«Незборима нація» Число 4 (242) Квітень 2006 р.
В Україні відбулися вибори
26 березня в Україні закінчився ярмарок марнославства. З арени зійшли сотні лідерчуків, дутих фігур, переповнених манією величі карликів. Зійшли і досить сильні особистості з поганими намірами. Впродовж трьох місяців ми нікуди не могли дітися від їхньої надобридливої самореклами. Як вони хотіли, щоб їм повірили! І все ж народ відкинув їх – і хитрющого Литвина з російською співачкою Ротару, і навіжену Вітренко з її Марченком, і єлейного Журавського з безбарвним Пустовойтенком, і переповненого негативною енергетикою Медведчука з “фартовим” Блохіним, а ще – крикливого Шуфрича, Грицька Суркіса, гнучкошеєнка Гавриша і захисника російської мови Леоніда Кравчука… Шкода, що компанію їм не склав Петро Симоненко зі своїми останніми могіканами-“лєнінцамі”. Але їхній кінець уже видно…
Багато з цих людей зійшли з телеекранів, обкакані з голови до ніг. Це, звісно, не заважатиме їм на наступних виборах знову безжурно дряпатися вгору. Але новий костюм не допоможе. На ньому знову виступлять плями…
Найбільшою проблемою залишається партія регіонів. Забряжчить від багнетів, коли вона ввійде у зал Верховної Ради… Та це не стало сюрпризом, про це нас попереджали аналітики.
Неприємний сюрприз “прєподньос” російськомовний мільйонер Леонід Черновецький – друг і спонсор чорношкірих проповідників нетрадиційних церков, які чомусь не люблять, коли їх називають сектами. Черновецький став міським головою Києва. Для мене особисто це удар… Я голосував за неймовірно працездатного і розумного патріота Юрія Кармазіна, був не проти і достойного Віталія Кличка. У крайньому разі погодився б і на Омельченка – він хоч суржиком балакає та й під час інтерв’ю не матюкається… А тут раптом мером став чоловік, який вперто не розмовляє державною мовою, хоч і є народним депутатом України. Не так давно він убив українського хлопця, та ще й публічно намагався зганьбити його, сказавши, що то був “бомж” – ніби “бомжів” народним депутатам вільно убивати.
Я слухав інтерв’ю мами убитого. Горе цієї простої української жінки було невимовне – мало що сина задавив машиною Черновецький, та ще й намагався зганьбити свою жертву… Багато можна було б сказати про безмежно закоханого в себе ліберала Черновецького. Та головне, що він чужа людина, людина чужої культури, чужої ідеології, чужої нації, до речі, представник “Нашої України”, 29 номер її передвиборчого списку. Отакі люди в “Нашій Україні”…
Та все ж найбільшого болю завдав Віктор Ющенко. Він знову втратив. Він весь час втрачає. Чому?!
Мені здається, що якщо президент не відречеться свого середовища – безсмертних порошенків, жваній, третьякових та іже з ними – він втрачатиме і далі. Ці люди, на мій погляд, завдали йому більшої шкоди, ніж вороги. Народ оточення президента не любить, не хоче. А для Ющенка воно рідне і дороге… Невже Віктор Андрійович не розуміє, що саме такі люди як Роман Безсмертний втягнули його, президента, який мав стояти над міжпартійною бійкою, у передвиборчу брудну боротьбу партій і політичних блоків, і наприкінці березня 2006 року продемонстрували на весь світ, що “нашоукраїнців” і Віктора Ющенка, ім’я якого використала “Наша Україна”, підтримує абсолютна меншість виборців – щось близько 15%. Завдяки Роману Безсмертному всім стало ясно, що соціальна база президента звузилась до критичної межі…
За Юлію Тимошенко, звичайно, можна порадіти, шанс їй треба дати, але непокоїть її агресивність, відсутність гальмів, бажання робити тільки так, як вона хоче. Боюся, що вона і Віктор Ющенко, поборюючи один одного, почнуть розхитувати і так хиткий човен Української держави…
Редактор
З книги “Багряні жнива Української революції”
“Так чия це земля?!”
Під вечір Михайло отримав наказ зняти заставу – на 4-й версті від Фастова, на переїзді коло Кожанки. Для здійснення задуму йому дали 10 козаків.
Рушили, як сутінки впали на землю...
Хоч і темно було, все ж розгледіли неподалік паркану в рові кулемет, направлений люфою в бік Кожанки. Біля кулемета ходив вартовий. Решта “золотопогонників” сиділа в будинку за столом. Перед кожним лежала пака грошей – миколаївських, денікінських, українських і навіть совєтських. На столі валялись і обручки, браслети та інші дорогоцінні прикраси. Офіцери завзято “били по банку”. Хтось вигравав, а хтось безжурно програвав награбоване.
Вартовий замислився і, сівши на краю рову, завмер. Видно, якийсь спомин оволодів ним. А може, заснув. Адже пора пізня. Нічну тишу порушувала лише московська лайка, що летіла через відчинене вікно.
Ліворуч вартового щось бренькнуло, але він не зауважив. Офіцер стямився лише тоді, коли відчув на лобі холодне дуло рушниці.
– Ані згуку, бо зараз же капут!
“Українсько-німецьку” мову денікінець, як видно, зрозумів, бо не репетував.
Після того як кулемет розвернули люфою до будинку, Яків Чекірда раптово відчинив двері й грізно гукнув:
– Смірно! Встать, господа офіцери! Рукі ввєрх!
