«Незборима нація» Число 10 (236) Жовтень 2005 р.

Щиро дякуємо за фінансову підтримку "НН"
Оксані РУМЯНЦЕВІЙ та Дмитру ПАНЧЕНКУ, особлива подяка Світлані БАЖАНСЬКІЙ.

Цей номер вийшов за сприяння Молодіжного націоналістичного конгресу.

15 вересня 2005 р. у Вінниці в приміщенні обласної бібліотеки відбулася презентація нової книги члена Історичного клубу "Холодний Яр", провідного архівіста обласного держархіву Костянтина Завальнюка. Книга "Провісники волі" є науково-довідковим дослідженням. Її офіційними рецензентами стали доктор історичних наук Арсен Зінченко, президент Історичного клубу "Холодний Яр", член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України Роман Коваль, доктор історичних наук, професор Вінницького державного педагогічного університету Микола Кравець. Нова книга Костянтина Завальнюка, яка є четвертою у доробку автора, містить біографії та документально підтверджені відомості про вісімсот п'ять учасників українського повстансько-отаманського руху 1917 – 1920-х років, які козакували на Поділлі та Правобережжі. Серед них варто відзначити постаті отаманів Пилипа Андруся-"Сірка", Сидора Андрущенка-"Куцого", Івана Бернадського, Семена Бойчука, Івана Голуба, Микити Дзюбанчука-"Чорнобривку", Семена Заболотного, Єфрема Івануня-"Шевченка", Семена Ільницького, Коваленка – "отамана Темного Гаю Вільного Гайдамацтва", Миколу Кушніра, Дорошенка-"Лиха", Володимира Мачушенка, Євгена Овчарука, Миколу Нестерука-"Підкову", Михайла Підлужняка-"Вітра", Клима Солтуса, Матвія Цимбалюка, Іова Цісаря-"Чорну Хмару", Сергія Яворського-"Карого".
Видання містить низку раніше невідомих фотографій повстанців та архівних документів, які складають велику наукову цінність. Це зокрема відозви різних повстанських отаманів до населення, до більшовицької окупаційної влади, до червоноармійців, містить звіти ЧК та подібних структур про специфіку українського руху Опору, про випадки переходу на бік повстанців червоноармійців і командирів. Документ № 57 засвідчує чужинське походження фактично усіх працівників Гайсинського відділу ГПУ станом на 1924 року. Цікавими свідченнями епохи є й антирадянські карикатури.
Книга "Провісники волі" підтверджує масовість повстанського руху та його широке соціальне представництво. Зібрані матеріали документально доводять той факт, що українська збройна боротьба, започаткована Українською Національною Революцією 1917 року, не припинялася до апокаліптичного Голодомору 1932 – 1933 років.
Презентація відбулась у дружній  атмосфері за участі митців, науковців, студентів і широкого кола поціновувачів української збройної боротьби. Ведучою зборів була вчителька української мови та літератури Наталка Кривонос. Перше слово було надано голові Літинської районної організації Народного Руху України Валерію Кривому, організаційними зусиллями якого було видано книгу. Ця чесна, віддана та скромна людина висловила подяку тим, хто безпосередньо своєю працею забезпечив підготовку книги до друку – працівникам підприємства "Літинська райдрукарня", Літинського агентства "Ліра" та численним спонсорам.
Фахівці Вінницького державного педагогічного університету – кандидати історичних наук Сергій Калитко і Павло Кравченко та професор Анатолій Лисий засвідчили наукову цінність книги як унікального історичного джерела, яке введено до обігу. Кандидат психологічних наук Олег Безверхий охарактеризував особливості духовного світу українських повстанців. Зі словами вдячності Костянтину Завальнюку за його працю виступили автор передмови до книги, член Національної спілки журналістів України Тетяна Стецюк, голова Вінницького обласного товариства "Просвіта" Леонід Філонов, голова обласного правління Організації українських націоналістів Микола Мельник, однокурсниця автора Віра Вінничук, яка поділилася спогадами про земляків-повстанців загону Якова Шепеля із с. Вонячин, які дожили до 1960-х років; бунчужний Вінницького козацького полку імені Івана Богуна Анатолій Демченко, представник Історичного клубу "Холодний Яр" Тарас Беднарчик.
Чудову атмосферу створили бандуристи – студенти музичного училища. Діана Бурячук заспівала пісню "Степ", а Олександр Хомячук – "Сусідку".
Заключне слово пошани Героям збройної боротьби та подяки помічникам пролунало з вуст Костянтина Завальнюка.

Тарас БЕДНАРЧИК, викладач  історії України, Історичний клуб "Холодний Яр"

