«Незборима нація» Число 9 (247) Вересень 2006 р.
ЩИРО ДЯКУЄМО ЗА ПОЖЕРТВУ Оксані РУМЯНЦЕВІЙ та Світлані МИРОНЧАК
“Та й рознесе тую славу по всій Україні”
У творах Тараса Шевченка найчастіше зустрічаються два слова – слава і могили. І в моєму житті відновлення козацької слави й могил наших героїв стали провідною темою та смислом життя.
Ще 1996 року було віднайдено поховання Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та встановлено хреста. Потім відродили братську могилу козаків загону Пилипа Хмари – Прохора Івановича Деркача, Петра Оверковича Токовенка і Гаврилка-“Полтавця”, закатованих карателями-лопатівцями. Тоді настала черга й могил матері братів Чучупаків Оксани та їхньої тітки. Всі поховання знаходяться на кладовищі у Мельниках, яке вже стало місцем паломництва тих, хто схиляє голови перед пам’яттю борців за волю України.
Найбільша заслуга у впорядкуванні могил належить членові Історичного клубу “Холодний Яр” Богданові Легоняку. 2002 року активно долучилася до меморіальних заходів і Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. Степана Бандери, коштом якої збудовано три пам’ятники в Мельниках. Тоді командиром “Тризубу” був Євген Філь. Йому насамперед і треба завдячувати. А наступного року у центрі Мельників постав пам’ятник героям-холодноярцям, який спорудив колектив “Черкасимехбуд” на чолі з Володимиром Сапою.
Невдовзі під селом Розумівкою Олександрівського району Кіровоградської області, було відновлено могилу Чорного Ворона (Миколи Скляра) та козаків його загону. В бою під Миколаївкою і Розумівкою у жовтні 1920 року полягло їх близько трьохсот… Відживлення історичної справедливості і тут не обійшлося без членів Історичного клубу “Холодний Яр” (його представляв Василь Білошапка). Гідно виявили себе й керівники району на чолі зі Станіславом Степановим та місцеві лісничі.
А вчитель історії з Млієва Олександр Косіненко в книзі “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії” прочитав, що в лісі між Млієвом і Орловцем, на Недашківській греблі, 1920 року кати-будьонівці зарубали трьох орловецьких дівчат – Якилину Євменівну Пелюхно, Ярину Андріївну Плигач і Ольгу Архипівну Осадчу. У двох з них брати були в загоні отамана Голого. До них вони і йшли через Недашківську греблю…
Добродій Косіненко разом з товаришами Олександром Назаровим та Олегом Покасем розшукав місце поховання, а тоді з батьком Володимиром та іншими нащадками козацького духу насипав могилу. 2003 року, на день Незалежності, її урочисто освятив священик.
28 липня 2006 року прийшли вклонилися дівчатам і ми. Окрім мліївців – Володимира і Олександра Косіненків та їхньої родини, юних героїнь (а їм було по 16 – 17 років) вшанували брати-галичани з Тернополя на чолі з Євгеном Філем та Юрієм Щирбою. Були також бандурист Валерій Левандовський з Києва, буковинець Валерій Чоботар (керівник федерації одного з видів бойових мистецтв), заслужений артист України Мирослав Бабчук, Андрій Тегерешвілі з Городища, який, власне, на початку 1990-х і встановив прізвища цих дівчат, розпитавши 85-тилітнього дідуся. Мав щастя побувати на Мліївській Січі Трохима Голого і я.
А вже 5 серпня ми знову вирушили у дорогу. Цього разу нас запросив курінний отаман Знам’янського козацтва Віктор Мазуренко. На кладовищі вже неіснуючого села Чорноліски він з товаришами поставив хреста на символічній могилі Євгенії та Миколки Бондаренків – дружини і півторарічного сина цибулівського отамана Миколи Кібця-Бондаренка, яких закатували більшовики восени 1920 року (слід сказати, що знам’янське козацтво торік вшанувало й цибулівського ватажка гайдамаків XVIII століття Марка Мамая, насипавши йому високу могилу).
Тільки повернулися до Києва, як на зв’язку вже була Чернігівщина. Виявляється, активісти Української студентської спілки Ігор Левенок та Олександр Ясенчук віднайшли могилу отамана Галаки. І тепер опікуватимуться нею.
Одразу за студентами зателефонував мій давній приятель архітектор Анатолій Цуркан. І він приніс радісну звістку – адміністрація Броварського району виділила кошти для спорудження пам’ятника на братській могилі в Літках, де спочивають козаки, які обороняли Київ від московської навали у січні 1918 року. Всього їх тут двадцять та ще й один…
Прийшла звістка і з Обухівщини – 14 жовтня, на Покрову, у Трипіллі заплановано встановити пам’ятник отаманові Зеленому – Данилові Терпилу. Монумент виготовив скульптор М. Горловий, земляк отамана.
А ще насипано братські могили січових стрільців у лісі під Мотовилівкою та на кладовищі села Дідівщина, що на Фастівщині. Опікуються ними члени Братства вояків ОУН-УПА, зокрема легендарна Ольга Косовська-Михайличенко. А краєзнавець Андрій Олександрович Свирид (на жаль, уже покійний) 2002 року в урочищі Пупків біля с. Глибоке Бориспільського району воскресив могилу отамана Івана Черпака-Штурби та його товаришів.
А на старому міському цвинтарі Літина впорядковано братську могилу захисників Української Народної Республіки, якою опікуються члени НРУ та Історичного клубу “Холодний Яр”. Тут покояться кілька сотень юнаків з Бердичівщини та Літинщини, яких у березні 1919 року нещадно порубали бандити-примаковці.
Вже кілька років як у Базарі Житомирської області побудовано меморіал героям Другого зимового походу Української повстанської армії під проводом Юрка Тютюнника. Опікується ним Спілка офіцерів України. А 25 серпня 2006 р. у Крутах постав новий меморіал – на пам’ять про студентів та школярів, які у січні 1918 року намагалися зупинити російську орду полковника Муравйова…
Радіє серце: адже відновлюючи могили борців за свободу, ми відвойовуємо нашу історію, поновлюємо історичну справедливість і пам’ять нашого покоління, очищаємо від намулу славні імена, врешті продовжуємо справу отаманів Гайдамацького краю, доводимо, що ми не плем’я без пам’яті і честі, а достойні сини достойних батьків.
Наступного року хочемо поставити в Горбулеві, що на Житомирщині, пам’ятник славетній отаманській родині Соколовських. А в Холодному Яру разом з добродієм Володимиром Сапою ми запланували спорудити символічні могили Петрові Чучупаці та Юрію Горлісу-Горському. Прагнемо вшанувати й холодноярського сотника Івана Компанійця, похованого на території Мотриного монастиря, праворуч від центрального входу Свято-Троїцької церкви (15 метрів вбік печер по діагоналі).
