“10 років тому”
Ведучий вечора з нагоди 70-ліття Михайла Гориня – підкреслено млявий Євген Сверстюк – слово надавав лише репресованим: виступали Іван Дзюба, Микола Руденко, Панас Заливаха, Петро Розумний, Василь Овсієнко, Ольга Горинь, Богдан Горинь… Всі промовці, як замагнетизовані, говорили про часи, коли сиділи. Один лиш Михайло Горинь згадав часи, “коли слово мало силу”, тобто про 1989 – 1991 роки, і про девальвацію слова нині. Не сказав тільки, хто ж винен, що слово вже не рве до бою – ні душу, ні тіло.
Звісно, що ювілеї не є підставою аналізу діяльності ювіляра, швидше, це підстава для віншувань та од. Тому вечір пахнув не тільки квітами, а й фіміамом. Не дивно, що, підводячи риску хвальним промовам, Михайло Горинь запитав: “Це все про Михайла Гориня говориться? То не про нього мовиться”.
Може, й мав рацію ювіляр, адже його діяльність було оцінено однобічно. Добрі слова, звичайно, справедливі, але ніхто з промовців не сказав головного: під час Національно-визвольної боротьби 1989 – 1990 років Михайло Горинь, спокусивши разом із Лук’яненком та Чорноволом “нарід” свободою, злякався бурхливої енергії мас і раптом вирішив, що народ той “ще не готовий” здобути свободу революційним шляхом, “бо не має структур”. І почав допомагати Павличкові, Яворівському та іншим вогнегасникам заливати водою демагогії очищувальний вогонь революційних мас, засипати жар і жагу народну піною нескінченних, і, звісно, розумних слів про спокій, мир і злагоду… Міжнаціональну, “конєшно”…
Попри мою симпатію до нього, змушений сказати, що пан Михайло, на жаль, не є людиною боротьби, швидше, людиною переговорів із ворогом. Переговорів, коли компромісу можна досягти тільки за наш рахунок.
Вечір завершився.
Виходячи із конференц-залу Київського міського будинку вчителя, у дверях я наштовхнувся на Володимира Голобородька і кинув йому, як мимовільному змовнику: “А все ж таки Горинь під час Національно-визвольної революції був контрреволюціонером”. Голобородько несподівано збудився і досить голосно (а ми знаходилися в натовпі шанувальників ювіляра), радісно блискаючи очима, вигукнув:
– Гориня виключили з УРП за моєю пропозицією!
Вже недалеко опівночі, коли після фуршету стомлений ювіляр із квітами йшов до виходу, я перепинив його і, звичайно, невчасно і нечемно сказав:
– Все, що вам сьогодні говорили, – безперечно, правда, пане Михайле. Але не вся. Вам не сказали головного – під час Визвольної революції ви, попри ланцюг єднання та святкування 500-ліття козацтва були контрреволюціонером…
Ввічливий і вічно чемний Горинь вибухнув. Він схвильовано сказав, що в ті (тобто революційні) часи було “два дурні”: Роман Коваль і Степан Хмара.
- Де ваш правий рух?! У що він перетворився? В нуль! – збурено вигукував він, вважаючи це переконливим аргументом.
- Пане Михайле! – не менш голосно заперечив я. – А що, ваші центристи не є нулем?! А хто зараз не є нулем?! Скажіть? А коли всі нулі, значить ми програли революцію. А якщо програли, то хтось же винний у цьому. Чи не лідери? Чи не ви, пане Михайле, разом із Чорноволом і Лук’яненком на початку 1990-х були харизматичними постатями? Слово яких мало силу…
Після темпераментної, та все ж дружньої сутички оцінок і самооцінок, Михайло Горинь міцно потис мені руку і промовив, що готовий і хоче мати зі мною справу. І запрошував на засідання для вироблення “технологій”, от тільки не сказав – технологій виборчих, коли все вирішують гроші, які смердять розкраданням Батьківшини, чи технології боротьби, коли все вирішує воля і віра?
Роман КОВАЛЬ
17 червня 2000 р. |