 м. Вінниця

Відвідини батьківщини Калниша

Під враженням щойно прочитаної книги письменника Данила Кулиняка "Лицар Дикого Поля" я разом зі своїм зятем Василем та онуком Дмитром Чубами здійснив автопоїздку на Роменщину – батьківщину славетного кошового Війська Запорозького Петра Калнишевського (Калниша).
Народившись 1690 року в козацькій родині, Петро Іванович Калнишевський прокозакував на Запорозькій Січі від юнака-джури Кущівського куреня до найвищих старшинських посад. Обирався кошовим отаманом 1762 року, а також незмінно з 1765 по 1775 рік, тобто до зруйнування Січі царським військом. У вельми похилому віці, беручи участь у російсько-турецькій війні (1768 – 1774 рр.), керував бойовими операціями козацьких загонів проти турецьких військ, де виявив себе здібним воєначальником, за що був нагороджений вищою відзнакою імперії – орденом Андрія Первозванного.
Зважаючи на те, що відходили часи, коли запорозьке військо існувало за рахунок воєнної здобичі, мисливсько-рибальських промислів і царського жалування за військові послуги, мудрий кошовий енергійно взявся за господарську колонізацію території Вольностей Запорозьких, засновуючи численні села і  зимівники, запрошуючи до них люд Гетьманщини, Слобожанщини і Правобережної України. Протягом 10 років його отаманування на Січі землі так званого Дикого Поля перетворювалися на квітучий край із вільним землеробським населенням. Стрімко зростала економічна міць Запорожжя. Дипломатичними, а то й військовими заходами кошовий наполегливо протидіяв намаганням царського уряду відібрати північні околиці запорозької території під поселення балканських переселенців.
Звичайно, деспотична самодержавна імперія з кріпосницьким устроєм не могла довго терпіти наявності на своїй щойно загарбаній околиці волелюбної козацької республіки. Тільки довготривала війна з Туреччиною та її васалом Кримом, в якій запорозьке військо (особливо його флот) відігравало значну роль, стримувало Москву від рішучого наступу на запорозькі вольності.
Перемога у війні та приєднання Криму розв'язали Росії руки. Таємним урядовим наказом проти Запорозької Січі було спрямовано стотисячне військо під командуванням генерала Петра Текелія, яке в ніч на 4 червня 1775 року обложило січову фортецю, де на той час перебувало лише кілька сот козаків. Щоб уникнути даремних жертв, кошовий Петро Калнишевський зі старшиною без бою піддалися.
Згідно з царським маніфестом Військо Запорозьке було ліквідовано, а всі військові землі роздаровані високим царським урядовцям. Не зважаючи на великі заслуги перед імперією, кошового отамана Петра Калнишевського, а разом із ним військового суддю Павла Головатого і військового писаря Івана Глобу було засуджено до страти. Це покарання цариця Катерина ІІ замінила на довічне ув'язнення під найпильнішою охороною у віддалених від України монастирях: Івана Глобу – в Туруханському, Павла Головатого – в Тобольському, а 86-річного Петра Калнишевського – в Соловецькому на острові в Білому морі. Вирок цей був настільки таємним, що лише через сторіччя стало відомо про долю останнього кошового отамана. Виявилося, що відбував він двадцятирічне самотнє ув'язнення в жахливих нелюдських умовах кам'яної монастирської вежі і помер на Соловках щойно по звільненні – 1803 року у віці 113 літ. Уявімо собі, що то була за могутня людина цей мученик за волю України!
Роменщина – козацький край. Лежить у північному Посуллі й охоплює землі колишніх сотень Лубенського полку Глинської, Роменської, Хмелівської, Смілівської та Костянтинівської. Тисячолітнє місто Ромен (тепер внаслідок московського панування має спотворену назву Ромни) розташоване на високій горі при впадінні річки Ромен до Сули. На тій горі до нашого часу стоїть свідок козаччини – величний мурований собор Святого Духа, споруджений у середині XVIII сторіччя. В місцевому історико-краєзнавчому музеї зберігаються цінні реліквії козаччини, зокрема мідна чаша "Побратими" з канцелярії кошового отамана, та високомистецький витвір – книга Євангеліє, срібна оправа (витрачено пуд срібла) якої виготовлена видатним київським майстром Іваном Равичем 1760 року. Дарчий надпис вигравійовано на передній обкладинці "Сія книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорозкого низового судді війскового Петра Івановича Калнишевського".
Коштом кошового Петра Калнишевського 1764 року в Ромні було споруджено всесвітньо відомий грандіозний дерев'яний храм Покрови, який, на превеликий жаль, не зберігся до наших днів.
Далі ми відвідали місце народження останнього кошового отамана – село Пустовійтівка, що лежить на лівому березі Сули за 12 км вище Ромна. Тут у вкрай занедбаному стані перебуває споруджена 1773 року коштом кошового дерев'яна Троїцька церква. Височіє тут і пам'ятник Петрові Калнишевському, встановлений нещодавно, вже в часи незалежної України.
Повертаючись додому, відвідали розташоване на мальовничому гористому правому березі Сули колишнє сотенне містечко, а тепер заросле здичавілою рослинністю глухе сільце Костянтинів, над яким велично височіє руїна великої мурованої церкви, сумно нагадуючи про колишні кращі часи.
Поліпшили настрій відвідини Густинського жіночого монастиря, розташованого біля Прилук над річкою Удай. Бував я у ньому і за совєтських часів, оскільки цікавився ним як пам'яткою історії та культури України. Заснований 1600 року цей монастир уславився своїм літописом козацької доби та архітектурними спорудами XVII сторіччя. В часи моїх давніших відвідин ці споруди були в жалюгідному стані. Монастир використовувався як будинок для інвалідів (місцеві селяни називали їх "подопєчними"). Тепер це діючий монастир. Він сяє красою. Милують око відреставровані храми стилю козацького бароко: Троїцький собор, Миколаївська надбрамна, Петропавлівська та Трапезна церкви, фортечні мури з баштами. Приклад цей вартий наслідування!

Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб "Холодний Яр"
Роменщина – м. Ірпінь Київської обл.