На часі й впорядкування могил переяславського отамана Чорного-Куреди (на цвинтарі його рідного села Борисівки) та отамана 2-ї Київської повстанської селянської дивізії Марка Шляхового (на кладовищі села Глевахи, що під Києвом).
Зрозуміло, що вшанувати героїв мусимо спільними зусиллями. Отож, небайдужі, долучайтеся до святої справи увічнення пам’яті тих, хто поклав свої життя в обороні нашої Батьківщини.
Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Київ
20 років тому відійшов у засвіти Микола Коваль
На фініші й після нього
…24 серпня з Петропавлівської Борщагівки приїхала батькова старша сестра Дуня. Переступивши поріг і побачивши брата, вона все зрозуміла і ще з коридору заголосила як над мертвим:
– Ой, Миколо-Миколо! Ой наснився ти мені на білому коні!
Батько простягнув назустріч худі руки і теж заплакав. Сестра відкинула милиці, нахилилася до брата і обцілувала його виснажене жовтувате обличчя… Того вечора вони згадували довоєнне життя своєї родини. Розповідала в основному т. Дуня, а батько вставляв лише окремі фрази. Я записав цю останню їхню розмову на магнітофон…
За спогадами проминув вечір. Настав час прощання. Всім було очевидно, що наступної зустрічі вже не буде: Євдокія Федотівна жила в селі і ледве пересувалася на милицях, а вирок батькові вже було підписано.
Сцену прощання описати важко. Дві найрідніші людини знали, що більше ніколи не побачаться, і всіляко відтягували останнє “прощавай”. Сестра кілька разів верталася від дверей. Обоє плакали, розуміючи, що це все, кінець.
Душа розривалася від цього видовища. Люди, які любили один одного більше, ніж будь-кого в цьому світі, добровільно розлучалися назавжди, розлучалися раніше, ніж цього вимагала смерть...
Чергуючи біля ліжка смертельно хворого батька, я читав його останній щоденник.
21.07.1986. На останньому етапі свого життя опинився на Кавказі, в Теберді і П’ятигорську. Лежу в лікарні під самою горою Машук і борюся... Не тільки зі смертю, яка буквально на носі, але і за середню та вищу школи, пишу...
23.07.1986. Дуже болить рука і шийні хребці: не можна лягти, а ляжеш – не можеш піднятися. Приймаю ванни та фізіотерапію. Сьогодні нарешті одна важлива перемога: мене перевели в палату ІВВ, де немає жаркого сонця, поп-музики і міського гамору…
30.07.1986. Дивився уролог. Сказав, що аденома вимагає хірургічного втручання і відмінив ванни. Вранці зробили укол алоє і вітамін В6. Вже четвертий день приймаю на шию електрокомірець, кварц і біодинамік...
Боляче читати такий щоденник. Страшно усвідомлювати, що лікарі за місяць до смерті пацієнта не можуть встановити правильного діагнозу і “лікують” онкологічного хворого електропроцедурами, ваннами, біодинаміком, ін’єкціями алоє і вітаміна В6. Тобто тим, що категорично протипоказано.
Та що говорити про п’ятигорську лікарню, коли в Київському госпіталі ІВВ, обладнаному за передостаннім словом техніки, навесні не могли навіть запідозрити онкопатології та насичували організм хворого на рак біостимуляторами (плазмол та ін.). Це злочин…
Читаю щоденник далі.
4.08.1986. Уроки людинознавства в школі. Вже одна ця назва буде мобілізувати на ум-розум. В основі людинознавства лежить народна педагогіка, основні принципи якої: людяність, шанування батьків, почуття совісті, обов’язку, відповідальності, міри.
1. Жити тільки своєю працею.
2. В товаристві не виділятися, в транспорті мовчати, не перебивати іншого, голосно не розмовляти.
3. Не плювати на вулицях, не смітити, намагатися не палити.
4. Не роби іншому того, чого сам собі не бажаєш...
5. Щоб правильно вчинити, постав себе на місце іншого.
6. Бути економним, починаючи з хліба і води, закінчуючи часом.
Мета людинознавства – виховання людяної людини.
За що нам не буде пробачення: за нерозумну рівність, за бездумне ставлення до природи, за бездумне ставлення до вічних моральних цінностей, за неповагу до старших, за “розкуркулення”, після якого в країні стався страшний голод, за жорстокість у відношенні до чесних і порядних людей… Все це приведе до загибелі цього суспільства і всієї системи радянської. Від радянської моделі соціалізму відступляться всі народи… Все зміниться, і в комуні зупинки не буде.
7.08.1986. Життя виснажувало так, що смерть не лякала, а здавалася блаженною країною відпочинку. Перед смертю здавалося, що оточуючі тебе люди ставали далекими, а близькими – ті, хто давно відійшли в інший світ.
Як не живи, а від смерті всеодно не втечеш. Там всі зустрінемося. Дума за горами, а смерть – за плечами. Яке довге життя не проживе людина, все одно буде гнити в землі, оскаливши білі підкови зубів. І всім жаба цицьку дасть.
Ідею світового панування плекали багато народів: сармати, гуни, скити, фінікійці, вавілоняни, перси, євреї, монголи, араби, турки, римляни, росіяни, американці, португальці, голландці, шведи, німці, всі вони закінчили тим, чим кінчать сіоністи і великоханський Китай. Закінчується все...
Я плачу за минулою Україною.
10.08.1986. Треба навчитися розрізняти добро від зла, красу від потворності, навчитися мислити... Чим вищий розум, тим більше бажання до співробітництва.
Шкода цю мою нещасну Батьківщину не тому, що вона Батьківщина, а тому, що вона нещасна, що вона втрачає свій народ, своїх синів, рідну мову, без якої говорити про щастя Батьківщини безпредметно.
Український народ за свою героїчну історію склав більше 250 тисяч прекрасних пісень, в яких – його душа, його історія.
Колись я був тим, чим ти є, а зараз я є тим, чим ти будеш (надпис на могилі).
Світ мене довго ловив і нарешті піймав назавжди.
Люди! Не поминайте лихом!
На цьому щоденник мого батька закінчується.
А це вже мій щоденник.
30.08.1986. Батько помирає. Помирає мовчки. Тільки інколи застогне, як піднімається, щоб сісти. Посидить дві хвилини, понуривши голову, і знову лягає. Вже другий день, як він нічого не їсть і не п’є.
Батько вже не говорить. На питання ледь хитає головою…
Ввечері я дав йому пива. Батько двічі просив, щоб я долив йому. Слава Богу, що у мене вистачило розуму не відмовити йому в останньому бажанні. Треба було тільки дати трохи більше.
Цього вечора я увімкнув батькові останні в його житті українські пісні: “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Квітка з полонини”, “Черемшина”, “Очі волошкові”.
Я запитав: “Тобі подобаються? Хай будуть?” Батько тільки кліпнув віями…
До сліз було боляче дивитись, як він помирає, слухаючи прекрасні українські пісні. Безумовно, зі страшним болем у серці він розумів, що втрачає...