За ним вскочило шестеро козаків. Мов ошпарені позривались зі стільців “ґаспада офіцери”. Їхні погляди зустрілись із холодними зіницями наставлених на них стволів.
Денікінці лише лупали очима, коли Яків знімав із них зброю.
Підійшовши до останнього, Чекірда остовбурів – перед ним стояв знайомий сотник Запорозької дивізії.
– А ви, пане сотнику, давно з української армії командіровались до золотопогонної сволочі?
Сотник мовчки опустив голову.
За кілька хвилин вся команда марширувала по лівий бік тору. Двоє козаків тягли кулемета... Решта з наставленими рушницями вела полонених.
Михайло з Яковом йшли останніми, також тримаючи наготові зброю. Ні слова не кажучи, пройшли дві версти.
– Ану, Михайле, затримай цього, що провартував цю наволоч.
– Що ти хочеш із ним зробить?
– Та хочу дещо в нього запитати.
Михайло дав розпорядження, аби підвели підпоручника.
– Звідкіля ви, пане добродію? – вдавано спокійним голосом запитав Яків.
– С Рязанской ґубєрніі, – гонорово відповів підпоручник. – Что ви ат мєня хатітє? Єслі думаєтє, что-нібуть ат мєня вивєдать, так напрасни ваші усілія, єслі ви думаєтє, что я что-нібуть скажу. Рускій афіцер єщьо висако дєржіт свой прєстіж!
Не знав доброволець, що говорить із козаком, який давно мріяв нашити на своєму шлику хоч одного білого хрестика – за вбитого “біляка”.
– Це вже ми чули, – ще спокійніше одповів Яків.
Кілька кроків пройшли мовчки.
– Так ви з Рязанської губернії, кажете? Гм... здалека... А який дідько вас сюди припер?!
– Наш долґ пєрєд Родіной – очістіть всю рускую землю ат єя враґов, кто би ані ні билі. І ми ето сдєлаєм! І ісполнім долґ пєрєд Родіной ва что би то ні стало.
Мов шпильками вкололо Якова від цих слів. Що казати – кров закипала й від самої московської мови.
– Ага, он воно що! Ану, будьте так ласкаві, та понюхайте оцю землю. Чия вона є?!
Москаль зупинився, вирячивши очі на козака.
– Будь ласка, нюхайте! – грізно повторив Яків, направляючи на ворога рушницю.
Денікінець відчув, що розпечені слова буквально обпікають губи супротивника. Зі страху рязанець згубив пиху і, впавши на коліна, почав нюхати землю. І так, що йому в носі засвистало.
– Ну, так чия це земля?!
– Ваша, малорос... украінская, – дрижачим голосом відповів офіцер.
– То якого біса ви претесь на нашу землю?! Чого вам тут потрібно?! Якого дідька не йдете на свою Московщину?! – Яків скаженів від власних слів, аж слина полетіла з рота.
Тупнувши кілька разів ногами від люті, він раптом вистрілив у самі груди підпоручника.
Михайло не чекав такого розвитку подій.
– Що ти робиш, божевільний?! – крикнув він.
– Нічого, – відповів Яків урівноважено, ніби нічого й не сталось. – От завтра нашию на шликові хрестика білими нитками.
Присвітивши електричним ліхтарем лице забитого, почали наздоганяти передніх. Дорогою суперечка не втихала.
– То з якої пори ти став таким хоробрим козаком, що розстрілюєш беззбройних людей?
– Перестань! Ось краще зостанови ще одного шановного пана – сотника, якого не тілько мені, але й тобі приходилось бачити ще не так давно в Запорізькій дивізії.
– Невже?!
– Ось йди подивись.
За хвилину Михайло наздогнав конвой, зупинив сотника і запитав:
– Ви були в запоріжцях?
– Був, – сумно відповів той.
– А що ж заставило вас зрадить Батьківщині, пане сотнику? – лиховісно запитав, підійшовши, Яків.
– Признаюсь вам одверто, що зробив велику помилку через те, що втратив всяку надію на Україну. Гадав, що денікінська влада зуміє збудувати мир та спокій...
– То ви теж пішли “будувати мир та спокій” – на спинах і шиях своїх батьків та братів?.. Пізно ж, пане добродію, ви помітили свою помилку. Адже такі “помилки” виправляємо одним і певним засобом: зрадникам немає місця на нашій Батьківщині!
Знову бухнула рушниця. Нещасний впав на землю.
– Другий раз не зрадиш, пане сотнику! – зі злозичливою посмішкою промовив Яків, присвічуючи ліхтариком лице мертвого.
Підійшов до Михайла.
– Чого нахнюпився?
– Мене починає лякать така велика кількість крови, яку на кожному кроці тілько і бачиш! – тремтячи всім тілом, признався товариш. – Мені часами здається, що я збожеволію від цього.
– Дурниці, брате! Щоб мені зараз трапилась нагода зарізати тисячу ворогів і виточити з них кров у велику діжку, то я б з великою охотою згодився би втопитися в цій крові...
– Згоджуюсь із тобою, та все ж... оден вид крови доводить мене до божевільности.
– Нічого дивного, голубе, немає, – обіймаючи Михайла за стан, сказав Яків, – розхитались у тебе нерви, і більш нічого... Ось підожди, прийдемо до бронепотяга, то трохи підлічимось горілкою, бо й мені щось маркітно стало.
Далі кілька хвилин йшли з невеселими думками.