ЖОВТЕНЬ. Ювілеї і дати

1 жовтня 1665 р. Петра ДОРОШЕНКА обрано Гетьманом Правобережної України.
1 жовтня 1727 р. Данила АПОСТОЛА обрано Гетьманом України.
1 жовтня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО, письменник, видавець, популяризатор історії запорозьких козаків.
1 жовтня 1894 р. народилася Харитина ПЕКАРЧУК, начальник санітарного потягу Запорозької Січі Юхима Божка, учасниця Першого зимового походу Армії УНР.
1 жовтня 1894 р. народився Ананій ВОЛИНЕЦЬ, отаман Вільного козацтва Гайсинщини, командир 61-го Окремого гайсинського пішого дієвого полку, отаман Селянської повстанської армії, підполковник Армії УНР.
2 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ руйнує фортецю Кодак.
2 жовтня 1882 р. народився Андрій ВОВК, генерал-полковник Армії УНР.
2 жовтня 1990 р. у Києві розпочалося голодування українських студентів із радикальними політичними вимогами.
3 жовтня 1884 р. народився кубанський бандурист Конон БЕЗЩАСНИЙ, учасник антибільшовицького руху на Кубані.
5 жовтня 1940 р. помер Володимир САЛЬСЬКИЙ, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
5 жовтня 1941 р. на Волині постали загони самооборони, які заклали основу УПА.
6 жовтня 1646 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ та Іван СІРКО з 2400 козаками вступили у боротьбу проти іспанців під Дюнкерком на боці французів.
6 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, оточивши Львів, бере з поляків викуп.
6 жовтня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус академії.
7 жовтня 1253 р. Данила ГАЛИЦЬКОГО короновано на короля Руси.
7 жовтня 1905 р. у Катеринославі засновано "Просвіту".
8 жовтня 1936 р. помер Федір ЩЕРБИНА, історик Кубані та України.
8 жовтня 1938 р. в Ужгороді створено перший автономний уряд Закарпаття.
9 жовтня 1596 р. відбулася злука православної і католицької церков (Берестейська унія).
13 жовтня 1948 р. помер Леонід МОСЕНДЗ, письменник, перекладач, науковець, старшина Армії УНР.
14 жовтня 1942 р. оформилась Українська повстанська армія.
15 жовтня 1615 р. коштом Єлизавети ГУЛЕВИЧ (Галшки ГУЛЕВИЧІВНИ) засновано Київське братство, а при ньому школу, яка згодом перетворилась на Києво-Могилянську академію.
15 жовтня 1959 р. московський агент Богдан Сташинський убив Степана БАНДЕРУ.
16 жовтня 1648 р. Максим КРИВОНІС взяв приступом Високий Замок у Львові.
16 жовтня 1657 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ підписав угоду зі шведами, яку підготував Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
18 жовтня 1918 р. проголошено ЗУНР.
18 жовтня 1922 р. загинув городищенський отаман Антін ГРОЗНИЙ.
19 жовтня 1879 р. народився Микола ПОРШ, член Центральної Ради.
20 жовтня 1814 р. народився Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ, учений і письменник, член "Руської Трійці".
20 жовтня 1886 р. народився Яків ВОДЯНИЙ, смілянський полковник Вільного козацтва, повстанський отаман, драматург.
20 жовтня 1930 р. москалі вбили Юрка ТЮТЮННИКА, генерал-хорунжого Армії УНР.
21 жовтня 1921 р. Василя ЛИПКІВСЬКОГО висвячено на митрополита УАПЦ.
22 жовтня 1894 р. народився Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, командир 61-го полку ім. Симона Петлюри, командувач Подільської повстанської групи.
23 жовтня 1926 р. помер Гаврило КУРЕДА, переяславський отаман Чорний.
24 жовтня 1884 р. народився Микола ЧЕБОТАРІВ, член Центральної Ради, начальник контррозвідки Армії УНР.
25 жовтня 1625 р. бій козаків під проводом Марка ЖМАЙЛА проти поляків.
25 жовтня 1657 р. Гетьманом України обрано Івана ВИГОВСЬКОГО.
25 жовтня 1859 р. почалася "Азбучна війна" в Галичині (протести проти примусового введення латинського шрифту).
26 жовтня 1612 р. запорожці спільно з поляками здобули Москву.
26 жовтня 1901 р. народився Іван ГАВРИШ, кубанський бандурист.
27 жовтня 1979 р. помер Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради, діяч ОУН.
28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про державний статус української мови.
29 жовтня 1914 р. Українські січові стрільці здобули перемогу над російськими частинами на горі Ключ.
29 жовтня 1922 р. загинув Іван ЧЕРНОУСОВ (повстанський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН), командир Лебединського полку Холодноярської організації.
30 жовтня 1919 р. смертельно поранено отамана ЗЕЛЕНОГО (Данила ТЕРПИЛА).
30 жовтня 1922 р. загинув голованівський отаман Роман БАБІЙ.

"Республіка козаків" Григорія Нудьги

Книгу "Республіка козаків" Григорій Нудьга написав ще за радянських часів. Лише зараз, 2005 року, книга нарешті побачила світ. Це відбулося завдяки фінансовій підтримці Рената Польового, краєзнавця і відомого благодійника.
Григорій Нудьга був земляком останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, він також прийшов у цей світ на Роменщині. Провівши дитинство вдома, юнаком навчався у Гадячі, а згодом у Києві. Став кандидатом філологічних наук і членом Спілки письменників України. Протягом свого життя написав чимало праць і книг, зокрема "Листування запорожців із турецьким султаном", "На літературних шляхах", "Заповіт Тараса Шевченка", "Український поетичний епос". Григорій Нудьга став одним із найбільш знаних дослідників козаччини.
У книзі вміщено сім розділів, зокрема про походження, культуру й освіту козаків, їхні лицарство та вольності, про місце української мови серед козацтва, демократичні засади Козацької республіки, погляди на Січ різних видатних європейців. Завдяки твору Григорія Нудьги читачі можуть ближче пізнати історію рідної землі та осягнути своє коріння.
Висловлюємо подяку українському меценатові, членові Історичного клубу "Холодний Яр" Ренату Польовому, коштом якого вийшла ця книга.

Олеся КОВАЛЬ, студентка
м. Київ

Дорогі брати і сестри!

Звертаються до вас парафіяни храму Успіня Пресвятої Богородиці с. Балина, що на Вінниччині. У середині ХІХ століття наші предки збудували прекрасний храм, який був одним із найбільших на Літинщині, окрасою та духовним центром Балина та довколишніх сіл і хуторів. Саме в цьому храмі згідно з архівними документами 14 листопада 1894 року хрестили майбутнього національного героя – подільського отамана Якова Гальчевського. З приходом комуністичної влади храм було перетворено на склад, а потім знищено. Але віру в Бога знищити неможливо – вона завжди жива, як і пам'ять про національних героїв, захисників народу і його святинь, одним з яких є наш земляк Яків Гальчевський.
Шість років тому в Балині було засновано громаду УПЦ – Київського Патріархату, яка, незважаючи на активний спротив прихильників московської церкви, почала відбудовувати цей історичний храм. Протягом кількох років зведено стіни і накрито та частково впорядковано всередині. На жаль, повністю завершити будівництво храму ми не можемо через нестачу коштів. А щоб завершити будівництво, нам потрібно 40 тисяч гривень.
Ми звертаємося до всіх українців, патріотів рідної землі, в Україні та діаспорі, керівників політичних партій і громадських організацій, духовенства, до всіх, кому дорога пам'ять про отамана Гальчевського, і до тих, хто не на словах, а на ділі прагне зробити свій внесок для відродження української духовності. Будемо вдячні за будь-яку пожертву, навіть найменшу. За всіх жертводавців будемо постійно молитися в нашому храмі під час Богослужінь.

Михайло БУСЬКО, священик

Листи і пожертви просимо надсилати на адресу: Парафія УПЦ Київського патріархату; настоятель отець Михайло Бусько, вул. Тельмана, буд. 3, с. Балин Літинського району Вінницької області, 22361.
Наші реквізити: 22361, с. Балин Вінницько-Богуславської Єпархії, р/р 260073122522 МФО 302076, м. Літин Ощадбанк, код 26423117.