Мужня людина мій тато. І помирає мужньо. За ті два тижні, які він провів у нас, він жодного разу не розбудив мене вночі. А саме ніч була для нього найтяжчим випробуванням. Справді важко, коли закінчується анальгезуюча дія ліків, біль, немов скаженіє, розриває тебе, а поруч – нікого. Треба мати величезну силу волі, аби не закричати, покликати на допомогу. Скільки разів було, що я вранці заходжу до нього у кімнату, а він мовчки лежить на підлозі, скоцюрбившись від болю. І я починаю знову докоряти йому, що він мене не розбудив, а він: “Ти набігався за день, намотався... Тобі треба хоча би вночі поспати спокійно”…
1.09.1986. Вранці приїхала т. Даша з Требухова. Батько вже був непритомний.
– Миколо, ти пізнаєш мене?! – В розпачі питала Одарка Іванівна, – ти пізнаєш мене, Миколо?!
Але Микола не відповідав, а тільки глибоко, хрипко дихав…
Батько помер, коли я проводив Одарку Іванівну Пронько.
Я страшенно не хотів проводжати, хоч і дуже любив її. Не хотів, бо відчував, що батько помре у мою відсутність. Але відмовити любимій моїй тьоті, яка, попри тяжку хворобу, приїхала з Требухова проститися з моїм батьком, не міг. Тим більше прохання її було ніби й невелике. Провести в район кінотеатру “Відрадний”. Одна зупинка трамваєм від нас...
Поки т. Даша повільно, відсапуючись, йшла на набряклих ногах до зупинки трамваю, моє серце огортав тривожний неспокій. Я весь час був попереду її... Потім зупинявся, чекав. І знову виривався вперед. Лише на початку шостої я підійшов до будинку на вулиці Слов’янській, де жив у приймах. Несподівано тяжка думка-впевненість ударила мене: “Батько помер”. Я хотів пробігти останні 50 метрів, але підла думка зупинила мене: “Чого ж бігти, як він помер?”
Коли я зайшов у передпокій, то почув з великої кімнати плач. То плакала моя дружина Ольга. Мені все стало зрозуміло. Я спробував зціпити зуби. Не вийшло… Гірка досада насунула на мене. Я не міг пробачити собі, що батько помер не на моїх руках… Батько помер щойно, якраз тоді, коли я вже був у дворі, коли й пронизав мене страшний здогад-упевненість…
Останнє, що мій батько сказав у цьому житті, було: “Дай руку”. Я дав йому руку. Він в останній раз підвівся, опираючись на мене; посидів, понуривши голову, і ліг. Назавжди ліг. Це трапилось останнього літнього ранку 1986 року… Агонія тривала добу…
На кухонних табуретках лежала дошка. Потім її застелили білою рядниною. Ось на цій дошці і лежав мій батько, одягнений у синій костюм і сіренькі шкарпетки. Такого сумирного обличчя я ніколи у нього не бачив. Складалося враження, що він вдає з себе слухняного хлопчика. Розігрує мене…
2.09.1986. Ніч була тиха і лагідна. Але я не відчував її чарівності. Зачинивши балконні двері та запаливши свічки, я сидів поруч з труною і писав текст промови, яку завтра байдужим голосом прочитає похоронний агент.
Цю останню ніч я не міг не провести з батьком. Він, бідолаха, лежав у червоній труні, обкладений засушеними лікарськими рослинами. Ці польові трави мали нейтралізувати запах…
13.09.1986. Як шкода, що любов до батька я по-справжньому відчув лише в час його смертельної хвороби. На жаль, батько заплатив занадто високу ціну за мою любов, за те, щоб я нарешті зрозумів, хто він був для мене…
Дорогий мій тато, вибач за кривди, які заподіяв тобі, вибач за неувагу, яку я так щедро виявляв до тебе... Сьогодні проведу урок виховання з Женею, почитаю йому твої щоденники. Не хотілось, аби він у майбутньому повторював мої помилки, не хочу бути в тому стані, в яке я поставив тебе. Пробач і ще раз пробач...
І останнє. Я дуже радий, що в останній вечір, коли ти був у свідомості, я поставив тобі українські пісні, які ти слухав з гіркою насолодою. Радий, що дав тобі трохи пива. Радий, що не відмовив тобі, коли ти попрохав пива і вдруге, і втретє. Це були твої останні радості. Радію, що сфотографував тебе за тиждень до смерті, що мій приятель відзняв тебе кінокамерою, радий, що записав твій голос. Бачиш: сама радість...
Дуже шкодую, що ти не дочекався Женьки, який приїхав через три години після твоєї смерті... Мене радує, що він не забуває тебе, виконує твої заповіти: “Дід Микола казав, щоб я багато малював. Де мій альбом?”
– Давайте розвісимо по хаті, – говорить він, – всі подарунки, які подарував мені дід Микола і підпишемо, що це від діда Миколи”.
Ось і все. Кінець життю. Життю людини, яка пустила мене у світ...
Прощай, тато. Прощай – до зустрічі. Неминучої зустрічі.
3 грудня 2002 р. В останні дні листопада, здається, 28-го, я знайшов ці записи. Читав, а потім набирав на комп’ютері, весь час зриваючись... Уже кілька років, як збагнув, що я – майже копія мого батька – типового українського отамана, отамана без війська.
Він козакував усе життя… Домашнього затишку не тримався і не потребував. Потреби його (мова про їжу, одяг тощо) були скромні. Саме такі, як він, міняли жінку “на тютюн та люльку”...
Батько весь час проявляється в мені. То вчинком, то якимось на диво ідентичним рефлексом, то сміхом. Його відсутність – відносна, його немає поруч, але він є в мені.
Мама моя (вже теж покійна) завжди – з неприємністю для себе – впізнавала у мені, а то і в Андрієві – свого чоловіка, життя з яким у неї не склалося. “Ну, точно Микола!” – говорила вона з великою прикрістю. І мала рацію: батько час од часу вибухав у своїх дітях…
Він не переселявся у невідомі світи, він вселився у нас. Це не один раз помічали ті, хто знав нашу родину, та й ми самі бачили це, зрозуміло, без того жалю, що наша мама, для якої це було буквально карою.
Мені здається, що існує генетичний зв’язок між моїм походженням і головною, інтегральною темою мого життя – темою Визвольної боротьби українського народу за свою свободу, зокрема моєю боротьбою за повернення батьків-отаманів у нашу свідомість, у наше життя. Я про те, що мене пустив у світ козак Микола, вірніше сказати, батько-отаман. Він і народився у бурхливу епоху – в листопаді 1918 року, коли забуяла козаччина. Якби він народився на 20 років раніше, то, поза сумнівом, був би у повстанських загонах Богатиренка, Зеленого чи Гайового-Грисюка. Чи в регулярній українській армії.