Попереду, повісивши від безнадії голови, брели денікінці.
Від залізничної будки вже летіло:
– Стій! Хто йде?!
– Свої!
– Пропуск?
– Багнет!
– Проходьте.
Підійшли до застави. Побачивши, що ведуть полонених білогвардійців, козаки застави несподівано накинулись на них із наміром тут же постріляти. Михайло ледь врятував полонених від самосуду – і проханнями, і лайкою.
Нарешті здали їх командиру бронепотяга. Після допиту той відправив денікінців до штабу фронту.
Роман КОВАЛЬ
Нове про сотника Павла Гарячого
Прочитавши у книзі Романа Коваля “Багряні жнива Української революції” розділ “Канівський козак Павло Гарячий”, відчув обов’язок поділитися тим, що знаю про цю людину, її життя і смерть – про те, що не увійшло до книги пана Романа і ховалося за словами “подальша його доля невідома”. Відомостей про Павла Гарячого (Горячого) небагато, часом вони недостовірні та суперечливі… Останній період свого життя, з грудня 1941-го до лютого 1943 року, Павло Гарячий мешкав у волинському місті Кременець (нині це Тернопільська область).
Можливо, певний час його життя було пов’язано із Закарпаттям, принаймні у статті краєзнавця Василя Олійника “Моїй дорогій Волині присвячую” зазначено: “Після поранення у Києві, до Кременця прибув закарпатець сотник Павло Гарячий, який став для молоді Білокриницької лісової школи Провідником” (Діалог. – м. Кременець. – 2004. – 8 травня).
У журналі “Літопис Волині” (Вінніпег, 1977) зазначалося, що інженер Павло Гарячий, “хоч проживав… на Волині з обмеженими правами політичного емігранта, громадської праці не цурався… в останній час близько стояв до української молоді, яку вчив військового ремесла”. У цій згадці Павла Гарячого названо “бувшим полковником Армії УНР”.
Одним з учнів Павла Гарячого у Білокриницькій лісовій школі був Микола Якович Чорнобай (1924 – 2006), член ОУН(б). Він згадував: “Полковник Павло Гарячий викладав у нас “лісництво”, а після занять, у лісі навчав нас іншого предмету – “тактики”.
Павло Гарячий – досвідчений старшина, учасник Визвольної війни 1917 – 1920-х років у лавах Армії УНР. Його досвід для майбутніх бойовиків УПА – безцінний. Знаменно, що учнями Павла Гарячого були члени обох гілок ОУН. До слова, Кременеччина – чи не єдине місце, де загони мельниківців і бандерівців координували свої дії, здійснюючи спільні акції (до осені 1943 року).
У лютому 1943 р. ОУН отримала повідомлення про підготовку німцями масового розстрілу в’язнів кременецької тюрми. Щоб врятувати їх, загін ОУН(б) під командуванням “Крука” захопив в’язницю. У відповідь гестапо того ж дня, 23 лютого 1943 року, арештувало та розстріляло відомих і шанованих у місті українців. Дослідник Б. Богуславський у статті “Жахливі картини злочинів” назвав імена розстріляних. Це лікарі Ганна і Петро Рощинські, Юрій Черкавський, Павло Гарячий (лісотехнікум), Лебедівська, Жиглевич, ксьондз Іваницький та інші – всього 12 чоловік (Діалог. – 1995. – Червень. – м. Кременець).
Випадковим свідком арешту Павла Гарячого став студент Микола Чорнобай. Він оповідав: “Професор Гарячий повертався зі школи до Кременця власною бричкою, я з товаришем їхали за ним на велосипеді. Назустріч нам з’явився німецький легковик. Це було гестапо. Німці зупинили професора і кілька хвилин про щось із ним розмовляли, потім розвернулися і поїхали назад до міста. Ми з цікавості поїхали за професором… Це ж авто чекало на нього під Чеснохрестською церквою. На цей раз гестапівці посадили його до авта і кудись повезли. На другий день я взнав, що Павла Гарячого розстріляли”…
Чи добрим учителем був Павло Гарячий? Майже ніхто з його студентів не став лісничим чи агрономом – зате стали вояками. Вже за кілька місяців після загибелі Павла Гарячого вони успішно здали екзамен “з тактики” суворим екзаменаторам-німцям: у складі відділів Хрона і Крука під селом Антонівці вони оточили і знищили німецький батальйон.
Наприкінці зазначу, що у лісовому технікумі є меморіальна табличка Павлові Гарячому. Гадаю, що це не остання данина визначному українському старшині з села Буда-Горобіївська, що на Канівщині.
Сергій МЄДВЄДЄВ, краєзнавець
м. Кременець Тернопільської обл.
Професор – тут не науковий ступінь, а поширене тоді звертання до викладача.
Ювілеї і дати. Квітень.
2 квітня 1596 р. козаки під проводом Северина НАЛИВАЙКА зазнали тяжкої поразки.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР (1919).
7 квітня 1962 р. помер Олександр ПІВЕНЬ, популярний кубанський поет, фольклорист і етнограф.
8 квітня 1709 р. у Великих Будищах укладено договір між Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а до Австро-Угорщини – Лемківщина.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 6-ї Запорозької дивізії, 2-ї Волинської дивізії, заступник командувача Армії УНР Зимового походу, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ Мстислав.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій ЧУПРИНА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь ЧУЧУПАК, командир полку гайдамаків Холодного Яру.
