Газета Незборима нація

Що треба для перемоги? Насамперед слово. Слово Шевченкове, що “душу й тіло рве до бою”. Та все ж одного слова недостатньо. Потрібен героїчний приклад.
Народ повірить тому, хто, сказавши це слово, пішов першим.
“Ми – вільні гайдамаки, – мовив Василь Чучупак. – Є у нас вільна ненька-Україна і ми, її рідні сини, повинні битися зі всіма, хто простягне до неї руки”...
Сказавши це, він взяв зброю і став до бою. І не тільки став, але й організував ціле козацьке військо.

Починаючи від жовтня 1995 р., в Холодному Яру, Мельниках, Чигирині, Медведівці та Суботові щороку проводяться заходи зі вшанування воїнів Української Народної Республіки, які діяли у складі полку гайдамаків Холодного Яру на чолі з уродженцем с. Мельники Василем Чучупакою. Ці заходи, які вже стали традиційними, проводяться з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр”.
І цього року пам’ять героїв Визвольних змагань українського народу за свою незалежність була гідно вшанована.

Урочисті заходи розпочалися в Мельниках Чигиринського району панахидою 12 квітня на могилі Головного отамана Холодного Яру та на братській могилі холодноярських козаків, яку провів отець Володимир (УПЦ Київського патріархату), а продовжилися біля пам’ятника героям Холодного Яру в центрі Мельників, де відбулися громадянська панахида, мітинг-реквієм та виступ кобзарів. Перед присутніми промовляли заступник голови Чигиринської районної ради народних депутатів Петро Стеблина, заступник Кам’янського голови, член Історичного клубу “Холодний Яр” Олександр Вєтров, журналістка “Голосу України” Лідія Титаренко, добродій Володимир Сапа, народний поет Микола Жомір, голова Черкаської обласної організації Спілки офіцерів України Олексій Матяш, член Історичного клубу “Холодний Яр” Богдан Легоняк. Провадив мітинг-реквієм письменник Роман Коваль. У концерті взяли участь кобзарі Віктор Лісовол, Василь Литвин, Тарас Силенко та Святослав Силенко. Слід відзначити нащадка Великого Тараса, краєзнавця, члена Історичного клубу “Холодний Яр” В’ячеслава Шкоду, який організував велику делегацію зі Знам’янки. Найактивнішу участь у меморіальних заходах взяли члени ДСУ з Рівного, Києва, Черкащини та Кіровоградщини.
В рамках вшанувань борців за незалежність було організовано концерти кобзарів у Медведівці та Суботові й поминальну трапезу на берегах Гайдамацького ставу. Вклонились учасники врочистостей і дубу Максима Залізняка.
Вічна пам’ять братам Чучупакам, вічна пам’ять козакам-холодноярцям, вічна пам’ять всім, хто зі зброєю відстоював честь нашої нації та наше право на національне буття.

“Ще студентом кипуча і світла натура М. Міхновського не могла миритись із тою “хуторянщиною”, національним самозакопуванням, безкритичним підпорядкуванням московській політичній і культурній гегемонії, і він рішуче виступає проти загального психозу, кидає гасло: “Україна для українців” і, гуртуючи коло себе “Братство Тарасівців” для боротьби з найтяжчим і віковічним ворогом України – Московщиною.
Треба мати сміливість Цезаря, мужність Олександра Великого, любов Алківіада і саможертву Леоніда Спартанського, щоб виступити зі жменькою “Тарасівців” на боротьбу з таким колосом, як бувша Росія! Шість молодих екзальтованих юнаків-студентів на чолі з М. Міхновським кидають московським царям визов, підіймають бойовий прапор з вогненним і страшним – для своїх і чужих – гаслом: Самостійна Україна!.. Це було те “слово”, про яке говорив духовий Батько “Тарасівців” Великий Кобзар Тарас Шевченко. “Слово” Кобзаря говорило до серця рабів, а слово Міхновського промовляло до їх розуму й волі...
Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко... Там, серед московського дикого намулу, умів він вишукати золоту, чисту струну української душі і промовити, заграти так, що тисячі таких золотих струн починало радісно бриніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змити ганьбу московської неволі і у власній хаті знайти ту “правду і волю”, яких Україна не мала і не могла мати в чужій”.

Джерело
Волинець А. Микола Міхновський. В другі роковини трагічної смерті 3-V-1924 року. Дзвін. – 1926. – Травень.