Яка багатозначна думка у передсмертному щоденнику батька: “Шкода цю мою нещасну Батьківщину не тому, що вона Батьківщина, а тому, що вона нещасна...”
Оце гостре відчуття несправедливості і бажання добитися справедливості поставило б його під синьо-жовте знамено Української революції... А врешті поставило під цей прапор мене. І дай, Боже, не зійти з цього гіркого і щасливого шляху.
Роман КОВАЛЬ
1986 – 2006 рр.
Коваль (П’явко) Микола Федотович
(27.11.1918 – 1.09.1986)
Народився в с. Гореничі (тепер Києво-Святошинський район Київської області) в сім’ї коваля. Наприкінці 1920-х років його родину було тричі “розкуркулено”. 1933 року помер від голоду його батько. Невдовзі Миколу мобілізували до Красної армії захищати катів свого народу. Закінчив льотне військове та артилерійське училище. Від 1939 р. – учасник Другої світової війни, яку закінчив у званні гвардії капітана на посаді командира розвідки полку. Кавалер кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни I і II ст., багатьох бойових медалей, у тому числі “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За взяття Відня” та ін. Був представлений до звання Герой Радянського Союзу. Інвалід “Великої Вітчизняної війни” 3 гр.
Закінчив педагогічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького та романо-германський відділ філологічного факультету Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Викладав українську, німецьку, англійську мови, психологію, педагогіку, історію педагогіки та ін. Написав дисертацію про Олександра Духновича. 22 листопада 1971 р. здобув вчений ступінь кандидата педагогічних наук. Автор “Українсько-німецького розмовника”, монографій та кількох сотень статей у найрізноманітніших виданнях, в т. ч. й закордонних.
Від 1972 р. працював старшим викладачем у Семипалатинському і завідувачем кафедрою педагогіки у Кустанайському педінститутах. 1985 року нагороджений медаллю “Ветеран праці”. Остання посада: доцент кафедри педагогіки і психології Київського педагогічного інституту іноземних мов (тепер Лінгвіністичний університет).
ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ВЕРЕСЕНЬ
1 вересня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
1 вересня 2005 р. загинув Юрій МУРАШОВ, громадсько-політичний діяч, заступник голови УКРП, голова комітету “Гельсінки-90”.
2 – 9 вересня 1621 р. українсько-польські війська під керівництвом Петра КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО розбили турків.
2 вересня 1657 р. Івана ВИГОВСЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 вересня 1811 р. народився Іван ВАГИЛЕВИЧ, поет і фольклорист, член “Руської трійці”.
4 вересня 1985 р. у російському концтаборі загинув поет Василь СТУС.
5 вересня 1676 р. арештовують і вивозять до Москви гетьмана Петра ДОРОШЕНКА.
6 – 15 вересня 1653 р. відбувся похід Тимоша ХМЕЛЬНИЦЬКОГО на Молдавію, під час якого біля Сучави його було смертельно поранено.
6 вересня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО здобув Кам’янець-Подільський.
6 вересня 1955 р. помер Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, голова Українського національного об’єднання (1937 – 1945).
7 вересня 1921 р. загинула Віра БАБЕНКО, зв’язкова Катеринославського повстанкому, розвідниця 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії.
8 вересня 1848 р. з’явилася відозва Головної руської ради про організацію Української національної гвардії.
8 вересня 1950 р. москалі розстріляли Івана РЕМБОЛОВИЧА, підполковника Армії УНР, старшину дивізії “Галичина”, полковника УПА.
9 вересня 1769 р. народився Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
9 вересня 1863 р. народився Борис ГРІНЧЕНКО, письменник.
10 вересня 1929 р. помер Микола КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ, Генерального штабу генерал-поручник Армії УНР.
10 вересня 1967 р. помер Іван ЦАПКО, командир полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, член Української вільної академії наук.
11 вересня 1864 р. народився Павло ГРАБОВСЬКИЙ, поет.
11 вересня 1894 р. народився Олександр ДОВЖЕНКО, кінодраматург і режисер.
12 вересня 957 р. княгиня Ольга в Царгороді прийняла християнство.
14 вересня 1882 р. народився Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
14 вересня 1982 р. помер Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
15 вересня 1804 р. народився Михайло МАКСИМОВИЧ, етнограф і літературознавець.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим КРИВОНІС розбив війська Яреми Вишневецького під Махнівкою і Старокостянтиновом.
16 – 18 вересня 1924 р. відбулося Татарбунарське повстання проти румунської окупації в Бессарабії.
16 вересня 1976 р. помер Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
17 вересня 1864 р. народився Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ.
18 вересня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО, письменник.
20 вересня 1923 р. загинув Сидір АНДРУЩЕНКО (подільський отаман Сидір).
20 вересня 1991 року помер Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, голова ОУН в Краю, багатолітній в’язень російських таборів.
21 вересня 1659 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ зрікся влади. Юрія ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано гетьманом.
23 вересня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив поляків під Пилявцями.
23 вересня 1900 р. народився Володимир КУБІЙОВИЧ, вчений, головний редактор “Енциклопедії українознавства”.
24 вересня 1882 р. народився Микола ҐАЛАҐАН, член Центральної і Малої Рад, ад’ютант командира 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького (1917), дипломат, літератор, перекладач.
26 вересня 1862 р. помер Яків КУХАРЕНКО, письменник, наказний отаман Чорноморського козацького війська.
26 вересня 1890 р. народився Іван ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ, наказний отаман Вільного козацтва (1917), генеральний писар Гетьмана України (1918), повстанський отаман.
27 вересня 1946 р. загинув Юрій ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ (ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ), старшина 2-го Запорізького полку Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, письменник.
27 вересня 2005 р. помер бандурист Олексій НИРКО.
28 вересня 1974 р. помер останній кубанський прем’єр Василь ІВАНИС.
29 вересня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ).
29 вересня 1866 р. народився Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ, історик, голова Центральної Ради.
29 вересня 1897 р. народився Павло ШТЕПА, учасник Визвольної боротьби, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук у Канаді.
30 вересня 1769 р. вісім козаків здобули турецьку фортецю Хотин і захопили 184 гармати.
30 вересня 1896 р. народився Микола ПАЛІЄНКО, Генерального штабу підполковник Армії УНР, майор дивізії “Галичина”.
Наприкінці вересня 1921 р. загинув подільський отаман Яків ШЕПЕЛЬ, начальник 6-го повстанського району 2-ї (Північної) групи Армії УНР.
Могилка на Мліївській Січі
Відродження нації можливе тоді, коли в неї є пам’ять про історичне минуле. Американський історик Артур Шлезінґер писав: “Перший крок до ліквідації народу – це стирання пам’яті. Знищіть його книги, його культуру, його історію. Попросіть кого-небудь написати нові книги, сфабрикувати нову культуру і народ почне швидко забувати, хто він є і ким він був”.