13 квітня 1892 р. народився Іван ГОЛУБ, полковник Армії УНР, подільський отаман, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, громадсько-політичний діяч Кубані та України, письменник, член Центральної Ради.
14 квітня 1768 р. почалася Коліївщина – повстання гайдамаків проти польського панування під проводом Максима ЗАЛІЗНЯКА та Івана ҐОНТИ.
14 квітня 1863 р. у Петербурзі поставлено оперу Семена ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО “Запорожець за Дунаєм”.
14 квітня 1944 р. помер Микола ПОРШ, член Центральної Ради.
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
17 квітня 1882 р. народився видатний український мислитель В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина узаконила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу Української повстанської армії, генерал-хорунжий Армії УНР.
21 квітня 1597 р. у Варшаві страчено Северина НАЛИВАЙКА.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням командира Петра ОЛІЙНИКА-“ЕНЕЯ” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою СВИСТУНОМ-“ЯСЕНЕМ” проти внутрішніх військ НКВД і частин Красної армії.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, командир легендарного полку Чорних Запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1899 року народився Валентин СІМЯНЦІВ, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра БОЛБОЧАНА звільнила Сімферополь від більшовиків.
24 квітня 1945 р. загинув Іван ТРЕЙКО, командир Київської повстанської групи (1923), генерал-хорунжий УПА (1945).
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1945 р. помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман Української Держави.
26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, громадський діяч і дипломат, посол УНР у Німеччині, посол УНР у Польщі.
28 квітня 1915 р. почалися бої УСС на горі Маківці у Карпатах.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію в Подєбрадах (ЧСР).
28 квітня 1943 р. у Львові проголошено формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло БАШЛОВКА.
Вірну дочку України Віру ТКАЧЕНКО, активістку національного руху 1960-х – 2000-х років, безвідмовну помічницю багатьох українських діячів,
творця безлічі добрих справ щиро вітаємо з 80-літтям і бажаємо, перемагаючи хвороби, далі йти українською стежкою.
Редакція газети “Незборима нація”,
Історичний клуб “Холодний Яр”
“Наче прожив сто життів...”
Московське тлумачення історії України вже не загрожує молодому поколінню. Комуністичні міфи та фразеологія відходять у небуття разом з їхніми носіями. Але гострою залишається проблема повноцінного висвітлення змісту і масштабу подій 1917 – 1921 років.
Що ми знаємо про ті роки? Центральна Рада та її чотири універсали, проголошення УНР, напад російських військ Муравйова, бій під Крутами, прихід в Україну німців, повалення Центральної Ради, гетьманування Павла Скоропадського та повстання Директорії проти нього, Акт Злуки УНР і ЗУНР, Перший зимовий похід Армії УНР та Листопадовий рейд УПА Юрка Тютюнника – це, власне кажучи, і все, що в кращому випадку знає український загал.
Крім того, тривалий час українці були заручниками винниченківського трактування Національної революції та Визвольної війни. Володимиру Винниченку вдалося переконати багатьох, що причиною загибелі Української держави стала не зрадницька політика політичного проводу Центральної Ради, а невдала соціальна політика, зв’язки з німцями та країнами Антанти… Не відповів Винниченко і на запитання: “А хто були ті люди, які складали основу української збройної сили у бурхливих, страшних і радісних 1917 – 1921-х роках? Хто були ті люди, які не розбіглись по домівках і закордонах, як політичний провід, а в неймовірно тяжких умовах продовжували вперто битися проти ворогів України. У що вірили захисники Батьківщини і що їх хвилювало?” Для Винниченка українські вояки були чужими за духом людьми, тож їхні переживання його не цікавили, і він прирік їх на забуття.
Але святу правду неможливо приховати. В цьому я переконався, розкривши нову документальну книгу Романа Коваля про українське лицарство. Прочитавши її, я наче прожив сто життів. Емоції були сильні – важкі і ніжні водночас. Вразила мене і яскравість сюжетів…
Я знав, що Перша світова війна 1914 – 1918 років стала для українців братовбивчою. А читаючи нарис “Видиш, брате мій...”, побачив, як це було конкретно, як у карпатських хащах українці ворожих армій нищили один одного.
Взагалі на багатьох сторінках книги – смерть, смерть, смерть... Ось вперше побачив її ніжинський гімназист Олекса Батюта... “Озброєні діти вміло поховалися за плотами, хатами, клунями – над вулицею, на яку вже вийшов відділ фуражирів. Як тільки верхівці порівнялися з лівим крилом лави, застрочили кулемети, загавкали рушниці. Після першої сальви декілька вершників полетіло шкереберть, попадали поранені та вбиті коні. Перелякані фуражири, які потрапили під обстріл, посхоплювались і кинулись навтьоки. Один із них виткнувся з-за клуні прямо на рушницю учня Олекси Батюти. Від несподіванки той злякався, та ще більше перепудився втікач. Він кинув додолу карабін і благав дитину не вбивати його.
Олекса, сам переляканий, дрижачим голосом “велів” сісти під кошару. Не встиг полонений заспокоїтись, як підскочив товариш Батюти і закричав на обох:
– Що?! Милувать?! Кого?!
Клацнув замком і звів рушницю. Фуражир, стоячи навколішках, простягнув руку, ніби міг закритись від смерті. Він тільки і встиг викрикнути:
– Таваріщ, нє убі...
Рушниця договорити не дала...
– А-а-а, – застогнав нещасний.
І на Олексу бризнуло щось мокре й тепле.