“Українці з минулого”

ЛОМАЦЬКИЙ Максим Іванович (11.8.1896, м. Бар Могилівського повіту Подільської губ. – 1943, Словаччина)
Військовий діяч, інженер-лісівник; прапорщик 468-го пішого Наримського полку, старшина 10-го Проскурівського полку, 1-го полку Січових стрільців (11.1918 – 11.1919), Богданівського куреня 1-ї Запорозької дивізії (з 5.1920), сотник 5-го Богданівського (Дорошенківського) куреня 1-ї Запорозької дивізії (з 13.7.1920), студент Української господарської академії.

Подєбради, 1924 рік.
 

За українську топоніміку

Як їхати з Харкова на Лозову, то обов'язково проїдеш через платформу Безпалівка. А ще недавно зупинка – всупереч українському правопису – називалася Беспалівка. На це і звернув увагу Олександр Зубарєв.
І взявся виправити цю помилку. Спочатку влада опиралася, але таки під натиском пана Зубарєва змушена була погодитися.
У листі до редакції "НН" син Олександра Зубарєва Олег написав, що безліч людей роками проїжджали повз зупинку Беспалівка, і ніхто з них, у тому числі й вчителі, не поворухнули пальцем. А його батьку вистачило один раз проїхати мимо платформи з немилозвучною назвою…
Редакція "Незборимої нації" закликає своїх читачів брати приклад із пана Олександра Зубарєва і не миритися зі зросійщеною топонімікою української землі.
 

У Париж до могил Петлюри і Махна

Париж – місто романтиків і кохання, тому нічого дивного, що французьку столицю ми й обрали для весільної подорожі. Не дивлячись на такий романтичний привід і втому після відвідування всесвітньо відомих історичних пам'яток, я запланував піти до могил видатних синів України, які знайшли свій останній притулок на далекій французькій землі. Адже саме в Парижі поховані Головний отаман УНР Симон Петлюра та отаман гуляйпільської вольниці Нестор Махно.
Спочатку шлях проліг до кладовища Монпарнас. Знайти могилу Симона Васильовича було неважко. На схемі біля входу на кладовище написано номер поховання та напис – "Симон Петлюра, Президент України". Надгробний пам'ятник надзвичайно красивий – вглибині чорного граніту знаходиться погруддя Симона Васильовича. Зверху пам'ятник увінчано тризубом. Тут же поховано дружину і дочку Головного отамана. Вразило написання їхніх прізвищ – Петлюрова, Петлюрівна. Французькою ж мовою прізвища викарбувано згідно з українським правописом.
Віддавши шану Головному отаману, рушили на старовинне  кладовище Пер-Лашез. У літературних джерелах зазначено, що Нестора Івановича Махна поховано у Стіні комунарів. Пройшовши через кладовище і розшукавши цю стіну, могилу Махна однак не знайшли. Навпроти височіла могила розстріляних комунарів. Поміркувавши, вирішили піти на пошуки до колумбарію, що знаходиться поруч крематорію. Після тривалих пошуків у ніші під номером 6685 таки знайшли поховання буйного сина України. На бронзовій табличці – барельєф отамана, напис латиницею "Нестор Махно" та роки життя. Біля таблички букетик квітів – не забувають "Батька"...
Повертаючись назад, вирішили придбати карту кладовища. Коли продавець почув, що ми з України, то відразу повідомив місце поховання відомого анархіста та її номер у колумбарії. Виходить, пошук могилки можна було б спростити...
Сини України з різними долями, світоглядами та принципами поєднались чужою землею. Радує, що люди не забувають про них, що могили їхні доглянуто. На жаль, поховання українських героїв на Батьківщині не тільки не впорядковано, а більшість їх навіть не знайдена. Хотілося, щоб наша влада поставилася до цієї надзвичайно важливої справи відповідально.

Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”
Париж – Київ
 
 

Відійшов бандурист Олексій Нирко

Востаннє з Олексієм Нирко я зустрівся за день до його смерті. В понеділок, 26 вересня, ми з дочкою Олесею завітали до нього в Ялтинський музей кобзарства Кубані та Криму, як виявилося, на останню розмову. Виглядав він бадьоро, молодцювато, не вірилося, що ось-ось йому виповниться 80 років. Не виповнилося...
Наприкінці розмови я сказав: "Пане Олексо, давайте я Вас на прощання сфотографую з Олесею..." Оце "на прощання" вразило і мене, і його... Він делікатно промовчав, посміхнувся, обійняв за плечі Олесю, молодцювато підняв голову... Хто знав, що це востаннє. На другий день Олексій Федорович відійшов в історію...
Мене вістка ця приголомшила. Як так?! Та ми ж ще вчора...
Та то ж вчора... А сьогодні Україна осиротіла...
Вічна пам'ять українському подвижнику, славному чоловікові Олексію Нирку!

Від імені редакції газети "Незборима нація" та Історичного клубу "Холодний Яр" Роман КОВАЛЬ
 

Висловлюємо співчуття голові Чигиринського відділення Суспільної служби України Лідії УЛЯНИЧ у зв'язку зі смертю її матері
Віри Пилипівни УЛЯНИЧ,
яка упокоїлася на 81 році життя в холодноярському селі Матвіївка.

Редакція газети "Незборима нація", Історичний клуб "Холодний Яр"
 

Болюча втрата

3.05.1945- 1.09.2005.

