Знову їду до Лебединського монастиря, а відтак до села Товмач, що в Шполянському районі на Черкащині. Досі “не відпускає” мене Чорний Ворон, який, за скупим чекістським повідомленням, “родом із-під Товмача”. Не віриться, що в цих краях не лишилося жодної людини, котра б розтовмачила, де саме з’явився на світ отаман.
Відомо, що з Товмача вийшов ще один видатний повстанський ватаг – Іван Лютий-Лютенко на псевдо Ґонта. В тій борні з московськими окупантами він уцілів, хоча й не раз опинявся за крок від смерті. Досить згадати, як Лютий відчайдушно налетів на полчище Будьонного. Тоді його козаки, не діждавшись сподіваної підтримки від інших отаманів, зазнали поразки й розплатилися за той зухвалий напад багатьма жертвами. Лютого-Ґонту в нерівному бою врятував щасливий випадок. Він дожив віку у США (помер 1989-го, маючи 92 роки) і залишив нащадкам книжку безцінних спогадів “Вогонь з Холодного Яру”.
У Товмачі ще й сьогодні можна побачити пустку, де стояла хата Лютих. Скраю від поля (а далі темніє ліс) – зарості густих бур’янів, кропиви та кущів, які завжди розкошують на місці колишньої оселі. Пустка є пустка. Її вигляд холодить груди. Колись тут вирувало життя, радувала око багата садиба, адже батько отамана Макар Минович, хоч і вийшов із бідної родини, вибився в заможні господарі. Мав три десятини землі, розкішний сад, повну загороду худоби.
Утім, якщо ви почнете розпитувати в товмачівців, де ж стояла та хата, в якій жили Люті, більшість тільки почухає потилицю. Вони й про отамана Ґонту-Лютого нічого не знають. Така-от сумна реальність нашої національної непритомності. В повстанських селах пам’ять виривали з корінням, разом з людьми. Але є ще такі, хто пам’ятає. В Товмачі – це подружжя Колосів, пенсіонери Володимир Павлович і Галина Василівна. Сільські інтелігенти, вчителі, вони ніколи не були байдужими до минулого свого краю, а щодо Івана Лютого-Лютенка, то як же не знати? – Галина Колос доводиться рідною племінницею Валентині Колос – першій дружині отамана. Галина Василівна, звісно, не могла бачити Ґонту-Лютого, адже він вислизнув за кордон узимку 1922-го, а от його батьків – дідуся Макара та бабусю Євгену (Ївгу) пригадує добре. Отаман Ґонта, ще коли боровся з окупантами, потай навідуючи родину, просив батьків та дружину Валентину, аби вони пішли до сільради й офіційно зреклися його – як ворога радянської влади. Інакше не уникнути кари. Однак рідні про це не хотіли й слухати. І кара не забарилася. Батьків Івана Лютого-Лютенка соввласть викинула з хати. Довелося перебратися до хліва. Макар Минович проробив у глухій стіні два віконця, та так і жили.
А дружина отамана, Валентина Колос, зоставшись із малолітнім сином Сашком, тяжко журилася за чоловіком. Адже вони кохали одне одного. Ще до одруження Іванові батьки раяли йому іншу дівчину, попівну, і мама Євгена вже про все домовилася з панотцем, але Іван затявся. До серця йому припала дівчина з бідної родини – Валюся Колос. І ось тепер ця молода жінка навіки втратила живого чоловіка, без якого немилим став їй світ. Хоч і могла матеріально забезпечувати це животіння, адже була здібною швачкою чи, як тоді казали, “мадісткою” (їй замовляли пошиття костюмів та суконь навіть високі начальники з Мокрої Калигірки – тодішнього райцентру), однак Валентина Колос чи, як її називали в селі, Валюся, втратила жагу до життя і поволі впадала в божевілля. Вона днями ходила довкола ставка, нікого не бачила, окрім того, що жило в її пам’яті та уяві. Отак у невигойній тузі і тихому божевіллі Валентина Колос згасла 1946-го. Ставок, довкола якого блукала нещасна жінка, в селі досі називають Валюсиним.
Стою біля Валюсиного ставка. Він пересох, заріс і здичавів. Як людська пам’ять, яку рвали з корінням. Але не вирвали – її паростки поволі відживають після чужинського потопту і наруги.
– Як же так сталося, – запитую у Володимира Павловича Колоса, – що в Товмачі не лишилося жодних слідів Чорного Ворона? Хтось же мусив пам’ятати отамана – з якого він роду, де саме з’явився на світ? Адже “з-під Товмача” – це ж десь поруч.
Володимир Павлович має на те своє тлумачення. Отаман Чорний Ворон був, як зазначали чекісти, політично грамотним і надзвичайно хитрим. Він добре знав тонкощі конспірації. У чекістських документах його називають Іван Якович Черноусов. Схоже на те, міркує Володимир Павлович, що отаман задля того, аби оберегти рідних від більшовицької помсти, в якийсь момент змінив своє прізвище. Адже Черноусових у Товмачі не було. Зате чи не цілий куток заселяли Білоуси. Ці Білоуси, видно, не дуже мирилися з окупаційною владою, бо згодом деякі з них були репресовані. Отже, й отаман, швидше за все, належав до Білоусів, але з відомих причин законспірувався під подібним прізвищем – Чорноус (Черноусов), а відтак узяв собі й повстанський псевдонім – Чорний Ворон.
Версія Володимира Колоса викликає довіру. Як викликає захоплення хист отамана-конспіратора, котрий оповив свій образ такою таїною, що заплутав і чужих, і своїх. Та залишилося гучне ім’я, ЧОРНИЙ ВОРОН, наймення великого воїна, який у герці з московською навалою творив славу України. І настав час викарбувати це ім’я, як і Лютого-Лютенка, на монументі в селі Товмач. Щодо пам’ятника, то я звертаюся, певна річ, не до влади, а до українських патріотів і насамперед до Історичного клубу “Холодний Яр”, який знає, кого треба підворушити, аби гідно вшанувати героїв.
Василь ШКЛЯР |