Фуражир із розбитим черепом конвульсивно гріб землю руками.
Батюта, нажаханий смертю, першою в його житті, одвернувся... Очі його вже не бачили кривавого місива, а вуха... Три глухі удари – “наче щось залізне ковзало по кістці” – остаточно ошелешили його. Він зрозумів, що товариш тричі – для надійності – проштрикнув тіло фуражира багнетом. Олекса не витримав і зірвався з місця – щоб не чути і не бачити…”
У книзі є декілька запаморочливих оповідей про умирання і воскресіння. Наприклад, про канівського козака Павла Гарячого і Валентина Сімянціва з Великого Бурлука, що на Харківщині… До сліз вражає похорон козаків у селі Городище на Вінниччині влітку 1919 року, описана військовим урядовцем Мочарним…
На кожній сторінці книги Романа Коваля присутній образ України як найвищої цінності. Важливо, що автор пише про героїзм нашого народу без зайвого пафосу, без афектації. Бо факти самі за себе промовляють.
Особисто мене найбільше вразила затятість наших козаків, відсутність у їхніх серцях страху, і жадання бою.
Є в книзі розповіді про героїв і зрадників, про чоловіків і жінок-войовниць, про щастя перемог і фатальні рішення. Про побут і військові хитрощі...
Епос – це народна розповідь про важливі події. Книга “Багряні жнива Української революції” і є епосом Визвольних змагань. Читайте цей літопис боротьби, гортайте сторінки нашої слави і серце ваше наповниться “щемливою радістю”.
“Багряні жнива…” за неповний рік витримали два видання. У травні 2005 року книга вийшла у видавництві “Український письменник”, а у січні 2006-го у видавництві “Діокор”. І все ж загальний її наклад дуже малий – 2300 примірників. Як зробити, щоб ця унікальна книга дійшла до серця кожного українця?
Тарас БЕДНАРЧИК, викладач історії України,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Абсурд чи московське лукавство?
Українець Андрій Швидь із Донбасу звертається до українських організацій з надією отримати правову допомогу. Він опинився у складній ситуації через неправомірні дії донецьких посадовців.
Все почалося з критики Андрієм дій керівників підприємств, які восени 2004 року протиправно змушували людей брати участь у мітингах за “єдиного від влади і народу” кандидата у президенти Віктора Януковича. І почалися пошуки причин, щоб звільнити “неправильного робітника”. І її “знайшли”. Виявилося, що Андрій Швидь “порушив” ч. 1 ст. 136 КЗоТ Російської Федерації. В акті так і зазначено (звісно російською мовою): “В соответствии с ч. 1 ст. 136 КЗоТ РФ было предложено представить письменное объяснение по поводу… на что он ответил отказом, мотивируя тем, что нет оснований для написания объяснительной”. Відмовив саме тому, що написати пояснювальну записку запропонували на підставі законодавства Росії. Та виявляється, в нашій державі проти українського робітника можна застосувати закони чужої держави.
Три місяці поневіряється українець Андрій Швидь. “Мені не дає спокою той факт, – пише він до редакції газети “Незборима нація”, – що я в рідній державі вимушений боронити свої конституційні права від законодавства РФ, яким керувалися посадові особи вугільного підприємства України. Найдивовижніше те, що суд не скасував цього рішення. Тобто мене як громадянина України звільнили з підприємства України на підставі російських законів. Звичайно, я подав позов до Добропільського міськрайоного суду, і що ви думаєте? Суд на мої вимоги скасувати дію документа, який став підставою для звільнення, не реагує. Більше того, суд постановив відмовити мені в поновленні на роботі, бо акт, мовляв, було складено “відповідно”. На питання, чому його політичні опоненти посилаються на статті РФ, Андрію скрізь відповідали: “Какая тєбє разніца”?
У пошуках справедливості Андрій Швидь подав протест до апеляційного суду міста Донецька. Але не маючи коштів найняти адвоката, він навряд чи може розраховувати на перемогу над лукавими московськими “крючкотворцями”. Тож Андрій Швидь звертається до українських організацій надати йому термінову правову допомогу. Адвокат потрібний уже зараз... “Мені потрібен УКРАЇНСЬКИЙ адвокат, який вщент рознесе такі акти і рішення, – пише Андрій Швидь. – Хто може, або має бажання допомогти консультаціями та правовою допомогою, телефонуйте: 8-095-426-82-01”. Подаємо адресу Андрія Миколайовича Швидя: вул. Харківська, буд. 19, пом. 21, м. Білицьке Добропільського р-ну Донецької обл., 85043. Електронна адреса: dobrootaman@Ukr.Net
Українці різних земель отримали шанс виявити солідарність із земляком з Донбасу.
Чи скористаються вони ним?
Роман КОВАЛЬ
Згадка про голод 1933 року
На початку 1930-х років мій батько Половий Петро Родіонович працював землеміром у різних колгоспах, часто переїжджаючи з села в село. За собою возив і мене, п’ятирічного, та мою меншу сестру Нелю. Було це на межі Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської областей. В той час моя мати Польова Олександра Павлівна навчалася в Криворізькому педагогічному інституті.
У передчутті страшних часів батько кинув роботу в селі та переїхав до Криворізького залізорудного басейну, де, перекваліфікувався на гірничого геодезиста-маркшейдера. Влаштувався на шахті імені МОПРу (“Международная организация помощи рабочим”). Прирікши українські села на голодне вимирання, московсько-більшовицька влада взяла курс на прискорену індустріалізацію господарства імперії. Було введено карткову систему харчування для працівників тяжкої промисловості. Продовольчі картки забезпечували існування (хоч і напівголодне) жителів гірничих селищ.