1 вересня 2005 р. трагічно загинув Юрій Мурашов. Цього достойного чоловіка я знав від 1989 року, коли ми були членами Української гельсінкської спілки. Боролися разом і у лавах Української республіканської партії, яку тоді очолював Левко Лук'яненко. Як "радикальний і націоналістичний елемент" нас врешті витиснули з цієї партії, мене 1991 року, його – 1992-го. Я пішов у ДСУ Івана Кандиби, а Юрій Мурашов став разом із Степаном Хмарою співзасновником Української консервативної республіканської партії.
Юрій багато років був заступником голови УКРП та співголовою комітету "Ґельсінки-90", останньої дитини легендарної Оксани Яківни Мешко. Саме вона й притягнула Юрія до співпраці у створеній нею правозахисній організації.
Юрій Мурашов – чоловік, який ніколи не сидів склавши руки. Він завжди щось ініціював, організовував. Скільки мітингів, пікетувань, маніфестацій, конференцій, з'їздів відбулося за його активної участі! І коли?! У вирішальні роки для України – в 1989 – 1991 роках. Але й далі він не зупинився, тільки нарощував зусилля, бо був людиною конкретної праці, яких так мало на українському громадсько-політичному овиді.
Юрій Мурашов був високоосвіченою людиною, знав багато мов, зокрема і таку унікальну як суахілі, а в школі викладав англійську.
Він був палким чоловіком, інколи, виступаючи на вечорах Історичного клубу "Холодний Яр", здавалося, він забувався і промовляв як і колись на мітингах вікопомних 1989 – 1991 роках – енергійно, рішуче, заклично, часом й агресивно. А в спілкуванні з друзями був делікатний, врівноважений і цілком миролюбний чоловік. Я особисто ніколи не зазнав від нього прикростей.
1997 року Юрій став співзасновником Історичного клубу "Холодний Яр", учасником його Установчої конференції, членом правління. На вечори Історичного клубу приходив завжди у розкішних вишиванках, бо йшов на ці вечори як на свято. Останній раз ми з ним бачилися 5 червня – на презентації книг "Жага і терпіння" та "І нарекли його отаманом Орлом", а про смерть довідались, коли хотіли запросити на презентацію книги "Багряні жнива Української революції"...
А сталася трагедія так... 1 вересня у Києві на Подолі якийсь дикун мчав на джипі на червоне світло. Юрій вже перейшов вулицю. Джип врізався в іншу машину, яка здійснювала поворот. Удар був такий сильний, що машина відскочила прямо на Юрія і прищемила ногу до бетонного бордюра. Замість рятувати людину, в якої почалася сильна кровотеча, водії почали з'ясовувати, хто винний в аварії. Якийсь перехожий намагався надати Юркові допомогу, попрохав у водія авто пояс безпеки, щоб накласти жгут і зупинити кровотечу. І почув відповідь: "У мєня слішком дараґой пояс!" І не дав!
Швидка допомога приїхала лише за 50 хвилин і повезла не в лікарню, що на Подолі, а аж у Дарницю, на Лівий берег Дніпра... А Юрій тим часом відійшов...
Отак Україна втратила ще одного козака...
Вічна пам'ять палкому і вірному синові Батьківщини Юрію Мурашову!

Від імені редакції газети "Незборима нація" та Історичного клубу "Холодний Яр" Роман КОВАЛЬ

У жовтні 1991 р. я прочитав книгу маркіза де Кюстіна "Росія" і зробив виписки з неї. І ось тепер, майже через півтора десятиліття пропоную їх увазі читачів "НН". Переконаний, що у багатьох виникне бажання віднайти цю книгу десь у бібліотеках і прочитати її. Було б гарно, щоб прочитали її й ті, що очолюють нашу державу. Це б допомогло їм скоригувати політику щодо нашого вже й не такого великого сусіда.

