Я давно вже збираюся впорядкувати сімейні хроніки і задокументувати біографії. Під час написання виявляється безліч “білих плям”. Як, на жаль, ми мало знаємо про свій рід! Також обов’язково вишлю Вам фотографію діда – у нас збереглося їх декілька. Одна цікава: дід з товаришами, в шинелях – у всіх виколоті очі, точно як на фотографії у Вашій книжці “Отаман Зелений”. Казали мені, що це зробили для того, щоб їх не впізнали.
Мій дід, Микола Іванович Миронюк, помер за два роки до мого народження, тому я ніколи його не бачила.
Прийшов він у світ 19 грудня 1899 р. в селі Русалівка (тепер Маньківського району Черкаської області). Про його батька нам відомо тільки, що він був сотником хутора Багва (тепер село Тетерів Маньківського району Черкаської області). Його мати Лукія походила із сусіднього села. Микола Миронюк був молодшою дитиною в родині, мав трьох сестер – Оксану, Явдоху і Параску. Оксана згадувала, що як була маленькою, почувся на вулиці гамір, вона вибігла за матір’ю, а тут під’їхав батько Іван з дядьками, всі на конях, зі зброєю, і батько каже матері: “Ми йдемо на великий бій...”
У 1920-х родину “розкуркулили”… Що стало з моїм прадідом – невідомо, діти повтікали... Оксана, наприклад, опинилася в Орехово-Зуєво, потім повернулася... Де був мій дід невідомо, але знаю, що він закінчив школу, напевно, в Русалівці (вчився дуже добре), після чого вступив до Уманського агротехнічного училища, де отримав гарну на той час освіту, після чого взявся за кооперацію, а саме торгівлю конями. Запит на коней приходив навіть з Америки. Родичі кажуть, що Миколі Миронюку приходило запрошення до Америки. Це був “великий кольоровий документ англійською мовою з печатками”.
Одного разу до нього в гості приїхали товариші з агротехнічного училища, напевно, вони були членами якогось товариства. Саме звідти походять дідові гасла “Геть кацапів з України”, “За вільну Україну” та інші.
Наступного дня дід погнав на продаж коней, але його наздогнали чекісти, затримали, прийшли додому з обшуком. Родичі казали, що перша жінка Миколи Миронюка (він був на той час одружений і мав сина Юрка) встигла заховати запрошення до Америки – занесла до його матері, Лукії. Було це десь у 1930-х роках. Перша дружина із сином невдовзі опинилася у Владивостоці (можливо, її вислали). Загинула у 1980-х роках – потрапила під машину.
Миколу Миронюка вислали на Соловки на 10 років. 4 місяці сидів у камері-одиночці, в холоді, на голову капала вода, а він співав “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”... У нас у родині ця пісня асоціюється із соловецьким періодом дідового життя. Там, на Соловках, він познайомився з однодумцями, видно, багато чого там навчився, в тому числі й більше взнав про історію України...
Одного разу йому передали, що завтра всіх виведуть, а перед тим питатимуть, хто вміє вичиняти шкіри, “так ти кажи, що вмієш”. Він так і зробив, хоч у цій професії нічого не тямив. Решту арештантів розстріляли... Так сталося, що він, замість вичиняти, взявся рахувати ті шкіри. Робив це вправно, його запитати про освіту... Згодом він став працювати бухгалтером. А ще якимось чином вивчився на зубного техніка. Його звільнили через 7 років без права в’їзду до України. Опинився в Таджикистані, де став працювати зубним лікарем чи зубним техніком. Згодом став проректором медичного інституту ім. Абу Алі ібн Сіни в Душанбе. Там і познайомився з моєю бабусею, маминою мамою, Поліною Клостер, німкою з Краснодарського краю, з “розкуркуленої” німецької родини. Вона навчалася в медичному інституті. В Таджикистані у них народилося троє дітей, а моя мама з’явилася в родині вже в Україні, 1953 року, коли дід повернувся на Батьківщину – смерть Сталіна призвела до лібералізації режиму.
Поселилися вони в селі Петраківці Катеринопільського району. Через рік переїхали в Черкаси, де бабуся Поліна отримала посаду обласного кардіолога. Микола Миронюк працював зубним лікарем і зубним техніком. Удома мав обладнання для виливання золотих коронок. Був майстром свого діла – коронки, які він ставив
стояли “вічно”. Був мисливцем, риболовом, пасічником: сім’я не бідувала. Мама згадує, що часто читав Українську радянську енциклопедію. Вдачу мав круту, дітей виховував у суворій дисципліні, перед батьком вони поводились “як миші”. Ніколи не кричав, тільки дивився... Бабуся не раз плакала.
Згодом, коли моя мама була ще школяркою, мої дід з бабусею розлучилися.
Мама розповідала, що розмов на “заборонені” теми вдома не вели, про минуле
більше мовчали, бо за родиною “наглядав” КҐБ, тим більше, що мамина мама була німкою. Мамина мама українською мовою майже не розмовляла, а
батько спілкувався винятково українською, завжди одягався у вишиванку, а
дітям не раз казав: “Запам’ятайте, ми не з кріпаків, ми з вільних...”
Помер він 8 листопада 1975 року, похований у Черкасах.
Ось і все, що я знаю про свого діда.
Поліна ОХРИМЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”
с. Нові Петрівці, Київщина |
