“Снилось, що землю їв на вулицi рiдного мiста... Вирiзав тiєї землi двi плитi з стiл завширшки й з чверть завтовшки... Потiм побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними i бiлими шарами, на смак як вафля пiсна, нi, трохи смачнiша…”
Іван Багряний, “Огненне коло”
Такі сни, мабуть, бачив і Василь Верига – на фронті під Бродами в червні 1944 року, може, й інші українські юнаки, котрі були закинуті німецьким командуванням у вогняне кільце на вірну смерть. За романом Івана Багряного “Огненне коло”, всі оточені під Бродами дивізійники загинули, але насправді декому вдалося вирватись. Серед цих був і Василь Верига.
Нелегка доля судилася цьому козакові. Навіть прізвище його свідчило про це. Вериги – ланцюги чи тягарі, які носили монахи для впокорення плоті. Ці “вериги” супроводжували Василя впродовж всього життя, але не зламали його, а загартували.
Народився він 3 січня 1922 р. в селі Колодрібка, тепер Заліщицького району Тернопільської області. Хлопчик виховувався в українському дусі. Хоч про батьків майбутнього історика мало що відомо, але любов до українського народу, української історії Василь напевно взяв від них і проніс через усе життя. Навчався в Заліщиках та коломийській гімназії. Подальшу освіту здобував уже на фронтах Другої світової.
Українці тоді опинилися в жорнах між двома імперіями: Третього Рейху і Радянського Союзу. Війна немилосердно молола українців, а вони вперто продовжували боротьбу за волю. Коли з’явилась надія, що Німеччина допоможе здійснити цю мрію, тисячі українців зголосилися до дивізії “Галичина”. Василь Верига, підхорунжий дивізії, пройшов пекло під Бродами, потім довгі роки перебував у таборах для інтернованих в Італії та Англії. Ці роки він згодом опише у своїй праці “Дорогами Другої світової війни: легенди про участь українців у Варшавському повстанні 1944 р. та про українську дивізію “Галичина”.
1951 року Василь Верига переїжджає до Канади. В Торонто здобуває вищу освіту. Змінивши багнет на перо, стає істориком. Василь Верига – автор багатьох значних праць з історії України, а саме: “Там, де Дністер круто в’ється” (про історію шкільництва на Заліщанщині), “Дорогами Другої світової війни”, “Нариси з історії України (кінець ХVIII – поч. XX ст.)”, багато праць, присвячених діяльності дивізії “Галичина” (“Слідами батьків: Нариси історії 30-го полку дивізії “Галичина” – 1-ї дивізії УНА”) та ОУН-УПА (“Втрати ОУН в часі Другої світової війни або “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”) тощо.
Енергійно працював Василь Верига і на викладацько-бібліотекарській ниві як член Асоціації професорів Торонтського університету, Американської асоціації поширення славістичних студій, а також Американської асоціації бібліотекарів. Завдяки йому про Україну дізнались закордоном, адже тривалий час українські книги, українська історія у Америці та й у всьому західному світі розглядалась лише у контексті російської історії.
Активну участь Василь Верига брав і у громадському житті українців Канади, був редактором журналу “Вісті Комбатанта”, членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, викладав історію України на курсах українознавства ім. Григорія Сковороди, виконував обов’язки віце-президента Світового конгресу вільних українців.
Здобув лаври Василь Верига і як оборонець доброго імені українців. 1971 року, коли, здавалося, жахи війни залишились у минулому, коли виросло ціле покоління, що про війну лише чуло, газета “Торонто Стар” раптом друкує статтю Симона Візенталя, який переконував, що в Канаді проживає багато воєнних злочинців часів Другої світової війни. Невдовзі такі публікації стають систематичними. В 1979 р. “Торонто Стар” “визначила”, що в Канаді мешкає понад тисячу воєнних злочинців. Головний удар було спрямовано на українців-дивізійників, в тому числі й на Василя Веригу.
Публікації викликали ажіотаж. 7 лютого 1985 р. канадський прем’єр Малруні змушений був створити одноособову комісію у складі судді Жюля Дешена, завданням якого було з’ясувати, чи звинувачення українців у воєнних злочинах правдиві. Оскільки головним об’єктом нападів була дивізія “Галичина”, суддя Дешен визнав право заступництва Комісії колишніх дивізійників. До цієї комісії увійшли Остап Сокольський, Андрій Кемеровський і Василь Верига. Комісія відкинула більшість претензій до українців і дивізії “Галичина”. У висновку говорилося, що немає підстав засуджувати дивізію “Галичина” як групу, адже звинувачення членів дивізії “Галичина” у військових злочинах не було доведено ні 1950 року, ні 1984-го. До того ж виявилося, що з 217 старшин дивізії “Галичина”, яких оскаржив Візенталь перед канадським урядом, 187 (тобто 86 %) ніколи не бували в Канаді…
Радісним для Василя Вериги став 1991 рік – через піввіку розлуки історик повернувся на рідну землю, побував у Колодрібці, в Заліщиках, на дитячих та юнацьких стежках. Він проїхав Україну вздовж і впоперек. Як невтомного мандрівника згадує Василя Веригу у своїх публікаціях письменник Михайло Слабошпицький.
Помер Василь Верига 30 грудня 2008 р., а 3 січня 2009 р., у день свого народження, був похований на українському цвинтарі Святого Володимира в місті Оквіл, біля Торонто. Його життя зробило повний оберт, щоби знову початися, але тепер вже в пам’яті вдячних нащадків.
Наталія МІНЯЙЛО |