Книга маркіза де Кюстіна "Росія" приголомшує – і фактами, і оцінками. "Тяжке враження залишає ця книга на росіянина, – писав Олександр Герцен 1843 року, – голова схиляється на груди і руки опускаються, і тяжко від того, що відчуваєш страшну правду, і прикро, що чужий доторкнувся до болючого місця". Що ж так вразило Герцена?..
"Досі я думав, що істина необхідна людині, як повітря, як сонце, – писав маркіз де Кюстін, повернувшись до Франції. – Подорож по Росії довела хибність моєї думки. Брехати тут означає охороняти престол, говорити правду означає захитати основи".
Ось як виглядала миколаївська Росія – "країна безглуздих формальностей" – в очах французького мандрівника: "Російський державний лад – ...це перманентний військовий стан, який став нормальним станом держави... Деспотизм... цілком узгоджується з духом народу... Я ніколи не бачив необмеженої монархії з народом, який складається з рабів... Селяни... повстають проти своїх панів в єдиній надії стати державними кріпаками. В цьому верхня межа честолюбства російського селянина... Весь російський народ, від малечі до старших людей, сп'янів від рабства до втрати свідомості... Деспотизм – на троні, але тиранія скрізь..."
Характерними рисами царської Росії, на думку де Кюстіна, є "нещадний деспотизм" і "дух лакейства", а росіянам притаманні "фальшива люб'язність", "глибока нетерпимість", "виключна неохайність", "убозтво і варварство" та "корисливе зрадництво". "Всі охоче готові обманути, – писав маркіз. – ...Тут щирість цінують тільки в інших... Портрет одного росіянина характеризує всю націю".
Переконати росіянина не можна, вважає французький подорожній, "його можна лише поневолити. Він повстає проти доброти і підкоряється жорстокості, яку приймає за силу". А похвала росіян "звучить як образа". Такі ж непевні "й обіцянки в устах росіянина".
У Росії, спостерігає де Кюстін,  "всі намагаються перевищити одне одного в надмірностях... (а) зіпсованість плутають із лібералізмом".
"Російський простолюдин за своє життя отримує не менше побоїв, як робить поклонів. І те, й інше застосовуються тут рівномірно в якості методів соціального виховання народу... Тут всі занадто нещасні, щоб скаржитися". Життя в Росії настільки жахливе, що тут "будь-який бунт видається справедливим, навіть коли це бунт проти розуму".
Російський уряд, "який ні перед чим не зупиняється і не знає сорому, швидше страшний на вигляд, ніж міцний насправді. В народі – гнітюче почуття неспокою, в армії – страшенне звірство, в адміністрації – терор, що поширюється навіть на тих, хто цей терор здійснює, в церкві – плазування і шовінізм, серед вельмож – лицемірство і святенництво, серед низів – невігластво і страшенна бідність. І для всіх і кожного – Сибір".
І хоч у самих росіян "російські закони відібрали... все", він готовий відняти свободу й у інших народів. Росіянин, пише де Кюстін, "живе і мислить, як солдат армії завойовників... Російський народ... ні до чого не здатний, крім підкорення світу... Народ (російський) пожертвував свободою в ім'я перемоги... Вони (росіяни) можуть на мить стати переможцями в сфері грубої сили, але ніколи не будуть переможцями в області думки. А народ, який не може нічому навчити інші народи, не довго буде найсильнішим".
Маркіз де Кюстін не робив різниці в оцінці російських верств. Незалежно від того, якого стану росіянин – вельможа чи вбогий селянин, всі вони за своєю натурою раби, які вічно змагаються "за знак монаршої уваги", чи ласку барина.
"Перше, що впадає в око при погляді на російських царедворців у час виконання ними своїх обов'язків, – писав де Кюстін, – це якась виключна улесливість і покора. Вони здавалися свого роду рабами, тільки вищого гатунку. Але лише спадкоємець йшов геть, як вони набували незалежного вигляду і ставали пихатими, що створювало різкий і неприємний контраст... Враження було таке, що у свиті спадкоємця панував дух лакейства, якого не позбавлені як знатні вельможі, так і їхні слуги. Це не було схоже на звичайний дворовий етикет, що існує при інших дворах... Тут було найгірше: рабське мислення, не позбавлене водночас і барської зарозумілості. Ця суміш самоприниження і пихатості здалася мені надто непривабливою..."
"В цілому росіяни... не схильні до великодушності... – продовжував де Кюстін. – Більше всього в них розрахунку. Вони працюють не для того, щоби досягнути корисних для інших результатів, але виключно заради нагороди. Творчий вогонь їм невідомий, вони не знають ентузіазму, що творить все велике. Позбавте їх таких стимулів, як особиста зацікавленість, страх покарання і марнославство – і ви позбавите їх будь-якої можливості діяти".
"Зневага до всього, що вони не знають, видається мені домінуючою рисою російського національного характеру. Замість того, щоб спробувати зрозуміти, росіяни вважають за краще насміхатися".
Де Кюстін зізнавався, що йому не вдавалося приховати від росіянина навіть своїх думок: "Жахлива проникливість слуг абсолютизму! Всі займаються тут шпигунством із любові до мистецтва, навіть не розраховуючи на винагороду".
До портрету Росії де Кюстін додає й оцінку природи: "Що за країна! Нескінченна, плоска як долоня, рівнина, без фарб, без контурів; вічні болота, що часом міняються житніми полями та миршавим вівсом; на горизонті – низькорослі жалюгідні "рощі" і вздовж дороги – сірі, врослі в землю халупи "деревень" і кожні 30 – 50 миль – мертві, ніби покинуті мешканцями, міста, теж придавлені до землі, також сірі й понурі, де вулиці схожі на казарми, побудовані тільки для маневрів..."
"Невтомна пристрасть до руйнування", "любов до страти", "любов до зла" – такі оцінки дав маркіз де Кюстін росіянам миколаївської епохи. Я ж думаю: а що змінилось у національному характері росіян, наприклад, в епоху Російської революції 1917-го і подальших років? Люди з саме такими якостями прийшли в Україну в грудні 1917 року і своїми злодіяннями підтвердили висновки уважного француза. Ті самі люди прийшли "визволяти" Європу в 1945-му. Такі саме люди "визволяють" зараз Чечню.
"Безцельное зверство" росіян, про яке писав де Кюстін, і невмотивований терор російських анархістів першої чверті ХХ століття, зокрема анархістки Марусі Никифорової, чи не ланки одного ланцюга?
І ще одне спостереження французького мандрівника: "В Росії жертви сваволі могил не мають".
Ось такою побачив Росію ("країну сваволі й насилля") маркіз де Кюстін. А висновок він зробив такий: "Якщо ваші діти надумають нарікати на Францію, прошу вас, скористайтеся моїм рецептом, скажіть їм: їдьте до Росії! Ця подорож корисна для будь-якого європейця. Кожний, хто познайомиться з царською Росією, буде радий жити в будь-якій країні. Завжди корисно знати, що існує у світі держава, в якій неможливе щастя..."

Роман КОВАЛЬ

Зала Київського міського будинку вчителя заповнена не повністю, але обличчя присутніх світилися щирим зацікавленням, а очі радо зблискували... Зібралися люди на презентацію нової книги Романа Коваля. Ці книги розгортають пекучі рани рідної землі, яких зазнала вона в роки бурхливого вогненного змагання за волю, за державу, за народ. Зі сторінок постають живі герої, правдива, щира душа кожного промовляє до нас крізь роки, нагадує, що вони віддали життя за щастя рідного краю. І стукає в наші серця: "Віримо, що не дарма загинули – рідний край буде щасливий!".
Такі роздуми пробуджують книги Романа Коваля. Особливо вражає те, що дійсні слова, вчинки, події та факти не прикрашені, жахні для нашої свідомості й величні у світлі історії України.
Віктор Лісовол, знаний кобзар, співає пісню на слова Пантелеймона Куліша "До кобзи" – правдивого голосу України. Далі – пісні про отаманів Зеленого і Дмитра Соколовського. Зала спрагло п'є кобзарський спів.
Письменник Василь Шкляр, ведучий вечора, викликає промовців, які зворушено дякують за книгу, бо кожному болить доля України. Присутні тепло зустріли гостю зі Швейцарії – ясновельможну пані Олену Павлівну Отт-Скоропадську. Промовляє Олена Павлівна українською мовою. Вона каже, що досі вважала, що знала історію Україну, але, прочитавши книгу Романа Коваля, збагнула, що якраз не знала її. Ми слухали пані Олену і ніби жива історія промовляла до нас, а невмирущий вогонь любові до рідної землі передавався присутнім.
Василь Литвин продовжує кобзарський спів піснею-закликом єднатися дітям України. А потім затужила козацька дума-пісня "Ой полети, галко" – ніби заспівали герої книжок Романа Коваля. Олена Павлівна зізналася, що в житті практично ніколи не плаче, а тепер, слухаючи кобзарів, не раз витирала очі хусткою.
Далі промовляли літературний редактор книги, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Володимир Коломієць, кандидат біологічних наук Андрій Мартиненко та професор Павло Вакулюк. А наприкінці співав бандурист Тарас Силенко.
Підсумкове слово Романа Миколайовича вразило присутніх. А розповідав він про свою наступну, двадцяту, книгу про Визвольні змагання – "За волю і честь".
Пекуче необхідну роботу проводить пан Роман, адже тільки тоді народ стає господарем своєї країни, якщо знає і шанує своїх героїв, якщо несе крізь віки їхній подвиг і велич вчинків.
Але боляче стискається серце: скільки мук і крові, скільки молодих і старих, не боячись смерті, йшли в бій за волю рідного краю! А хто знає про них, про їхній подвиг?! Шануймо українських героїв! Славімо їх!