На все життя запам’ятався жах, що охопив мене, коли в сінях їдальні, де видавалася “на дом” юшка для сімей гірників, мене, малого, ледь не до смерті здавив натовп. Я несамовито кричав, доки не втратив свідомість. Кричала й моя мати, але ніхто на те не зважав... Згодом мене й сестричку батько влаштував до дитячого садка, де нас хоч сяк-так годували. Із щоденних страв досі пам’ятаю “затірку” з чорного борошна.
Явною ознакою голоду стали численні жебраки. Пограбоване до нитки село кинулося рятуватися до міст. Опухлі від голоду хлібороби сновигали попід дворами, прохаючи кволими голосами їсти. Бачив я, як вранці з-під парканів возом збирали трупи. Дотепер обпікає мене сором за участь (хоч і пасивну) у ватагах дещо старших від мене хлопчаків-шахтарчат, які з веселим сміхом кидали грудками землі у знеможених “старців”. А ті плакали й просилися. Досі в моїх вухах лунає розпачливий зойк нещасної опухлої жінки: “Ой пожалійте ж, любі дітки!”
На толоках навколо селища голодні збирали на харч дикоросле зілля, викопували корінці, виливали з нір ховрахів. В Інгульці визбирували мушлі з молюсками і варили їх на вогнищах.
Одного разу у наших сусідів уночі злодії проламали задню стіну сараю і забили корову. Вранці бачив я, як ридала сусідка над купою ще паруючих коров’ячих тельбухів. Це було все, що лишилося від корови.
Селищем поповзли чутки про випадки людожерства, про продаж на базарі котлет із людського м’яса. Батьки почали остерігатися випускати мене й Нелю на вулицю. Якось батьки пішли з дому, замкнувши знадвору двері. Ми із заздрістю спостерігали з вікна за іграми сусідських дітей. Щоб привабити їх до свого вікна, почали кидати через кватирку цукор, який батько одержав як місячний пайок на сім’ю. До приходу батьків ми роздали весь цукор. Розгніваний батько звелів нам лягати вмирати. Так ми, перелякані, нишком лежали. Нарешті мати, змилостивившись, дозволила встати.
Рятуючись від голоду, до нас із села Комісарівки П’ятихатського району переїхали материні батьки: дідусь Павло Тимофійович і бабуся Параска Іванівна. Привезли з собою двох материних сестер-підлітків Івгу та Олену. Дідусь за сприяння мого батька влаштувався працювати конюхом на шахтний кінний двір (у ті часи вагонетки з рудою й породою під землею возили кіньми). На работі він одержував харчові картки на себе й своїх утриманців.
Проти нашої оселі дядьки поспіхом збудували барак із заґратованими вікнами. До нього міліція замикала голодуючих. Страшно було чути їхнє дике волання – вони благали хліба і води. Періодично їх кудись вивозили критою автомашиною. А сарай наповнювали іншими жертвами…
Жахливі часи минули, але страх лишився. В нашій сім’ї слово “голод” ніколи не згадували. І в народі це страшне слово було ніби під забороною. Згадувати ті події вважалося небезпечно, бо влада трактувала це як атисовєтський наклеп, за що могли відправити на Соловки або на золоті “Пріськи”, звідки вороття не було. Навіть на початку 1990-х років, коли в пресі з’явилися документи і спогади про штучний голодомор, не всі наважувалися сказати правду. Коли я в листі попросив матір написати спогади про голод, вона рішуче заперечила існування тієї страшної події. А вже при зустрічі, виправдовуючись, радила й мені викинути з голови цю тему. Мовляв, спокійніше житиметься, бо невідомо, що воно далі буде. Адже опублікували всі центральні газети і багато місцевих величезну статтю фанатичної комуністки Ніни Андрєєвої із закликом до повернення совєтських порядків. Отже, при владі залишилися імперці.
Ще недавно депутати Верховної Ради України з комуністичної фракції заперечували сам факт голоду 1933 року. Потім заперечували свою причетність до організації Голодомору. А вже нещодавно депутат комуніст Саламатін на 5-му каналі телебачення виправдовував терор голодом у 1933 році, як боротьбу з саботажем ворогів совєтської влади, що, мовляв, хотіли залишити без хліба робітничий клас. У ставленні до Голодомору комуністи України завжди солідаризувалися з позицією імперської Москви, бо є її п’ятою колоною, запеклими ворогами українського народу.
Тепер уже загальновідомо, що Голодомор організувала Москва, щоб знищити українську націю. А вилюднені села Москва заселяла москвинами.
Зауважте: поза північними межами України голоду в той час не було. Тепер московські юродиві Замятін і Чорномирдін нахабно заперечують, що голод 1933 року було застосовано проти українців як кару за “сепаратизм” і антикомунізм. Вони посилаються на голод і на території Російської Федерації, зокрема на Північному Кавказі й на Дону. В цьому повною мірою проявляється московське лукавство. Адже до населення Кубані, Ставропільщини й Дону, яке переважно було українським (донські ж козаки вважали себе народом окремим, немосковським, і боролися за створення своєї держави), Москва ставилася вороже і тому застосувала те саме покарання, що і до України.
