“Згадаємо”
Зеновій Красівський світився.
Це була добра людина. І толерантна. Але не до ворогів. Його ніхто не згадує негативно. Навіть опоненти. І Красівський про людей погано не висловлювався, тільки часом скептична посмішка виказувала його критичне ставлення до якоїсь особи.
Красівський не був дисидентом, він – націоналіст. Він не боровся за розширення свобод у російській імперії зла як дисиденти, а виступав за Самостійну Україну. Красівський – вихованець ОУН і УПА. Він знав, що Росія нас окупувала і що її владу треба скинути, тож і готував себе до збройної боротьби за Українську державу.
Винагородою за всі терпіння і муки для Зеновія Красівського стала Олена Антонів, яка пішла від В’ячеслава Чорновола. Це була його велика радість і велика любов. Загибель Олени Антонів дехто хотів подати як убивство, мовляв, убили каґебісти. Красівський у розмові зі мною заперечив це твердження. Сказав, що то був трагічний випадок. Розповів, що він з Оленою їхав привітати з Днем народження Раїсу Мороз. Їхня машина стала у другому ряді перед світлофором. Олена, раптом згадавши щось (здається, побачила продавця квітами), вискочила з машини. А ззаду вже наближалася вантажівка. Голова потрапила під колесо. Від голови лишилася лише шкірка…
Зеновій Красівський захопився ідеєю відновлення Гошівського монастиря, що неподалік його родинного села Витвиці, давав гроші, опікувався будівництвом, навіть будучи тяжко хворим. У Гошівському жіночому монастирі йому облаштували келію з кількома вікнами, де він планував час од часу зупинятися. Але не судилося…
Про його смерть мене повідомив телеграмою Іван Кандиба, і я встиг на похорон. Це було щось надзвичайне. Трембітали трембіти. Туга розривала серце. Сум оповив тисячі людей. Близько шести тисяч осіб прийшли на останню зустріч з ним.
Зеновій Красівський був українським пасіонарієм, революціонером-праведником, святою людиною. Вважаю життєвою удачею, що на початку 1990 року наші життєві стежки пересіклися – на порозі помешкання Івана Світличного, що тоді жив у Києві на вулиці Уманській. Зеновій Красівський мене доформував, поставив на стежку боротьби з імперською Росією. Вважаю його своїм учителем. Пишаюся, що він бував у мене вдома, а я в нього. Пишаюся, що він писав мені листи (я їх зберіг). Це з його легкої руки я став редагувати і видавати “Нескорену націю”, згодом – “Незбориму націю”. То була його ідея. Щоб реалізувати її, він подарував мені диктофон, друкарську машинку, допомагав фінансово. Я возив макет з Києва у Стрий, де на “Гештетнері” в колишній камері колишньої в’язниці друкував газету Микола Кузів.
Пишаюся, що Красівський довіряв мені, одного разу в мене на кухні навіть показав пістолет. Погодьтеся, що дисиденти пістолети у внутрішній кишені піджака не носять.
Пригадую розмову з Красівським у Стрию, в камерах колишньої в’язниці, які стали штаб-квартирою Стрийської міськрайонної організації Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, яку він очолював. У той ранок пан Зенко мав світло-веселий настрій. Розповів повстанський анекдот: “Йде по селу голий чоловік, а в руках тримає ґвера. З-за огорожі виглядають люди. Один каже: “Ти диви, який багатий чоловік йде…” Ця історія висвітлює вояцьку психологію Зеновія Красівського: якщо ти озброєний, значить ти чоловік багатий і щасливий…
Радію, що мені з Анатолієм Сопільником та Андрієм Жоваником удалося двічі видати його “Невольницькі плачі”, а з Віктором Рогом упорядкувати та видати книгу “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу”.
У моєму серці пан Зенко залишиться сонячним романтиком-правдолюбом, теплою і доброю людиною, м’якою до товаришів, твердою – до ворогів.
Таких людей я більше не зустрічав.
Роман КОВАЛЬ |
