29 жовтня київська середня школа №166, де я навчався, святкувала 50-літній ювілей. Мене двічі запросили і попросили виголосити промову. Тези я підготував. Але в останню мить заступник директора вирішила мені слова не давати, очевидно, відчула, що я щось скажу про голову Солом’янської районної організації партії регіонів, яка солодкаво-“восторженно” співала осанну вчителям української школи… російською мовою. Та і вчителі моєї школи щебетали переважно “тюремною мовою” (вислів Василя Стуса). “Тюремною мовою” вітались і учні. Може, і добре, що я не виступив, бо промова моя прозвучала би дисонансом, ще би звинуватили, що зіпсував свято.
Ось ці не виголошені тези:
“Мені хочеться, щоб наші школи були не лише храмами знань, але і храмами українського духу. Хочеться, аби на перервах тут лунала українська мова, щоб учителі не переходили з дітьми на російську, та й один одного підтримували би рідним словом. Хочеться, щоб випускники нашої школи не шукали щастя за кордонами і розбудовували не Росію, США чи європейські країни, а Україну.
Якби провести своєрідний аудит, і довідатися про долі випускників, чи зраділи б ми, чи засумували, довідавшись, де проросло наше зерно?..
Щоб виховати дитину українським патріотом, треба не лише навчити її української мови та спонукати скрізь і завжди нею користуватися, але і привчити її до необхідності вивчати історію рідного народу, насамперед історію його Визвольної боротьби за свою свободу, і не тільки проти німецьких окупантів, але й окупантів російських, польських, угорських, румунських, французьких, грецьких та інших.
Якщо дітей не виховати в дусі глибокої поваги до подвигу захисників нашої Вітчизни, то хіба вони так палко захищатимуть Україну, свою землю, своїх батьків, дорогих і рідних людей?
Темні сили намагаються на догоду Москві переписати нашу історію, представити нашу трагедію, як трагедію й інших народів, у тому числі й окупантів. Мовляв, окупанти, організатори Голодомору та репресій, теж постраждали від них. Шановні вчителі історії, шановне керівництво школи, не йдіть в цьому питанні на компроміс. Нехай ось оці книги допоможуть вам виховати не інтелектуалів-манкуртів, а інтелектуалів-патріотів”.
Оскільки книги я не мав можливості подарувати урочисто, то тицьнув їх у коридорі учительці історії, яка навчала мою дочку Олесю.
Ось така історія.
Слава українським вчителям?!
Роман КОВАЛЬ |