Антоніна ЛИТВИН

За волю України

Коли поглянеш в сиву даль віків,
Аби побачити Вкраїни долю,
То видно безперервний хід полків,
Що йдуть у бій за край, за Волю.

Ідуть в звитяжні герці козаки,
Йдуть ратаї, щоб захистити ниви,
Стають до бою діти і жінки,
І землю скроплюють криваві зливи.

Та ба! – в неволі люд, у кайданах.
І... наші сіють, а чужі збирають...
Знов від землі, чи з неба, знак
Веде у бій за волю в краю!

Тож кожна грудка рідної землі –
То плоть і кров борців за Волю!
Думок-пісень обірваний політ,
Їх дивосвіт із радості і болю.

Ой доки смерть ловитиме життя
В останнім сплеску між двома світами?
Вкраїно, кров'ю хрещене дитя:
Від нас живих залежить майбуття,
Чи Воля перед нами?
                          Чи... за нами?!

Антоніна ЛИТВИН

З книги “Багряні жнива Української революції”

Україна є і буде

У ніч проти 3 червня 1919 року більшовики відступили з Кам'янця-Подільського. Та далеко не відійшли, укріпившись у Гуменецькому лісі. Близько 15-ї години до міста увійшло українське військо. Розташувались на площах, зокрема й біля семінарії.
На другий день, 4 червня, близько полудня, частини Армії УНР рушили далі – Проскурівським шляхом, але коло Гуменецького лісу передові відділи потрапили під обстріл. Трохи відступивши, встановили на позиції гармати і почали гатити по лісу.
Обстрілювали, доки не витурили з нього більшовиків.
Й пішли слідом за ними.
Але в українських частинах було неспокійно: у багатьох козаків та старшин виявилась гарячка. Тож один за одним вибували вони з ладу й повертались назад у місто, з якого недавно вийшли.
Звозили козаків до земської губернської лікарні. Коли підтверджувався діагноз тифу, їх переводили до бараків.
За кілька днів бараки вже були переповнені.
Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру.
Раптом озвався один козак:
– Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
– Як же ні? Українська, – відповіла та.
– Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
– Мабуть, не вміють по-українськи...
– Не вміють, – продовжував козак, – бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
– Так... так... так... – підхопили слабкими голосами інші козаки...
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках – їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили.

Роман КОВАЛЬ

Довідка на автора спогаду
МАЙСТРЕНКО Наталка (1889, с. Баговиця Кам'янецького пов. Подільської губ., тепер належить до сільради с. Устя Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. – після 18.4.1933). В дівоцтві Мельник. Закінчила 4 класи жіночої гімназії та фельдшерсько-акушерську школу (1914). Працювала фельдшером-акушером у Подільській губернській земській лікарні (1914 – 1920). Навчалася в Кам'янець-Подільській університетській гімназії для дорослих за програмою чоловічої гімназії (осінь 1918 – 15.11.1920) та на природничому відділі фізико-математичного факультету Кам'янець-Подільського українського державного університету (осінь 1920). Разом із чоловіком емігрувала до Польщі (Ченстохова). Хоч і була працьовитою та "здатною до науки і охочою до неї" (свідчення одного з викладачів), до УГА її не прийняли. Спогад "Змагання" написала 1922 року.

Джерела
Майстренко Н. Змагання. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 542 – 545.
Особиста справа Н. Майстренко. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1459, арк. 1 – 14.

Народний месник

Сімнадцятилітній юнак зі світлим волоссям і гарним
обличчям, у вишиванці дивиться з портрета розумними
очима. Він назавжди залишився таким юним,
щоб жити в серці свого народу у віках.

Богдан Цицик народився 1934 року в селі Соляноватка Старосамбірського району. У сім'ї було п'ятеро дітей – двоє хлопців і троє дівчаток. Батько Григорій був освіченою людиною і, окрім господарки, охоче працював на просвітянській ниві. Газети і книжки стали постійними супутниками сім'ї. Батькова любов до України передалась і Богданові.
Страшні події червня 1941 року... Богдан став свідком того, як большевицькі кати сотнями кидали невинних людей у соляні шахти. З того часу хлопець замислився над тим, як захистити рідний народ від наруги. 1945 року москалі арештували батька і кинули до в'язниці. Після кількарічного поневіряння по львівських тюрмах він загинув у вологодській в'язниці.
Малий Богдан поклявся помститися за батька. Спочатку добув револьвера з набоями. Маючи зброю, почав готуватись до акту помсти.
На початку 1949 року в центрі Добромиля, за кільканадцять метрів від будинку міліції і НКВД, Богдан перестрів начальника райвіськкомату майора Бугайова з дружиною, вистрілив впритул і вбив його. Сам же безслідно зник. У тому ж році Богдан закінчив 6 клас і пішов вчитися на курси трактористів у село Погірці Рудківського району. 1950 року він приїхав у Добромиль і серед білого дня навпроти будинку НКВД пострілами з пістолета вбив лютого ката – майора НКВД Скородєлова. Сам знову зник.
Відтоді Богдан перейшов у підпілля. Повстанців у районі вже майже не було, бо погинули в боях, але йому вдалося знайти двох друзів і продовжити боротьбу. 1951 року їх зраджено, товариші загинули. Богданові вдалося врятуватися. Він дістався рідної хати, переночував, а вранці, написавши на дверях "Або здобути, або дома не бути!'', забрав свої речі і пішов. Рідні відчували, що Богдан щось замислив, але перепинити його було неможливо. Він пішов у село Конів, недалеко від Добромиля, щоб поквитатися зі зрадником. Та потрапив у енкаведистську пастку. Богдан босим вискочив з явочної хати і побіг до лісу.
Спочатку не стріляли, бо хотіли спіймати живим. Але коли побачили, що віддаль збільшується, відкрили вогонь. Після першої ж автоматної черги Богдан упав... Непритомного хлопця привезли у Добромильську лікарню, а медикам наказали будь-що врятувати його, бо він потрібен був енкаведистам живий.
Операція минула вдало. Коли Богдан опритомнів, то першим його запитанням було чи буде він жити. Лікар відповів ствердно.
Коли до сина прийшла мати, він намагався заспокоїти її, але сказав, що буде вмирати, бо повстанці живими не здаються.
Дочекавшись, коли залишився в палаті один, Богдан зірвав із себе бандаж і руками розірвав рану. До палати увірвались охоронці, але хлопець був уже мертвий.
Так героїчно пішов із життя Богдан Цицик – один із полум'яних борців за волю України.