Викликають огиду й обурення заклики московських посіпак Н. Вітренко і її вірного торбоносця Марченка до єднання з братньою Москвою. Як вчить історія і народна мудрість: від такого “брата” поли вріж та втікай!
Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.
Холодноярці повертаються на Чигиринщину
17 березня на Чигиринщині відбулася важлива культурна подія. Роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” було презентовано нащадкам тих, чиї імена навічно ввійшли в героїчну історію України.
Чесно кажучи, за кілька днів до події було трохи боязко: чи не залишаться чигиринці байдужими, чи прийдуть на презентацію. Адже мої земляки, як не прикро, високою національною свідомістю не надто відрізняються.
На щастя, побоювання швидко розвіялися – вже за півгодини до початку презентації зацікавлені чигиринці заповнювали передпокій місцевого будинку культури, розглядаючи та купуючи книгу “Холодний Яр”. Приємним було й те, що небайдужість до культурного заходу виявили люди різного віку, політичних уподобань, соціального статусу. “Дякувати Богу, прокидаємося помаленьку”, – подумалося тоді.
І заговорили-заридали струни бандури Віктора Лісовола, зачерпуючи і підіймаючи глибини душ українських...
По тому до всіх присутніх на святі звернувся Роман Коваль. Він передав чигиринцям вітання з Києва від Лідії і Володимира Чучупаків та Галини Гришко зі Сполучених Штатів Америки. “Вперше взяв до рук роман “Холодний Яр” 10 років тому, – сказав письменник. – Ця книга у моїй долі відіграла виняткову роль, змінивши вектор мого життя. І всі ці роки я виймаю з темряви забуття образи чесних і хоробрих синів нашої Батьківщини. На превеликий жаль, їхній подвиг досі не оцінено українською владою: вони не реабілітовані, а отже, історики і науковці в повній мірі не можуть ознайомити громадськість з їхніми іменами та героїчними діяннями”.
Меценати, стараннями яких книга Горліса-Горського знову побачила світ, – директор черкаського підприємства “Мехбуд” Володимир Сапа, УМГ “Черкаситрансгаз” Анатолій Мандра, Володимир Столярчук та Андрій Сапа – передали бібліотекам і школам Чигиринщини майже 300 примірників книги. Це вагомий внесок у пробудження національної свідомості молодого покоління чигиринців.
Що ж, читаймо, думаймо. Зробімо все для того, аби наша Батьківщина пишалася нами. Так, як пишалася колись героями книги Юрія Горліса-Горського.
Юлія ЖАДАН
м. Чигирин Черкаської обл.
“Це його найбільша заслуга”
Дуже втішила мене поява книжки “Холодний Яр” мого незабутнього життєвого друга Юрія. Ви доклали багато труду для цього видання, дуже вам усім дякую від щирого серця. Так склалося моє життя, що я не змогла саме доконати, але дякую Богові, що змогла дожити до цього часу, коли добра слава Юрія, так жорстоко зганьблена своїми нелюдами, повернулася до нього найяскравішим сяйвом… Гаряча любов Юркова до України максимально передалася читачам і це його найбільша заслуга.
Галина ГРИШКО
Флорида, США
Цінна ініціатива
У краєзнавчому музеї міста Лозова (Харківщина) відбулося методичне засідання вчителів історії. Зазвичай подібні заходи мають вузькофахову спрямованість. Проте цього разу учасникам вдалося вийти за суто професійні рамки. Тема засідання – “Історія рідного краю (Лозівського району та Харківщини загалом) і використання даного матеріалу у школі”. Головним доповідачем виступив вчитель історії, член Історичного клубу “Холодний Яр” В’ячеслав Труш.
Окрім вчителів-істориків, були присутні представники міського відділу освіти і преси (газети “Голос Лозівщини” та “Популярные ведомости” з сусідньої Січеславщини), Лозівської філії Харківського автодорожнього технікуму, дирекція музею, члени ПРП-“Пори”, ОУН (м) та інших організацій.
В’ячеслав Труш схарактеризував Національно-визвольний рух 1917 – 1920-х років на теренах Харківщини, розповів про репресивну політику совєтської влади на Лозівщині. Не оминув доповідач і кобзарства. Повідав історію козацьких старшинських родин, що володіли тут маєтками – Зарудних, Неїжмаків, Майборід та інших. Розповів про долі упівців, що оселилися у Лозовій після заслання.
Доповідач презентував власну статтю “Повстанський рух на Харківщині у 1920-ті роки” (“Незборима нація”, ч. 1 /239/, 2006). Ще 2004 року В’ячеслав Труш видав невелику працю “Національно-визвольний рух на Лозівщині у ХХ столітті”, яка викликала зацікавлення місцевих краєзнавців та вчителів, і не дивно, адже тема українського антикомуністичного руху на сході України досліджена вкрай недостатньо. За два роки пошуків у автора накопичився новий матеріал і невдовзі робота буде суттєво доповнена.
Слід наголосити, що Лозівський відділ освіти продемонстрував рідкісну для східного регіону прогресивність, постановивши (ще за кучмівських часів) використовувати цю працю на уроках історії України та факультативного курсу “Харківщинознавство”.
В’ячеслав Труш поінформував про діяльність організацій, що повертають нашому народу його правдиву історію, “сіють квіти на морозі” байдужості й зневіри – про Історичний клуб “Холодний Яр”, Центр досліджень Визвольного руху у Львові, Асоціацію дослідників голодоморів, видавництво архівно-мемуарної літератури “Темпора”. Присутні ознайомилися з виданнями цих організацій – книгами Романа Коваля, науковим збірником Центру досліджень визвольного руху, книгами Української видавничої спілки й видавництва “Темпора”.