Так було і з українцями. Десятиліттям їм казали, що вони – хохли, малороси, що української нації нема, а є “вєлікій совєтскій народ”. Національний рух описувався як бандитизм. У літературі та кіно наших славних лицарів змальовували у вигляді “пана-отамана Гриціана Тавричеського і Попандопала”. Але настав час, й українці замислились, хто вони, яких батьків діти.
Є в Городищенському районі, що на Черкащині, організація “Батьківщина Тараса Шевченка”. Керують нею вчителі – Олег Покась та Олександр Косіненко. Метою організації є відродження пам’яті про славне минуле, відновлення забутих імен. Девіз організації – “Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього”. До складу організації входять юнаки і дівчата, старші люди, а також підлітки, на яких школа махнула рукою, бо вони, бачте, “важкі діти”. Вивчаючи історію України, прочитали книгу Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”. Там був розділ про нашого земляка – отамана Голого (Трохима Бабенка) і засновану ним Мліївську Січ. Дітей вразила згадка про юних розвідниць Голого, закатованих будьонівцями на Недашківській греблі, в лісі між Млієвом і Орловцем. Донедавна лежали вони без хреста і могили, поховані потайки, без слова священика.
З ініціативи Олександра Косіненка (тоді вчителя історії Мліївської ЗОШ №2, нині викладача Криворізького державного педагогічного університету), було розпочато відновлення історичної правди.
Зустрічалися ми з різними людьми. Навіть з ватажком місцевих комуністів Анатолієм Юром. Після “традиційних російських слів” він “порадив” нам “нє чєвствовать бандітов”. Та абсолютна більшість земляків виявили зовсім іншу позицію…
Насамперед треба було знайти поховання. Колишній лісник Дмитро Гладкий показав приблизне місце, де колись до Другої світової війни стояв дубовий хрест та росла калина.
Совєтська влада зробила все, щоб про ту могилку люди забули, навіть пагорбок було зрівняно з землею. І от археолог Олександр Назаров сантиметр за сантиметром досліджує 150 квадратних метрів греблі. Нарешті знайшли... Для з’ясування напрямку положення останків вирішили відкрити могилу. Це виявилося нескладно, бо глибина поховання становила близько 40 см – закатованих розвідниць ховали потайки, вночі, боячись розправи червоних. Люди розповідали, що дівчата були посічені й порубані так, що рідні впізнали їх лише за рештками вишиванок.
Дітей вразило те, що дівчат перед смертю катували. На нижній щелепі однієї було вибито передні зуби – кулаком чи чоботом ординця. А поруч – біленькі бокові зубки.
Коли роботу завершили, юнаки мовчки, ніби по команді, виструнчилися. В очах кожного бриніла чоловіча сльоза.
Тепер треба було встановити імена розвідниць. Прізвища ми знали з книги Романа Коваля – Осадча, Пелюхно, Плигач (їх встановив краєзнавець Андрій Тегерешвілі). Пенсіонерка Ганна Василівна Степанович (1924 р. н.) повідомила, що дівчата були не мліївські, а орловецькі. Це підтвердили й інші літні люди. Вирішили їхати до Орловця, що за 10 км від Млієва по трасі Київ – Дніпропетровськ.
Влада Орловця підказала адреси старожилів. Від хати до хати пішли юнаки і дівчата. Опитували літніх людей, долаючи недовіру (селяни влітку не дуже люблять, коли їх відволікають від роботи, та й учащають тепер по селах “любителі старовини” – там медаль видурять, там ікону куплять за безцінь). Відомостей набрали! І про голодомори, і про війни! Вистачить на дві книги! Старенькі завжди охочі до розповіді – раді увазі. Проводжали завжди добре, напоївши молоком, пригостивши нехитрим гостинцем. Але все не те!
Нарешті успіх! Бабуся Ольга Григорівна Сторчова (1928 р. н.) розплакалася: “Пелюхно Якилина – моя рідна тітка, сестра моєї мами”
Знайшли ми й інших родичів, зокрема Плигачів. Їхнє вуличне прізвисько Кравці з давніх часів збереглося донині.
З’ясувалося, що Якилині Євменівні Пелюхно на момент загибелі було 16 – 17 років. Два її брати воювали в загоні Голого. Старший після поразки виїхав на Далекий Схід – там його сліди і загубилися. Молодший відсидів 28 років у таборах. Повернувся додому і решту життя прожив з клеймом “бандіта”.
Ярина Андріївна Плигач на момент загибелі мала 16 років. У загоні був її брат Іван. Пізніше був репресований. Загинув у таборах 1944 року. Реабілітований.
Племінниць і племінників закатованих усе життя принижували. Ольга Сторчова сказала, що ніколи не давали ні премії, ні зерна, бо дядько був “бандітом”.
Зазнав лиха, напевно, від совєтської влади й Іван Осадчий (1926 р. н.), племінник Ольги Осадчої. У відповідь на наше запитання він злякано замахав руками: “Це не я. Я не знаю нічого”...
Його колишня дружина Надія Петрівна (1930 р. н.) сказала, що “свекруха їй багато розповідала, та вона вже стара і все забула”, але Надія Петрівна дала адреси родичів, які живуть у Харкові. Ми їм написали листа. Отримали відповідь, що Осадчу звали Ольгою Архипівною. На жаль, родичі трохи забарилися з відповіддю, тож на табличці, яку виготовив студент художньо-графічного факультету Криворізького державного педуніверситету Роман Панасенко, є лише її прізвище.
Тепер треба було виготовити і встановити хрест. Місцевий лісник Олег Клепко, в якого взимку і снігу не випросиш, запитав: “Для чого дуб? Для себе?” – “Для хреста”. І діти наввипередки почали розповідати історію про розвідниць. – “Чесно?” – “Чесно.” – “Ну, тоді беріть”. І показав на дві триметрові колоди.
На возі Артема Гребінця колоди привезли на пилораму підприємця Івана Гайдая. І він поставився з розумінням. За розпилювання не взяв грошей. Ще й запропонував взяти обрізки, щоб виготовити столи і лави.
Робітники пилорами допомогли завантажили заготовки (щоправда, не втрималися: на одному з брусів намалювали пляшку і закуску). Отримали, що хотіли, але з наказом пом’янути героїнь.
Підприємці Сергій та Олег Очеретяні дали цвяхи, оліфи та інструменти. Молодий столяр Володимир Герасименко виготовив дубового хреста. Працівники автогаража Мліївського інституту садівництва безкоштовно виточили болти. Голова сільськогосподарського товариства ім. Левка Симиренка Віктор Осовітній виділив продукти, – як і Тарас Дробот, Сергій Павлюченко та Людмила Філіпенко. А директор заводу технологічного обладнання Володимир Ропало дав 100 грн. Словом, практично всі, до кого ми зверталися, йшли назустріч. Ось ще приклад. Літня жінка, почувши нашу розповідь, розв’язала вузлик, дістала 5 грн. “Діти, візьміть”.
