Православне кладовище волосного містечка Будаївки Київського повіту (тепер у складі Боярки) наприкінці 1918-го прийняло на спочинок п’ятьох вояків Армії УНР, а 1919 року – ще одного козака. Могили проіснували недовго. Вже в 1924 році більшовики взялися нищити цвинтар: руйнували пам’ятники, скидали їх до великих ям, могили рівняли із землею. Все ж кілька могил збереглося до наших днів.
Завдяки записам православних священиків, які здійснили таїнство погребіння, вдалося встановити імена загиблих вояків та приблизні місця поховань. Панотці не лише зробили відповідні записи до метричних книг, а й занотували інформацію про військові ранги, походження, дати народження, обставини смерті, час та місце погребіння.
14 листопада 1918 р. розстріляних вояків в останню дорогу провів священик Іоанн Федорович Славінський. Завдяки йому збережено їхні імена: бунчужний 1-ї сотні 1-го Окремого загону Січових стрільців Панкрат Бандура, стрілець 1-ї сотні 1-го Окремого загону Січових стрільців Іван Любченко, стрілець Скорострільної сотні Січових стрільців Пимен Бабич та колишній сердюк Федір Данильченко.
У грудні священик Кирило Радзієвський разом з дияконом Григорієм Гавшичуком поховали ще й сотника Дніпровського полку Армії УНР Михайла Карпекіна. Благодійному фонду “Героїка” вдалося віднайти його біографію серед “листків поляглих”. Із дбайливо заповненої картки на 22 запитання та короткої біографії відновлено життєвий шлях Михайла Карпекіна.
Народився він 1893 року в с. Виблі Чернігівської губернії в родині вчителів Олексія та Параски Карпекіних (Карпєкіних). Коли Михайлові виповнилося 5 років, помер батько. Родина лишилася без засобів для існування. Найстарший брат Михайла, скінчивши міську школу, дістав посаду на залізниці. Начальство, оцінивши його працелюбність та неабиякі здібності, просувало його по службі, відтак він почав матеріально підтримувати родину. Його коштом двоє братів здобули освіту в народній школі. Один з них потрапив на навчання до Київського політехнічного інституту, після закінчення якого вчителював (пізніше він став директором середньої технічної школи в с. Клинцях на Чернігівщині), другий ж вступив до Глухівського учительського інституту. Закінчивши його, вчителював у міській школі в Чернігові, де жила мати з двома доньками – народними вчительками. Саме їхнім коштом Михайло здобув освіту у гімназії. Закінчив її у неповні 16 років зі срібною медаллю. У 1911-му Михайло Карпекін вступив на історично-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Провчився лише рік. Знаючи як важко братам та сестрам дістаються гроші, вирішив перейти до Ніжинського історично-філологічного інституту, де, як стипендіат, міг перебувати на повному утриманні. Склавши іспит із грецької, Карпекін вступив до інституту. Вчився дуже добре, здобув повагу серед професури. Карпекін не раз повторював: “Не можна лише зорі з неба знімати, а решта все можливо – лише треба енергії і праці”. Навесні 1916 року по закінченні інституту був покликаний до Російської імператорської армії.
Скінчивши військову школу, вирушив на Румунський фронт. Бойовий побратим В. Вальченко згадував: “На війні він не раз викликав подив у своїх колег-старшин як своєю відвагою, так і деякими вчинками. Наприклад, коли котрого зі старшин посилали вести сотню в атаку, і Карпєкін бачив, що старшина боїться, то небіжчик не міг не запропонувати йому своїх послуг заступити його, зрозуміло роблячи це не з приємності, а лише з добрих почувань своєї дивно чутливої душі. Здобув собі небіжчик також пошану й любов підлеглих-козаків, що бачили в ньому не лише начальника, а й старшого брата і порадника”.
Протигетьманське повстання, яке почалося 14 листопада 1918 р., Михайло зустрів на посаді секретаря міністра освіти Петра Холодного. У ніч на 23 листопада Карпекін, уже як командир рою, взяв участь у наступі на Київ. Був спійманий однією з офіцерських дружин, однак врятувався завдяки “студентці-медичці” Світлані Харченко (нареченій Івана Ремболовича. – Ред.). Коли Харченко та Карпекін прибули до повстанського штабу, Світлану призначили лікарем до 3-й Січового куреня, а Михайла хотіли лишити при штабі для культурно-освітньої праці. Однак він, “під загрозою трибуналу”, добився скерування на фронт до Осадного корпусу Січових стрільців. Потрапив у 3-й полк Дніпровської козацької дивізії отамана Зеленого, де командував сотнею. Вночі 14 грудня полк наступав через станцію Біличі на Святошине. Карпекін командував облогою будинку школи, де засіли добровольці. Коли вони сказали, що здаються, Михайло як командир перший переступив поріг школи, але був підступно застрелений із браунінга. Через бої його не змогли поховати у столиці, тож і спочив він у Будаївці.
Ці відомості про сотника Михайла Карпекіна залишили його друзі – старшини Армії УНР, викладачі Української господарчої академії у Подєбрадах Леонід Романюк та В. Вальченко.
