• Головна сторінка
• Архів
• Розширений пошук
• Редакція
• Клуб "Холодний Яр"
• Книги - поштою
• Гостьова книга
• Стежками холодноярських отаманів

• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень
• Травень
• Червень
• Липень
• Серпень
• Вересень
• Жовтень
• Листопад

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

Не знаю, чи де живе під сонцем сотник Назаренко?
Під сонцем? Це так колись казали у добрі старі часи! Сьогодні ж для тих, хто ось живе у “туманнім Альбіоні”, в Англії, сонця хіба можна мати на рецепту!..
Отож, коли ще живе під сонцем, нехай усміхнеться й пригадає собі косоокого молодого ходю-китайця, який йому завдячує, що не порубали його українські кіннотники... Та й мене нехай з ним пригадає!
Квітень 1920-го року... Большевицький фронт перервано! Вдарили по ньому полки і курені, що шість місяців ходили на глибоких московських запіллях і били ворога за допомо­гою українських повстанських загонів... Творили легенду Зимового походу!
Потім підкотились під самий фронт, про­рвали його і з’єднались з тими українськими частинами, що наново розпочали з ворогом-окупантом бій...
Москалі відходили на схід. Огризались, відбивались від української кінноти... Безнадійно! Підходила українська піхота й підтримувала побратимів. Ворог заламувавсь і відходив. Наш полк ішов вантажитись у товарові вагони, щоб швидше підпомогти фронту. Іду з передовою сторожею.  Назустріч – сотня кінноти.
Якось воно здалека дивно виглядає... Попереду лише кілька кіннотників, за ними, ніби піхота, а потім, іззаду, решта кіннотників.
Ідемо назустріч, а потім вияснюється: це ж полонених ведуть! А ще ближче, бачимо – та це ж ході!
Дивлюсь на сотника кінноти... Де ж я його бачив?
І сотник коня зупинив, і ціла валка стала.
– Семене!
– Миколо!
Дружні обійми й поцілунки...
– Скільки ж то часу не бачились?!
І почались згадки... Про Київ... Про вишкіл в Інструкторській школі... І про тих, кого звалив тифус у страшнім дев’ятнадцятім... Про тих, хто впав у Зимовім поході...
– А де ж це ти цих косооких набрав?
– Косооких? О! З ними просто чудасія! – сміявсь Назаренко. – Якби не оцей молодий... Та як його? Ага: Чан-вай-пфу!.. Кіннотники всіх би їх порубали! Сидять, чорти, навшпиньках, перед ними шапки з набоями і хліба шматок із салом, і стріляють... Кількох наших упало, але й ходям голови полетіли... І як би не цей Чан-вай-пфу, що щось крикнув і руки догори підніс, порубали б усіх на капусту.
Китаєць, що почув з уст сотника своє прізвище, виступив наперед і засміявся раз, і другий – так, ніби кінь заіржав, причому його маленькі очі заблищали цілком приязно й покірно.
– Бачиш? Ну, і як такого рубати? – казав Назаренко.
Чан-вай-пфу зрозумів це як найкращу похвалу і раптом випалив ламаною московщиною:
– Он нам хлєб давал – за нєго стрєлял! Ти будєш хлєб давал – за тєбя стрєляй! – І знову заіржав.
– Тьху!
– От і воюй з таким народом! – обізвавсь Назаренко, стараючись надати свойому голосу ознаки ворожости, але це йому не зовсім вдалось.
Він обернувсь до молодого ході й зробив собі над головою знак схрещених шабель:
– Сєкір башка! Панімай?
Однак Чан-вай-пфу виявився непоганим психологом, і вже добрячого сотника пізнав. Він тільки щось голосно сказав-гаркнув до своїх, і враз уся косоока купа й собі вибухла іржанням-сміхом, немов би тобі цілий кінський табун. Та, здається, найголосніше іржав-таки Чан-вай-пфу!
Сотник лише мені підморгнув:
– І говори тут що... як воно – азіят!
Тепер уже прийшла моя черга сміятись.
– Куди ж це їх тепер провадиш?
– До штабу, а там буде видко, що з ни­ми і як...
Розмова далі перейшла про положення на фронті, і старшин нараз стиснув гурт піхотинців і кіннотників разом. Козаки люблять бачити своїх старшин, коли вони в добрій згоді!