Загалом 23 особи так чи інакше взяли участь у добрій справі. Але без ложки дьогтю не обійшлося. Зайшли ми і до власниці магазину Зої Станіславівни. І тут почули таке… “Нічого не дам. Я член – соціалістичної партії. Це наклеп на мою партію і мої ідеї”.
Діти почали розповідати про юних героїнь, могилу, порубані кістки.
– Раз порубали, знать було за що!
Це стало останньою краплею.
Один із юнаків, Олександр Грицай, з гнівом кинув:
– А зґвалтувати також було за що?.. Вам би таке щастя, тітко…
І плюнувши під ноги, вийшов з її магазину. До слова сказати, крамниця невдовзі закрилася – власниця вибралася з Млієва, бо до її магазину перестали ходити люди…
Хрест встановили юнаки з організації “Батьківщина Тараса Шевченка” і мліївські школярі за допомогою колишнього вчителя трудового навчання Володимира Івановича Косіненка, який на своєму тракторі привіз у ліс матеріали, хреста та й нас усіх.
Змайстрували також стіл і лави для поминального обіду. Всі працювали з надзвичайним запалом. Навіть наймолодший козак – п’ятирічний син Олександра Косіненка Володимир – завзято допомагав, пишаючись своїм внеском. Той день він пам’ятає у деталях і часто розповідає, “як встановлювали хреста”.
24 серпня 2003 року отець Іван Осейко УПЦ КП на могилі провів панахиду. Промовляли селищний голова Млієва Валерій Черниш, депутат Городищенської районної ради (зараз голова райдержадміністрації) Володимир Моргун, заступник голови Черкаської обласної організації Товариства охорони природи Галина Шкаєва, селищний голова Орловця Людмила Попович, а також організатори меморіального заходу. А юна бандуристка Наталя Голуб виконала козацькі й стрілецькі пісні.
Того ж дня черкаські екологи почистили Симиренкову криницю, що неподалік, у Костенковому урочищі. Їй уже більше двохсот років. Вона напувала гайдамаків та їхніх коней.
Той день залишився у пам’яті всіх учасників. В очах стареньких родичів закатованих дівчат були сльози вдячності…
Свою розповідь хочу закінчити віршем Ігоря Чарчара “Ми встаємо”, який пролунав біля могили.
Ні, сатано. Не вмерла Україна!
Не вичахла в серцях козацька міць!
Ми встаємо. Ми розгинаєм спини.
У кожного в душі палає Січ!
Ми встаємо із баговиння каторг,
Із шумовиння зблідлої юрби.
Ми встаємо, і синьо-жовтий прапор
Знов виростає в символи доби.
Ви нас морили голодом, душили,
Вливали в жили яничарську кров.
Та Україна більша від Сибіру,
І наша слава вища, ніж терор!
Ми встаємо. Рвемо залізні пута!
Пульсують в скронях бойові пісні,
Ми більш не будемо закуті
В кайдани страху, ницості й брехні.
Олександр КОСІНЕНКО, “Батьківщина Тараса Шевченка”,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Черкащина
На могилі Галаки відновлять хреста
85 років минуло з часу загибелі ватажка селянського руху доби Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років Івана Олексійовича Васильчикова, відомого як отаман Галака.
“Більшовики висвітлювали Галаку як озвірілого бандита, насильника і зарізяку, – писав дослідник гайдамаччини ХХ століття Роман Коваль. – Але, знаючи, що являла собою совєтська влада, слід, напевно, простягнути руку всім, кого вона ганьбила. Ворог не мав жалю до українських селян. Не знав жалю і їхній захисник отаман Галака: смертю за смерть платив він червоній Москві”.
Безжалісність захисників Вітчизни у відстоюванні прав свого народу є справедливою, чого не скажеш про жорстокість окупантів.
Звісно, нам хотілося побільше дізнатися про знаменитого земляка, діяння якого ще за життя були оповиті легендами. І ось ми вирядилися в дорогу. З’їхавши з траси Чернігів – Гомель, ґрунтовою дорогою простуємо до с. Пилипча, де народився отаман. “Чи пам’ятають тут про Галаку?” – з хвилюванням запитували ми один одного.
Першими, кого зустріли в селі і запитали про отамана, були хлопці-пастухи.
– Так чули, батько розповідав. Тут же поруч його і вбили. Колись батько показував це місце. А взагалі спитайте у старших людей.
Наступним співрозмовником став дідусь Михайло Васильович Насам.
– Аякже, пам’ятаю розповідали люди про Галаку – добрий чоловік був, селу грошима помагав. Вбили його тут, біля села, за 5 кілометрів. Ліс так і називається тепер Галаківський. Але ви поїдьте і краще спитайте у Липи Петрівни, вона все знає. А те що він євреїв не любив, то така справа. Колись вони сильно його батьків у Ріпках на ярмарку образили, побили. Тож він їх і… Десь на поромі на Дніпрі багацько він їх захопив та зв’язав одною верьовкою, а потім – чи спеціально, чи ненарошно – штовхонув крайнього у воду, а за ним і всі… Сила людей потонула.
Олімпіада Петрівна Коваленко (по-місцевому – Липа Петрівна) сиділа на лавочці біля свого двору, проводжала дітей. Почувши, що представники громадських організацій приїхали до села за інформацією про життя Галаки і шукають його могилу, дуже зраділа.
– Дітоньки мої, нарешті хтось ним зацікавився. Він же за народ був, людям допомагав. Мій покійний батько з ним разом, як тоді казали, в “банді” був, разом воювали проти більшовиків. Пам’ятаю, розповідав: сидить Галака на коні як влитий, ніхто не міг з ним зрівнятися у їзді. А євреїв бив через те, що вони його батьків у плуг у Ріпках запрягли і ними орали. Та й комуністів серед них було багато. А щодо могили, то мати Васильчикова відкопала його тіло і перенесла на кладовище, а могилу бузком позначила. І попросила мою матір і ще деяких жінок доглядати за нею. Та зараз мої діти покажуть, де його могила. Давно пора його вшанувати, а то могила без хреста стоїть. А хата його колись там, за клубом, стояла.
Молодші Коваленки поїхали з нами до кладовища і показали могилу. Вона поросла гірчаком. Сховалась у кінці цвинтаря серед берізок і бузку. Хреста не було. Проте могила не виглядала занедбаною, покинутою напризволяще. За словами жителя села Вороб’їв Ріпкінського району Олега Борисовича Барана, ще в 1970-х роках люди з Пилипчі не раз відновлювали хреста на могилі Галаки, та влада знову його зносила.
Вшанувавши пам’ять отамана, ми заприсяглися поставити на його могилі хреста.