Поховали на Будаївському православному цвинтарі й галичанина Михайла Ольшанського, 1898 р. нар., козака корпусу Січових стрільців. Він загинув 23 січня 1919 р. у бою з більшовиками. Його тіло довго лежало у снігу біля залізниці, допоки покійника не знайшли селяни. Таїнство погребіння здійснив священик Іоанн Федоров.
На підставі архівних відомостей 6 вересня 2011 р. виконком Боярської міської ради надав дозвіл на відновлення вояцьких поховань. Майже два роки Благодійний фонд “Героїка” збирав кошти, шукав волонтерів для реалізації проекту. 4 червня 2013 р. на старому Боярському кладовищі, що по вул. Зеленій, почалися роботи з відновлення зруйнованих та впорядкування вцілілих могил. Невеличку ділянку землі обнесли металевою огорожею, за якою було встановлено шість петлюрівських хрестів та кілька рядів цивільних пам’ятників. Активісти знайшли за межами цвинтаря яму, до якої комуністи скидали поруйновані надгробки та монументи. Всі пам’ятники витягли на поверхню, реставрували та дбайливо розставили на цвинтарі.
12 днів кипіла робота.
16 червня 2013 р. духовенство УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ освятило відновлений цвинтар. Почесну варту несли ліцеїсти-богунівці та Клуб військово-історичної реконструкції “Чота пішої розвідки 3-ї Залізної дивізії Армії УНР”. Над могилами полеглих тричі пролунала сальва. Кобзар Тарас Компаніченко та солісти гурту “Рутенія” Гриць Лук’яненко і Анатолій Сухий виконали пісні про подвиги українського війська. Кілька сотень городян прийшли вшанувати воїнів та цивільних, які спочивають на старому цвинтарі. Над могилами героїв, на високій щоглі, було піднято державний прапор.
Відновлювали поховання понад 100 осіб. Багато хто з місцевих мешканців готував їжу для волонтерів, брав на нічліг активістів з інших міст, допомагав інструментарієм та будівельними матеріалами, давав можливість підключитися до мережі електроживлення у своїх помешканнях, підтримував словом і ділом.
Благодійний фонд “Героїка” висловлює подяку громаді храму Покрови Пресвятої Богородиці Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ у Боярці (за допомогу будівельними матеріалами та продуктами харчування); громаді храму ікони Божої Матері “Неопалима Купина” УПЦ КП у Боярці (за допомогу у проживанні та харчуванні); Володимиру Якимчуку (за допомогу будівельними матеріалами та підтримку майстрів-будівельників); голові Наглядової ради АТ “Оболонь” Сергію Блощаневичу (за підтримку дослідницької діяльності) та Сергію Лисенку, який віднайшов архівні документи про могили українських воїнів.
Щира подяка за допомогу в будівельних роботах Федорові Криську, Миколі Безпалому, Павлові Дзюковському, Михайлові Петяху, Костянтинові Шпортку, Дмитрові Спиридонові, подрузі Смереці та Кирилові, Боярській станиці Пласту НСОУ й особливо другові Артурові, Інні Неродик, ГО “Спільна Справа” та Василеві Іванченку. За допомогу в будівництві та нічних чергуваннях сердечно дякуємо Олександрові Коваленку, Ігореві Супруненку і Сергієві Рибачуку.
Особлива подяка й Клубові військово-історичної реконструкції “Чота пішої розвідки 3-ї Залізної дивізії Армії УНР” (за допомогу в будівництві та нічних чергуваннях, за несення почесної варти на відкритті меморіалу); Київському військовому ліцею ім. Івана Богуна у м. Боярка (за несення почесної варти на відкритті меморіалу); Олександру Семку (за нічні чергування) та доброчинцям, чиїх імен ми не зафіксували.
Велика роль у побудові меморіалу та висвітленні події належить журналістові 5-го каналу Андрієві Ковальову з Боярки.
Щиро дякуємо й жертводавцям! На побудову меморіалу дали благодійні датки мешканці Боярки Марко Ткачук – 14100 грн., Володимир Якимчук – 3000 грн., Андрій Поліщук (Боярка, інформаційно-видавнича компанія “Віт-А-пол”) – 1000 грн., Наталя Супруненко – 300 грн., Олександр Семко, Леся Коваленко та Віктор Яровий – 200 грн., Борис Васильченко, Петро Глущук, Сергій Рибачук, Олександр Поліщук, Василь Іванченко, Віталій Падалко, Тетяна Войновська, Олександр Нечипоренко – по 100 грн., Тетяна Жук, Віктор Нездіймишапко – по 50 грн., а Ігор Супруненко зібрав 220 грн.
Не стояли осторонь і кияни, один із них пожертвував 4001 грн.; Назар Гринчук дав 400 грн., В’ячеслав 500 грн., Володимир Балан і Тетяна Пашина – по 200 грн. Пожертвувала 100 грн. і Римма Карпенко із с. Хотів, що під Києвом. Ігор Супруненко офірував 1000 грн., Юрко Яворський з м. Горохів Волинської обл. – 1136 грн., Товариство “Чорні запорожці” – 500 грн.
За даними “Героїки” в України є близько 2000 могил козаків та старшин Армії УНР, які ще можна віднайти та відновити.
Павло ПОДОБЄД, керівник Благодійного фонду “Героїка”
На світлині Віктора Крука Андрій Мацьків |