На жаль, придбати презентовані книги на східній Україні непросто. На величезному книжковому ринку Харкова – російськомовне море. Якщо там і трапляються українські видання, то переважно шкільні підручники, збірники законів тощо. Тож українцям лишається замовляти книжки поштою, зокрема у самих видавництвах.
Присутні дійшли висновку, що подібні зустрічі варто проводити регулярно, залучаючи на них не лише вчителів, але й краєзнавців.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
“Листи, листи, листи”
“Надто боляче”
Шановний Романе Миколайовичу! З великим зацікавленням читаю Ваші книжки. Ще не закінчив, бо інколи доводиться відкладати на бік – надто боляче. Також доводиться змінювати дещо наставлення до деяких постатей Визвольних змагань… Ви просто змушуєте людей думати. В кожному разі я безмежно вдячний Вам за те, що Ви відкрили до значної міри історію тієї доби і пам’ять про батька, якого я дуже люблю, але так мало знав про його участь у цій боротьбі.
Олесь ЛОМАЦЬКИЙ
Вашингтон, США
Примітка
Олесь Ломацький – син сотника Армії УНР Максима Ломацького, про якого у книзі “Багряні жнива Української революції” вміщено нарис “Максим і Гриць”.
“Гейби йдеться їм про якусь чужу історію“
Пане Романе! Удруге перечитав “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського з Вашими додатками. З мемуарної літератури останніми роками двічі перечитував тільки “Тисячу доріг” Марії Савчин (т. 28 “Літопису УПА”, перевиданий три роки тому окремим виданням). Прочитав і Ваші книги, які Ви привозили до Дрогобича. Саме так мають писати наші історики!
Але ось що спостерігається. Вони пишуть сухо, нудно, заакадемізовано і через це нецікаво для молодого покоління. Гейби йдеться їм про якусь чужу історію, а не свого народу.
Роман ПАСТУХ
м. Дрогобич Львівської обл.
Стають ветеранами козаки
Олександра Черненка я знаю від 1990 року. Ми разом були в УГС, УРП і ДСУ. Дещо зробили і робимо. Черненко, наприклад, далекого 1991-го завалив із товаришами пам’ятник Леніну на станції Запоріжжя. Започаткував щорічні вшанування Дмитра Донцова на його батьківщини у Мелітополі. Сприяв розвитку українських організацій на Запоріжжі – “Просвіти”, Руху, УРП, ДСУ, козацького товариства “Спас”… Як член ДСУ зробив дещо і для відновлення слави Холодного Яру, зокрема брав участь у побудові першого в Холодному Яру пам’ятника гайдамакам Василя Чучупака. Останні роки Олександр присвятив захисту Хортиці. Отже, щось чоловік зробив, а значить недаремно прийшов у світ. А це головне. Користуючись нагодою, вітаємо його з полуднем віку і бажаємо ще щось зробити для нашої Батьківщини.
Від імені ДСУ, редакції газети “Незборима нація” та Історичного клубу “Холодний Яр” Роман КОВАЛЬ
“Прохання і відповідь”
“Надто боляче”
Мої батьки родом із села Телепине Кам’янського району Черкаської області, а я 1933 року народився у Горлівці, куди переїхали батько і мати, щоб не вступати до колгоспу. Отак я народився у російськомовному середовищі. Не знаю, що вийшло би з мене, коли б не війна. 1941 року я пішов у перший клас російської школи при шахті ім. Орджонікідзе, що під Макіївкою. Невдовзі, 18 вересня, в нашу місцевість прийшли німці. Вже за тиждень вони відкрили школу з українською мовою навчання. І цікаво: ніхто не пікетував школу. Знайшлися і вчителі, що знають українську…
Коли закінчилися харчі, батько вирішив повертатися в Телепине. Тут я пішов у школу, вже нашу, українську. За кілька місяців я вже говорив рідною мовою. Правда, німці до літа 1942 року навчання в школі припинили. Довелося нам, п’ятьом відчайдухам, вчитись вдома у директора школи Ревенка Карпа Семеновича. Тому я і не втратив жодного року в навчанні.
Пишу вам, розраховуючи на допомогу – я розшукую читанку, за допомогою якої навчався української мови. Її видрукували в Кам’янській друкарні 1942 року на обгортковому папері з “вустюками”. Мала вона 24 аркуші. Матеріал був підібраний майстерно. Відчувалася рука фахівця. Були там вірші Тараса Шевченка, Степана Руданського, Леоніда Глібова, Павла Грабовського та інших українських поетів. Було й багато творів народних поетів, а також колядки і щедрівки…
Допоможіть знайти цю книгу.
Володимир ШЕВЧЕНКО
Луганська обл.
Від редакції. Ми зв’язалися з директором Кам’янського історичного музею, членом Історичного клубу “Холодний Яр” Юрієм Ляшком. Пан Юрій сповістив, що про цю книгу чув, але знайти її досі не вдалося. Повідомив, що коли у Кам’янський район прийшли червоні, то цю книжечку знищили, бо її видали за німців.
Шановна редакція!
Я є передплатником “Незборимої нації”. Завдяки їй отримую інформацію, яка скеровує мене як громадянина до державомислення та українського світосприйняття. За це вдячний кожному працівнику газети!
Андрій ШВИДЬ
Донецька обл. |