(продовження в наступному номері)
Олександр ЯСЕНЧУК, Ігор ЛЕВЕНОК, Українська студентська спілка
м. Чернігів
15 років тому відійшов за межу Зеновій Красівський
Пам’яті Провідника
1988-й – рік, коли у повітрі вже відчувалися зміни, але ще мало хто був готовим до боротьби. Комуністична система була ще потужною. Ми, група молодих юнаків, згуртувались навколо романтичної мрії – боротися за Україну.
Ми ще не знали напевне, якою має бути ця боротьба й якою має бути саме наша участь у цьому. Все, що мені було відомо, – це розповіді батька довгими зимовими вечорами про бандерівців. Але я знав – тепер слово за нами. Ми усі мали псевда, як бандерівці, та потаємно збирались вечорами на вулиці.
Одного дня друг Тур відвів мене для серйозної розмови. Тихо промовив, що має важливий документ для нас. Але хто передав, розповісти не може. Лише багатозначно прошепотів – документ передала ОУН. Я розгорнув папір, а там чіткими літерами написаний Декалог українських націоналістів.
Папір вирішили знищити, але текст перед тим кожен із членів групи завчив напам’ять. Після цього ми відчули себе причетними до чогось великого та зрозуміли, що не одні, що про нас знають. І тепер необхідно чекати нових директив. Ми відчули сенс і потребу свого існування. Так виникла Організація української молоді “Спадщина”. Вже пізніше я дізнався – Декалог нам передав Зеновій Красівський – Провідник, як ми називали його поміж собою.
Згодом я мав честь познайомитися з цією легендарною особистістю. Напередодні я ніяк не міг уявити – як має виглядати Провідник ОУН, людина з легенди. Нарешті зустріч відбулась – у нього вдома. І я побачив перед собою не войовничого підпільника, а мудрого і спокійного чоловіка. Лагідна, але впевнена мова, батьківська увага. В його товаристві відчував себе затишно, захищено та впевнено.
Ми говорили про Україну, якою має бути боротьба, про націоналізм і національну ідею. Я наголошував на тому, що ОУН повинна вийти з підпілля, що десятки тисяч людей, котрі виходять на мітинги протесту, чекають на вказівки від Організації. Дискутували на цю тему. Красівський давав поради, як себе поводити, з ким контактувати, наголошував на важливості підключення молоді до Національно-визвольної боротьби...
Звістка про смерть Красівського блискавкою пронизала свідомість. Почуття неповторної втрати змішувалось із розгубленістю. Так, наче втрачений чіткий орієнтир.
У розбурханому морі народного піднесення початку дев’яностих, серед безлічі трибунів, важко було зорієнтуватись, хто справжній лідер, хто демагог, а хто – підісланий провокатор. Красівський був твердим орієнтиром, котрий міг відповідально сказати хто є хто. І його не стало. І велика відповідальність лягла на наші плечі – тепер вирішувати доведеться самим і відповідати за рішення.
На похорон Провідника зібрались тисячі людей. Не всі присутні знали, ким він був, але всі глибоко усвідомлювали – Україна зазнала великої втрати.
Гострим відчуттям врізався в пам’ять тужливий плач трембіт. Трембітарі приїхали з далеких гір, щоб за прадідівською традицією провести в останню путь Провідника.
Андрій ПАРУБІЙ
м. Львів
З книги “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу”
До 150-річчя від дня народження
Іван ФРАНКО
ПРОЛОГ ДО ПОЕМИ “МОЙСЕЙ”
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш те судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання…
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, –
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
1905
“Господні зерна”
Пишу ці рядки, зачарований працею Григорія Гусейнова “Господні зерна”. Має вона 10 томів, що становить понад 6 тисяч сторінок!
Перш за все мене зацікавило висвітлення історії степової частини України, звідки походять роди моїх батьків і з якою пов’язане моє дитинство та юність. Книги настільки змістовні й насичені, що весь час повертаєшся до вже перечитаних сторінок.
Переважна частина степу до 80-х років XVIII сторіччя входила до автономного державного утворення Вольностей війська запорозького. У його восьми паланках за часів останнього кошового Петра Калнишевського відбувалося інтенсивне збільшення кількості козацьких поселень та економічний розвиток краю. Козацька республіка стала на заваді колоніальній політиці Московщини, що прагнула поширення своєї деспотії на прилеглі народи. Запорозька Січ була підступно знищена московським військом, а козаків, що не перейшли за Дунай, цариця виселила переважно на Кубань – для витіснення тамтешніх народів до Кавказьких гір. А степові землі Південної України царський уряд роздав московському дворянству й іноземним поселенцям.
Григорій Гусейнов замилувано описує винятково мальовничі скелясто-гранітні долини Дніпра, Південного Бугу (тоді Бог), Інгулу, Інгульця та їхніх чисельних приток. Деякі з них є тепер ландшафтними заповідниками. Багато уваги автор приділяє винятково важливим для степу рукотворним декоративно-парковим лісонасадженням (Веселі Боковеньки, Софіївка, Велико-Анадоль, Асканія-Нова). Не обійшов увагою він архітектурні пам’ятки та їхніх творців.
Реставруючи історію краю, Григорій Гусейнов спирається на праці істориків запорозького козацтва Аполлона Скальковського, Дмитра Яворницького, Дмитра Багалія, Михайла Слабченка. Висвітлено життя й творчість літераторів-земляків – Володимира Винниченка, Євгена Маланюка, Спиридона Черкасенка, Спиридона Добровольського, Миколи Чернявського, Юрія Яновського, Тереня Масенка, а також драматургів – Марка Кропивницького, братів Тобілевичів, Миколи Куліша. Відзначено й меценатів української справи – Євгена Чикаленка, Володимира Леонтовича, Симиренків. Серед політичних діячів належне місце відведено ідеологові українського націоналізму Дмитрові Донцову, творцеві Красної армії Левові Троцькому (Лейбі Бронштейну). Загалом іменний покажчик праці містить понад 15 тисяч персоналій!
Значну частину праці відведено протимосковському повстанському рухові у 1918 – 1920-х роках та його визначним постатям – Несторові Махну, Матвієві Григор’єву, Чорному Ворону, Костеві Блакитному (Пестушку) і багатьом іншим. Висвітлено й московсько-більшовицьке панування, Голодомор, депортації, терор.
Розповідає Григорій Гусейнов і про господарський розвиток краю, зокрема гірничу і металургійну промисловості, згадує любі моєму дитинству шахтарські селища Криворіжжя – рудню ім. МОДРу, станції Вечірній Кут і Колачевську.
Висвітлено діяльність наукових і навчальних закладів, наприклад Криворізького гірничого та педагогічного інститутів (останній закінчила моя мати), Ерастівського сільськогосподарського технікуму, в якому навчалися брати моїх батьків. А у 8-му томі знайшов посилання на мою статтю в “Незборимій нації”, де розповідалося про викриту 1922 року чекістами студентську націоналістичну організацію цього технікуму, членом якої був мій дядько Василь Половий.