Ярослав МАЛИЦЬКИЙ,
колишній в'язень російських концтаборів

Звичайний собі поліщук, у сірому вбранні з доморобного полотна та постолах, підшитих шкірою-сирівцем, років 35. Звався Савка. Виріс і жив серед поліських лісів і баген, що зробили з нього пристрасного мисливця.
Був рік 1943, коли вся Україна захопилася боротьбою проти окупантів, а Полісся стало дуже важливим тереном бойових дій. Савка був серед найактивніших борців. Коли він приходив до штабу й давав звіт, його карі очі світились якимось незвичайним блиском впертого завзяття й жадоби боротьби та помсти. Глухе Полісся розбурхалось і давало доказ, що воно є не спокійною аморфною масою, а національно свідомою частиною української землі, що стала активно до боротьби за свою волю... Полісся беззастережно стало на боці УПА в її кривавій боротьбі з обома наїзниками. Воно зазнало великих втрат і дало велику кількість бійців-героїв у лавах УПА. Одним із них був малописьменний Савка. Він зголосився в ряди УПА й отримав завдання відповідно до своїх здібностей.
Ніхто не міг так добре виконати це завдання як Савка. Він знав кожний кущик, кожне болітце, з'являвся і зникав як тінь, ходив нечутно як дух і бачив уночі як кіт. Стріляв із свого коротенького карабіна по-мисливськи. Кохався у своєму легенькому кавалерійському карабінові і казав, що "емпі" і "фінка" – це зброя для тих, що не вміють стріляти, "а я з цього" – і він любовно поплескував долонею по цівці – "вцілю туди, куди мені схочеться".
Одного разу Савка дістав доволі важливе і важке завдання. Досить сильна частина большевицької партизанки висадилася в Цуманському лісі, недалеко села Сильно (Рівненщина), що лежить серед величезних лісів, і там зробила собі фортецю, замінувавши всі підступи так, що тільки командир і спеціальні провідники знали проходи... Це була група Медведєва...
Найвідважніший їхній диверсант лейтенант Кузнєцов, що досконало володів німецькою мовою, здійснив замах на Даргеля (заступника Коха), підкинув на місці замаху в м. Рівному виказку на ім'я українського націоналіста і спровокував розстріл усіх в'язнів рівненської в'язниці (в жовтні 1943 року). Большевицькі партизани з того дуже тішилися... Ця група намагалася втримувати зв'язок із головними силами большевицької партизанки, що розташувалася над Прип'яттю в районі Морочного, недалеко Пинська, серед величезних боліт...
Савка мав завдання контролювати ці рухи ворога. Він знав усі доріжки і стежки серед лісів і баген, мав свої знаки і примітки, і від нього нічого не могло сховатися. Коли він не міг покликати на допомогу якийсь найближчий відділ, то сам, з'являючись і зникаючи, як невидимий дух, нищив ворога, вириваючи з рядів його то по одному, то по кілька бійців. Ніколи він не приходив до штабу без якихось документів чи листів, що знаходив у забитого ворога.
Одного разу Савка, склавши звіт, каже:
– Сьогодні я вже маю п'ятидесятого... але тих "п'ятдесяток" буде ще не одна, – й очі його заблищали.
Начальник штабу питає:
– Скажи, друже Савка, чи бувають випадки, коли большевики, несподівано заатаковані тільки тобою, роблять облаву?
– Майже ніколи, пане полковнику, – каже Савка, – вони не знають, кого мають перед собою, бояться влізти в засідку, і або швидко стараються відійти, або негайно залягають і відкривають скажену стрілянину впродовж 10 – 15 хвилин. Але стріляють "Богові в двері", бо ж не бачать у кого стріляти. Потім зриваються, швидко відходять і знову за кілька кілометрів повторюється теж саме, аж поки не підійде на стріли наш відділ, і тоді вирішується їхня доля в цілості. Бо серед наших лісів, у нашій хаті їм не сховатися.
Минув якийсь час, тиждень чи два, не пам'ятаю. Савка прийшов і здав звіт. На запитання штабу, що ще скаже, відповів:
– Маю вже більше, як копу...
Більше ми Савки не бачили. Надійшов звіт від командира відділу, з яким Савка черговий раз переслідував ворога, в якому сповіщалося, що ворожа куля перервала Савці життя, яке він присвятив для найсвятішої мети.

(подається з незначними скороченнями)

Михайло ОМЕЛЮСИК

Біографічна довідка на автора
ОМЕЛЮСИК Михайло Степанович (1889, с. Ставки Житомирської обл. – 6.8.1970, США)
Військовий діяч, інженер; командир батареї, дивізіону 11-ї гарматної бригади російської армії (1917), помічник командира 1-го кадрового гарматного полку армії Української Держави (Рівне, 1918), командир 17-ї гарматної бригади (28.2.1919), черговий старшина штабу Волинської групи Армії УНР (1919), начальник оперативного штабу УПА-Північ (1943, 1944), начальник штабу УПА, голова Братства колишніх вояків УПА в США; військове звання – капітан російської армії, полковник Армії УНР (червень 1919), генерал-хорунжий УПА.
У роки Другої світової війни перебував у Поліській Січі Тараса Бульби-Боровця та УПА-Північ. Очолив рейдову групу УПА до Чехословаччини, де й був інтернований американцями. Автор споминів про Визвольну боротьбу.

Джерела
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. – Львів, 1995. – С. 202, 203.
Омелюсик М. Савка // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1967. – Ч. 5 – 6 (30 – 31). – С. 47, 48.
Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. – Київ, 1995. – Ч. 1. – С. 228 – 230.