– Як же там під Жмеринкою? Чи й далі большевики не відходять?
– Так! Вони з Києва отримали свіжі частини, і під Жмеринкою зараз ідуть запеклі бої! Але наші чорношличники вже прорвались на їхні тили!
– Брешуть! Хай ще день-два, але дамо їм чосу! От і цих надіслано з Києва, –вказав на китайців сотник.
– Та ось уже й по них!
Позаду, із села зачорніла піхотна колона. Доганяв полк.
– Ну, прощай, Миколо! Треба рушати.
–     Прощай, Семене! Зустрінемось у Києві.
–     Що?
– У Києві! У Києві!
Та не зустрілись [у Києві]... Зустрілись аж по десяти роках еміграції у Польщі. По нужді і голоді, по сидінні за колючими дротами таборів... А перед тим, коли покинуті “союзниками” напризволяще, змушені були із кривавими боями відходити день за днем, лишаючи у снігах полеглих борців за Волю. Аж над Збручем кинули визвольну зброю...
Тинявсь поміж чужими. Як кажуть: “Часом із хлібом, часом з водою”! З бідою!  Раз дзвеніло в кишенях, раз були вони порожні! Знав, що десь там при місті Каліші існує ще табір для інвалідів і вищих старшин, що вже віку дожи­вають.  Захотілось побути хоч кілька днів серед своїх. Поїхав.
Зараз за станцією, у полі знайшов цей табір. Чорнів він, закинутий у снігу, як привид... Але при вході свій вартівник. Не запитавсь нічого. Подумалось:
“Своя своїх познаша!..”
Ходив вуличками поміж бараків і придив­лявсь. Може, хто знайомий, але стільки ж ро­ків минуло! І от на знайомого натрапив.
Невже ж це він? Та певно ж! Чан-вай-пфу! Стоїть і сперечається про щось і то дуже завзято, а коло нього купка з шістьох козаків.
Прислухаюсь і не одразу розумію, чому ця сварка. Нападають на нього! Та ось у чому справа – китайці, що живуть теж у станиці і десь там роблять, хочуть виїхати на батьківщину... Ну, а ці козаки дорікають. Як біда була, разом тримались, а тепер, бач, – тікаєте!..
Бідний Чан-вай-пфу не може відбитись. Мушу його оборонити!
– Чан-вай-пфу! Чи ти мене пізнаєш?
Розбіглись косоокі зіниці...
– Пам’ятаєш? Сотника Назаренка пам’я­таєш? У двадцятім, як тебе в полон казав узяти, а не рубати?..
– Назареньку! – раптом аж підскочив ходя. – Назареньку!.. – і заіржав, як кінь: – Карошш... капітана! Шанго карошш капітана! Я тібє пізнав! І ти карош капітана!!!
Козаки, замість дорікати, тепер тісніше стали за Чан-вай-пфу. Сміялись і собі з ним, бо знали сотника Назаренка. І тільки один з них не перестав дорікати:
– І ти теж такий, як ті ході, і поїдеш теж до комуністів...
Чан-вай-пфу зараз поблід на це слово, а потім кинувсь з кулаками:
– Я? Я – до комуніст? Мая – Уккраїна! – гукнув скільки сил, ударив козака, аж той гепнув на сніг, і побіг геть.
– Мая – Уккраїна!!! – обернувсь він на бігу ще раз...
Не побачив я і в таборі сотника Назаренка. Помандрував він на Чехословаччину через “зелені границі”.
А коли я ще за два роки навідавсь до та­бору, про Чан-вай-пфу почув таку новину від одного з тих же козаків.
Чан-вай-пфу женився. На тутешній місцевій польці, аякже! Та то ще не все!
Сина має! Такий бльондин, а з чорними косими очицями.
Хрестив синка в українській церкві! Цікаве та­ке хлопча!
– Ну, а якже ж він? Почуває себе хіба поляком?
– Куди там! Чан-вай-пфу поляком не буде! Він тут уже не одному в таборі боки полатав!
– Невже ж він?..
– Мая – Україна! – з гордістю ствердив співрозмовник.
Впала як грім на голову й закрутила світами страшна війна. І не зустрічав я на нових шляхах скитання ані сотника Назаренка, ані косоокого українця Чан-вай-пфу.
– Мая Укра­їна!
Не зустрічав і чи ще доведеться зустріти?!
Семен ЛЕВЧЕНКО
Левченко С. Чун-вай-пфу (“Мая – Україна!”) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 8 –
10.