Праця має величезний ілюстративний матеріал.
Григорій Гусейнов за “Господні зерна” здобув цього року Національну премію ім. Тараса Шевченка. Праця справді гідна цієї високої нагороди! Вітаємо автора!
Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.
ТРАГЕДІЯ ПЕТРУСЯ З КРАСНОСІЛКИ
27 вересня виповнюється 60 років від дня загибелі письменника Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського).
Пам’ятаючи про це, ми й пропонуємо читачам уривок з його знаменитого роману “Холодний Яр”.
Одного дня прийшов зв’язковий з Мельників. Сказав, що до одного лісовика добивається сестра. Хоче з ним побачитися. Завів її з однією дівчиною-мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.
Козака, до якого прийшла сестра, звали Петрусь. А хлопці припечатали – “Жінка журиться”. Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома жити не міг, бо розшукувала його ЧК, а у селі вже закріпилася “совєтская власть”. Не минуло року, як одружився. Під настрій сповідався товаришам, як кохає жінку та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його “Жінка журиться”.
Забороняти Петрові, що чекав на вістку з дому, побачення із сестрою – не можна. Та вважаючи, що сестру могла підіслати ЧК, беремо із Чорнотою кілька хлопців і йдемо з Петром у Холодний Яр.
У землянці було тепло – палилося. Як увійшли, сестра з плачем кинулася до Петра.
– Ну, чого? – заспокоював він її. – Що там вдома?
– Ой Петре! Боюся тобі сказати.
Петро зблід.
– Що? Христю забрали? Кажи! Може, розстріляли?
– Ні... Лопата зарізав...
Петро безсило сів на лежанку. Кілька хвилин сидів не рухаючись. Потім пригорнув сестру.
– Розкажи мені, як все було. Не бійся – мені вже все одно...
Дівчина витерла сльози.
– Третього дня увігнався з отрядом у село і – просто до нашої хати. Мама в село пішла якраз, а Христя біля печі поралася. Я на печі квасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. “Де, – кричить до Христі, – твій бандит?!” Я злякалася, причаїлася в кутку за комином і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, каже, що не знає, що як пішов з весни, так і чутки нема. А Лопата кричить: “Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується, бо зараз тобі смерть!” А Христя – “не знаю і не знаю”. Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, десь за шість тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: “А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть, хлопці!” Кинув бідну Христю на долівку, ті собаки тримали, а Лопата розрізав на ній ножем одяг, потім розрізав живіт, викинув дитину...
– Хлопець був чи дівчинка? – стрепенувшись, перебив Петро.
– Хлопчик...
– Ну, ну, оповідай...
– Ну й пореготали, вибігли з хати, сіли на свої брички і погнали дальше. Забрали із села трьох хлопців, ще двох за селом застрелили.
– Ну, ну, а Христя, що Христя?
– Мучилася, бідна, до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину щоб не подарував Лопаті. Кажу їй – і що ж ти можеш йому зробити, а вона: “Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тому світі молитися”.
Петро із задерев’янілим обличчям, втупивши в одну точку погляд, слухав далі, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того. Попрощався, подякував...
Вертаємося до табору.
Після побачення з сестрою Петро замовк. Його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці з якоюсь однією важкою думкою. Під вечір брав карабінку і – у ліс. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра Петро не повернеться: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу, кулею з власної карабінки.
У землянці вже ніхто не кепкував з нього, навпаки, всі співчували і як уміли висловлювали жаль. Дід годив Петрові як хворій дитині, але Петро їсти не хотів. Після одержання сумної вістки не бачив я в очах Петра жодної сльози. Мабуть, сльози були замалим виразом його великого горя.
Приходьте
1 вересня о 16.00 на Байковому кладовищі, неподалік могили Василя Стуса, у річницю смерті, буде відкрито пам’ятник Юрію МУРАШОВУ, громадському діячеві, голові комітету “Гельсінки-90”, депутатові Подільської районної ради м. Києва, членові Історичного клубу “Холодний Яр”.
Запрошуємо до участі тих, хто не забув цього шляхетного чоловіка.
“Коли кулі співали.
Отамани Холодного Яру і Чорного лісу”
18 вересня 2006 р. о 18 годині у Київському будинку вчителя заплановано провести презентацію нової книги Романа Коваля – “Коли кулі співали. Отамани Холодного Яру і Чорного лісу”.
Автором передмови до неї є відомий письменник Василь Шкляр. Починається книга розділом “Відродження Вільного козацтва”. Далі публікуються 34 вояцьких біографії – отаманів Федора Уварова, Івана Компанійця, Богдана, братів Чучупаків і Блажевських, Охтанася Келеберди, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Миколи Кібця-Бондаренка, Семена Гризла, Костя Блакитного, Юхима Ільченка, Архипа Бондаренка, Трохима Голого, Пилипа Хмари, Василя Кваші, Антона Грозного, Чорного Ворона (Чорноусова), Герасима Нестеренка-Орла, Григорія Яковенка, Андрія Чорноти, Ларіона Загороднього, Тимоша Компанійця, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Цвітковського, Івана Савченка-Нагірного, Андрія Гулого-Гуленка, Якова Мамая-Щириці, Юрка Тютюнника, Якова Водяного, Юрія Горліса-Горського, Івана Полтавця-Остряниці, Сидора Темного та Івана Лютого-Лютенка.
У книзі публікується також 7 невигаданих історій з доби Визвольної боротьбі на Черкащині, серед них і спогади чекіста Пташинського, уповноваженого зі знищення Холодного Яру в 1921 році.
Цінними є додатки книги. У додатку №1 вміщено низку коротких біографій, зокрема вищого військового керівництва Холодного Яру в 1917 – 1922 роках; засуджених у справі холодноярських отаманів; козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру з м. Кам’янки, сс. Грушківки, Мельники, Лубенців, Матвіївки, Коханівки та інших холодноярських сіл; учасників Другого зимового походу Армії УНР (уродженців Черкащини), яких розстріляно в м. Базар Волинської губернії; вояків і військових діячів, які народилися на території сучасної Черкаської області.
У додатку №2 вміщено унікальні документи, зокрема списки членів дружин Вільного козацтва сіл Черкаського повіту за 1917 рік; неповний список козаків і старшин Чорноліського полку Пилипа Хмари та козаків загону отамана Мефодія Голика-Залізняка, звернення Холодноярського повстанкому (“Народе Український!”, “До інтелігенції”, “До селян”, “До зброї”, “Хто такі повстаньці і завіщо вони борються?”), а також низку більшовицьких документів, що свідчать про репресивний характер окупаційної влади та розмах повстанського руху. Є у книзі й розділ “Фотодокументи”, в якому вміщено близько двох сотень світлин. Загалом у виданні 624 сторінки, палітурка тверда.
Пізнавайте історію свого народу!
Довідки за телефоном – 242-47-38. |
