Двадцятилітнього Дмитра поки більше знають у рідних Черкасах – газети “Нова Доба”, “Черкаський край”, “Молодь Черкащини” не раз писали про нього. Автори публікацій звертали увагу, що вже шкільні роботи Дмитра Бур’яна нагадували роботи зрілого майстра.
Ніхто й повірити не міг, що автор – школяр. Дмитро захопився історією, насамперед Визвольною боротьбою 1917 – 1920-х років, звичайно ж і Холодним Яром.
Він прагне увіковічити пам’ять героїв українського народу, і не в останню чергу холодноярців. Про героїв і героїчне і склалась наша розмова з Дмитром Бур’яном. 
– Хто для Вас герой?
– Якщо говорити про початок ХХ ст., то це насамперед Микола Міхновський, ідеолог самостійності, організатор перших полків українського війська, а також брати Чучупаки. А загалом героїв величезна кількість. Тільки мало хто згадує.
– Як Ви дізнались про Холодний Яр?
– Моїх батьків завжди цікавила історія нашого народу. У моїй сім’ї, правда, більше говорили про Голодомор і Другу світову війну. А коли почалось національне відродження, батьки відкрили для себе й історію Холодного Яру. Це передалось і мені. У 15-літньому віці я прочитав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського.
– Ваші родичі були серед повстанців?
– Моя мама з Недригайлова Сумської області, а батько з Кіровоградщини, з великого повстанського села Глодоси, яке дало цілий полк, що воював на боці Центральної Ради. Можливо, хтось із моїх прадідів був у цьому полку. Що ж до реставрації подій Визвольної боротьби українців на початку ХХ століття, то тут особливо вражають праці Романа Коваля. Вони надихають мене. Вважаю, що дуже важливо для молоді знати, що наші ровесники скільки всього робили, що вони жили боротьбою.
– Чи є для Вас авторитети у скульптурі?
– Нещодавно зліпив портрет Михайла Гаврилка, скульптора з Полтавщини, січового стрільця й отамана. Бути митцем і одночасно вояком важко, але Гаврилко зумів пов’язати мистецтво і військо. Що ж до скульптури, то для мене, як і для Михайла Гаврилка, авторитетом є Мікеланджело. Серед сучасників шаную автора монументу на Майдані Незалежності Анатолія Куща, Михайла Горлового, Василя Корчового. У кожного з них є щось таке, що хочеться перейняти.
– Як Ви охарактеризуєте розвиток сучасної української скульптури?
– А чи є він? Коли влада мало турбується про розвиток мистецтва, то воно й не розвивається. Тримається на подвижниках, що не дбають про заробіток, а живуть мистецтвом і для мистецтва. Без підтримки скульптура розвиватись не може. Монументальна скульптура не для бідних. Скульптура на ентузіазмі існувати не може. Українському мистецтву не дають розвиватись, а із заходу суне лжемистецтво, його пропагують, роблять модним, але воно не справжнє. Не тільки в Україні немає розвитку, застій – скрізь. Для мене мистецтво – це те, що має душу, що хвилює, захоплює, викликає емоції, сльози, радість. Чи багато є митців, які пропускають через свою душу образи великих українців?
– Хочете сказати, що державна політика спрямована проти мистецтва?
– У кінематографі і мультиплікації – так. Якщо ліпитимеш зразкових українців, можуть і майстерню спалили. Скульптору Михайлові Горловому, який зробив погруддя отамана Зеленого, спалили майстерню з готовою роботою. Це було років 4 тому. Винуватців так і не знайшли.
– Коли невдоволені, знищуєте свої скульптури?
– Коли ліпиш із пластиліну або із глини, то з часом розбираєш. Я ж ще навчаюсь. Нещодавно Байду Вишневецького розібрав, бо треба був пластилін для нової роботи. Не вистачає місця для нових робіт. Надіюсь, що я росту як майстер. Байда Вишневецький, якого був зробив, уже мене не захоплює, для мене це дитяча робота. Тому краще розібрати її і зробити щось краще.
– Ви родом з Черкас. Як відомо, там уже не один рік збираються поставити пам’ятник Василеві Симоненку…
– Якщо нарешті поставлять, це буде переломний момент у розвитку Черкас, великого села. Але це не потрібно навіть патріотичним партіям, це нікому не треба. Я думав, що можна щось змінити, організував виставку, присвячену Василеві Симоненку. Однак побачив, що поки це безнадійно. Є дані, що пам’ятник уже виліплений Назаром Біликом, але не дають кошти, щоб його поставити. В той же час великі ресурси витрачають на культурні пленери. Якби їх двічі не провести, то був би пам’ятник Василеві Симоненку.
– Кого Ви насамперед хотіли б зробити?
– Миколу Міхновського.
– А з якого матеріалу?
– З граніту. Він був сильною людиною. Дмитро планує організувати виставку портретів видатних діячів боротьби 1917 – 1920-х років. Побажаймо йому в цьому успіху. Наталка МІНЯЙЛО
Київ – Черкаси На світлині автора – Дмитро Бур’ян. |
