, тоді вже значно легше підпорядкувати собі “масу”, позбавлену проводиря. За Петром ҐПУ прийшло 15 жовтня 1923 року. Арештували, бо підозрювали, що він є головою Хотівського повстанкому.
“По суті оголошених мені обвинувачень винним себе не визнаю. Начальником підрайону мене призначав Косар, але я відмовився”, – така була відповідь.
– Ніякої контрреволюційної діяльності не проводив, за всіх влад займався хліборобством. Головою повстанкому ніколи не був… Так, у червні 1922 р. отримав записку від Косаря з пропозицією організувати та очолити молодь Хотівської волості, але відповів відмовою.
Це підтвердив на допиті й інший арештований – Трохим Андраш із с. Княжичі Київського повіту.
Через місяць після зустрічі Андраш знову прибув до Троценка, але вже не сам. З ним був Пилип Косар. Переконували Петра “організувати Хотівську волость” та познайомити з хотівськими хлопцями. “Але я відмовився, і вони поїхали”.
На другому допиті Троценко повторив цю версію: “Приїхали до мене Косар з Андрашем у липні місяці 1922 року. Просив мене Косар, щоб я його познайомив з Хотівською молоддю. Коли я його спитав навіщо, він сказав, що скаже потім, але я здогадався, що він хоче познайомитися з молоддю з метою організації банди”.
У обвинувальному висновку 22 січня 1923 р. слідчий Флейшман цілком слушно записав: “Троценко Петро Павлович знав про існування контрреволюційної організації Косаря, за його і гр. Андраша пропозицією повинен був організувати Хотівську волость, для чого був призначений Косарем начальником підрайону, але гр. Троценко в своїх показах заявляє, що відмовився, але та обставина, що гр. Косар запропонував гр. Троценку таку важливу роботу, не побоюючись провокації з його боку, і що гр. Троценко, незважаючи на відмову, все таки не видав існуючу організацію, про яку знав, ясно свідчить про те, що гр. Троценко є довіреною особою, тобто членом організації Косаря”.
30 січня 1923 р. Київський губернський революційний трибунал Надзвичайної сесії постановив: “…Троценка Петра Павловича, 27 років, піддати позбавленню волі із суворою ізоляцією строком на п’ять років, рахуючи з 1 жовтня… На основі ст. 5 Амністії до 5-річчя Революції засудженим: Троценку Петру (…) призначене покарання зменшити на третину. Всіх засуджених після відбуття покарання позбавити прав за ст. 40 Кримінального Кодексу на 2 – 3 роки кожному. У всіх засуджених, за винятком Забудського Мирона, майно, яке їм належить, конфіскувати на користь Республіки. Речові докази по справі – конфіскувати”.
Присуд Троценко оскаржив, адже доказів проти нього слідство не знайшло. Але Всеукраїнський центральний виконавчий комітет прохання в’язня не задовольнив.
На захист Петра Троценка виступили односельці. 31 січня 1923 р. вони відправили в ОҐПУ листа. “Ми, що підписалися нижче, громадяни с. Хотів, Хотівської волості, Київської губернії і повіту, цим ручаємося за громадянина Петра Павловича Троценка, що знаходиться зараз під арештом при Госполитуправлінні, в тому, що він, проживаючи в с. Малютянка Київського повіту в якості приймака та займаючись по сільському господарству в с. Хотів, по батьку, як політично неграмотний і взагалі малограмотний –ні в яких бандитських організаціях участі не приймав, в арміях білих не служив, а, займаючись чесною працею по сільському господарству, у виступах проти Советськой Влади не помічений, в чому підписуємося, громадяни с. Хотів”. Дві сторінки підписів затвердили підписами і печаткою голова та секретар сільської ради.
От вам і “моя хата з краю”! Бачимо, що ні, не так було у Хотові. Люди, які поставили підписи на захист, не могли не знати, що ризикують, звертаючись до ҐПУ з проханням звільнити земляка. А Петро Троценко таки “завинив” перед совєтською владою!
З Косарем та його помічником Чмілем він співпрацював ще з кінця 1920 року. На прохання Косаря Петро Троценко запросив на зустріч з ними однодумців. Повідомив, що його знайомий “петлюрівський старшина” хоче організувати в Хотові підпільну “петлюрівську організацію”. На нараду прийшли хотівчани М. Ф. Топчій, Семен Кононенко і Корній Кутовий. Нарада відбулася в хаті Петра Троценка.
Начальник 10-го повстанського району поінформував добродіїв про мету й завдання організації, вказав, що його прислав Петлюра для підняття повстання проти совєтської влади. З цією метою він вирішив створити в с. Хотові осередок, який би підтримував зв’язок з отаманом Гайовим і давав людей до його загону, проводив агітацію серед селян на користь УНР та поширював прокламації. Коли Косар запропонував вступити в організацію, всі з радістю погодилися. Косар призначив Троценка головою Хотівського повстанського комітету, наказав проводити роботу й на Обухівщині. Троценко у свою чергу доручив Корнію Кутовому підбирати надійних людей для вступу в організацію.
У червні 1921 р. начальник 10-го району Косар встановив контакт з отаманом Гайовим із с. Дорогинки. У серпні – вересні 1921 р. налагодив зв’язок з емісаром Партизансько-повстанського штабу Миколою Афанасьєвим та начальником розвідки ППШ у Києві Віктором Алексєєвим, а через них – зі штабом генерала Тютюнника у Львові. Зв’язок із закордоном допомагали здійснювати через Едмунда Брейненсена (Бренейсен?) та вчительку Генрієту Ган, дружину розстріляного чекістами петлюрівця Винника.
13 серпня 1922 р. голова повстанкому Київського повіту Косар організував збір провідників повстанського руху Київського та Білоцерківського повітів. Учасники постановили визнати Косаря керівником повстанкому 10-го району.
За зв’язок між Косарем і Троценком відповідав Андрій Чміль. За сприяння Чміля Троценко організував в Хотові друкарню. Шрифт Петро дістав у Києві – допомогли знайомі з типографії, де він колись працював набірником. Кошти на цю справу зібрали Чміль і Троценко, зокрема пожертвував на підпільну друкарню отаман Гайовий. Дав він і чистий папір.
Про це чекісти довідалася аж в грудні 1929 року, коли до їхніх сітей потрапив Косар. Чекісти виявили, що справжнє його ім’я Пилип Васильович Дранник, що він сотник Армії УНР і від осені 1920 р. був організатором повстанського руху в Україні. З допомогою Василя Забудського, Платона Олійника, Трохима Андраша та А. О. Чміля, 1921 року Косар взявся створювати підпільну організацію з метою підготовки збройного повстання проти совєтської влади в Київському і Білоцерківському повітах Київської губернії.
Схема організації була така: в кожній волості призначався відповідальний, який у свою чергу призначав відповідальних у селах, а ті мали створити підпільні осередки з 2 – 5 чоловік. Заступник Косаря Василь Забудський відповідав за організацію осередків у Шпитьківській волості, Чміль – у Будаївській, Троценко – в Хотівській волості, Петро Олійник – у Княжичах й підтримуванні зв’язку з Гайовим.
Отаманові Гайовому, який підпорядкувався Косареві, було доручено контролювати лісовий район від с. Жорнівки до с. Княжичі, села Бишівської волості та села в районі Ірпеня. Андраш повинен був підтримувати зв’язок з волосними керівниками та виконувати особливо важливі доручення.
У жовтні 1922 р. організацію було розгромлено, багатьох її учасників заарештовано, в т. ч. й отамана Гайового, але Косарю в останню мить вдалося уникнути арешту.
Рідні Троценка вважали, що Петра арештували за участь у “банді Зеленого” (в сім’ї стверджували, що це наклеп). За родинними переказами, Петро рік просидів в одиночній камері Лук’янівської в’язниці. Дружина Марія носила йому передачі. Після звільнення Петро, худий та завошивлений, зайшов до сестри Наталки, що мешкала в Києві, а звідти, вже вимитий, поспішив додому, де його чекали дружина та донечка Ніна, 1922 року народження.
1925 року у родині з’явився син Віктор, а 1929-го – Тетянка. Сім’я Троценків була дружня, в ній панували злагода та доброзичливі стосунки. Дружина Петра, Марія Тимофіївна, мала гарний голос й охоче співала дітям народних пісень. Петро, хоч слуху не мав, але з душею співав гімн “Ще не вмерла Україна” та пісню “Щось сьогодні я дуже сумую”.
Арешт сильно вплинув на Троценка… Він став обережнішим, демонстративно “перестав цікавитися новинами і політикою”, віддався господарству. Та за московськими законами селянин не мав право на заможне життя.
Напередодні “розкуркулення”, ввечері, Петра попередив сільський активіст, що завтра його позбавлять майна – як “куркуля”. Тож зранку Петро “добровільно” відвів на колгоспний двір худобу. Так він став безправним працівником колгоспу ім. 45-ї Волинської дивізії.
Його ж батька, Павла Степановича, і брата Івана, “розкуркуливши”, вислали в “Середню Росію”. Довго вони там не витримали. Повернувшись, переховувалися в старшої, вже заміжньої, дочки Павла Степановича Наталки. Проживала вона на Солом’янці, на вулиці Мокрій. Потім батьки перебралися до сина Петра у Малютянку.
Петрового тестя, Тимофія Бондаря, жителя Малютянки, совєтська влада “розкуркулила”, а потім убила. Дружина Марія померла 1940 року. Брат Іван загинув на фронтах Другої світової війни.
Через скалічену руку Петра Троценка до Красної армії не мобілізували. За німців він з дітьми працював у громадському господарстві, створеному на базі колгоспу. Праця була тяжка.
Після приходу Красної армії Петра Троценка все ж мобілізували – на каліцтво вже не зважали. Призначили завідувачем підсобним господарством у Мар’янівці.
У повоєнні роки Петро Павлович працював на Володимирському ринку продавцем сільськогосподарської продукції радгоспу “Хотівський” Київського овочево-молочного тресту. Помер він 11 червня 1976 р., трохи не доживши до 80-ліття.
Справу, в якій проходив Петро Троценко, переглядали двічі. 1989 року прокурор зробив висновок, що в її матеріалах достатньо доказів, що Троценко у 1920 – 1922 роках був “активним учасником контрреволюційної організації, очолюваної Дранником-Косарем і членом банди Гайового”. Таким чином Петра Троценка 1923 року притягнули до кримінальної відповідальності “законно”, засуджений він “обґрунтовано”, відтак підстав для внесення протесту немає. При перегляді вироку за незалежної України, 1994 року, прокурор зробив висновок, що Петро Троценко не підпадає під дію Закону України від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”. Не підпадає, бо, бачте, був учасником збройного підпілля, тобто борцем проти “московсько-жидівської комуни”, нащадки якої досі панують в Україні.
Напевно, не помилися кати нашого народу, адже Петро Троценко, співаючи пісню “Щось сьогодні я дуже сумую”, переробив у ній деякі слова. Так з’явилися рядочки:
Тоді слава про мене гриміла
І боявсь мене сам комунар.
Напевно, із щемом згадував Петро Троценко часи, коли разом з отаманами Гайовим і Косарем брав участь у Визвольній війні українського народу проти російських загарбників.
Владислав КАРПЕНКО, Роман КОВАЛЬ
Село Хотів – Київ, 2011 – 2013 рр. |