Книга є збіркою радіопередач авторського циклу Романа Коваля “Кубанська Україна”, який у 2003 – 2004 роках звучав та продовжує лунати на Першому каналі Українського радіо.
В книзі розповідається про долі визначних українських діячів Кубані, їхні зв’язки з Україною, боротьбу в складі Кубанської армії та Армії Української Народної Республіки за свободу і незалежність Батьківщини.
Автор розповідає про таких визначних синів Кубані як історик Федір Щербина, письменник Яків Кухаренко, поет Василь Мова, про громадсько-політичних діячів Кубані Степана Ерастова, Кузьму Безкровного, Володимира Скидана, Степана Манжулу, Павла Сулятицького, голову Законодавчої ради Кубані Миколу Рябовола, першого кубанського прем’єра Луку Бича, засновника Вільного козацтва Кіндрата Бардіжа, останнього кубанського прем’єра Василя Іваниса, кубанських бандуристів Антона Чорного та Михайла Телігу. Автор розповідає про політичну та краєзнавчу діяльність на Кубані Симона Петлюри, про Олександра Кошиця, який збирав на Кубані пісні, про долю посла Української Держави на Кубані Боржинського та священика Кулабухова, про місію на Кубань делегації Центральної Ради на чолі з Миколою Ґалаґаном, про Миколу Міхновського, чотири роки життя якого були пов’язані з Кубанню. Є в книзі й розповіді про козацьких поетів Івана Прийму і Олександра Півня та засновника Першої кубанської школи бандуристів Василя Ємця.
Найбільша увага приділена добі Української революції 1917 – 1920-х років на Кубані та Великій Україні. Значна частина книги присвячена діяльності кубанців у складі Армії УНР, зокрема автор оповідає про бойовий шлях генерал-хорунжих Армії УНР Віктора Павленка та Костя Смовського, підполковника Армії УНР Василя Проходи, про кубанського ватажка Холодного Яру Федора Уварова, українських повстанських отаманів Петра Погиби з-під Армавіру та Костянтина Здобудь-Волі зі станиці Кримської та повстанські рухи на самій Кубані.
Увагу напевно приверне й постать видатного кубанського партизана Андрія Шкуро (Шкури) та вихідця з Дону Михайла Фролова, який у складі Армії УНР на чолі кінного полку боровся за свободу України, Дону і Кубані. Безперечно запам’ятається розповідь і про кубанського отамана Василя Рябоконя, який бився проти більшовиків до 1925 року.
Останні розділи присвячені репресіям на Кубані в 1920-х –1930-х роках та Голодомору, а також великій козацькій трагедії в австрійських містах Лієнці та Пеґеці 1945 року, коли англійці видали понад 50 тисяч козаків і козачок проти їхньої волі в Совєтський Союз.
В книзі вміщено понад 100 фотографій. Всього праця нараховує 440 сторінок.
Очевидно, що книга буде цікавою не тільки для українських істориків та краєзнавців, але й для широко читача, який намагається пізнати історію свого народу.
Охочим придбати книгу поштою в редакції газети “Незборима нація”, повідомляємо ціну – 18 грн. (враховуючи вартість пересилки).

Цього року минає 60 років з часу найбільшого бою Української повстанської армії проти військ НКВД. 21 – 25 квітня 1944 року в урочищі Гурби, що на межі сучасних Тернопільської та Рівненської областей, у запеклій битві проти внутрішніх військ НКВД та частин Красної армії зійшлися відділи південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням командира Петра Олійника-“Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою Свистуном-“Ясенем” (5 тисяч вояків, 2 гарматні батареї і кілька мінометних ланок). Російські війська становили близько 35 тисяч осіб, їх підтримувала авіація, танкові частини й бронепотяг. Більшовики планували витіснити великі з’єднання УПА в болота, що оточують урочище Гурби, і знищити.
Слід зазначити, що перед загрозою мобілізації у Красну армію кілька тисяч цивільних наприкінці березня та на початку квітня 1943 р. пішли в ліс під захист УПА, плануючи після вишколу влитися в лави повстанців.
Вже з початку квітня червоні частини почали оточувати район дислокації частин УПА. 21 квітня червоні почали наступ. Удари завдавали з півночі, сходу та півдня. 24 – 25 квітня розгорнулися найбільш запеклі бої.
Виявивши великий героїзм, знищивши понад 900 більшовиків і стільки ж поранивши, підбивши 5 танків, загони УПА прорвали вороже кільце на заході, в районі с. Буща та вийшли з оточення. Власні втрати становили 150 убитих та 60 поранених, понад 100 полонених; загинуло ще кілька сотень цивільних, які були мобілізовані в УПА, але з яких ще не було сформовано бойових частин.
Це був найбільший бій в історії Української повстанської армії.
Молодіжний націоналістичний конгрес вирішив, як і минулого року, провести теренову гру. Як і торік, проведенню цих пам’ятних заходів сприяє народний депутат України Олег Гуменюк.
2003 року в пам’ять про звитяжний бій героїв УПА Молодіжний націоналістичний конгрес провів Першу всеукраїнську спортивно-патріотичну гру “Антонівці – Гурби 2003”. Тепер, 6 – 9 травня, на межі Тернопільської та Рівненської областей, у лісовому терені площею понад 20 км2 зійдуться загони “Лисоня” та “Волинь” (загальною чисельністю 500 чоловік), щоб у запеклому, безкомпромісному, але чесному та справедливому змазі гідно вшанувати пам’ять Героїв.
Хто відчуває у своїй крові завзятий дух українця-патріота, хто прагне відзначити річницю Гурбенського бою та взяти участь у змаганнях, зголошуйтесь за адресою: 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, буд. 9, пом.4, тел. (044) 234-70-20, факс (044) 246-47-83; e-mail: mnk@ua.fm, www. UkrNationalism.org

20 квітня 2004 року Апеляційний суд міста Києва розглянув цивільну справу за скаргою Карпенка В. О. і Цивірка М. Є. на рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі за позовом Бузини О. О. до Ліквідаційної комісії КП “Редакція газети “Вечірній Київ”, Карпенка В. О., Цивірка М. Є. про захист честі, гідності, ділової репутації, стягнення моральної шкоди.
У цьому скупому повідомленні емоції відсутні – воно й зрозуміло. А йдеться про “справу”, яка тягнеться – не мало, не багато – з 2000 року. 16 і 20 липня 1999 року незалежна газета “Вечірній Київ” опублікувала низку статей, відгуків і віршів, присвячених виступам О. Бузини у “Киевских ведомостях”, де він відверто паплюжив ім’я генія українського народу Тараса Шевченка, зображуючи його п’яницею, гультяєм, маніяком. Згодом вийшла друком і книжка того ж автора “Вурдалак Тарас Шевченко”.
Журналісти і дописувачі “Вечірки” виступили на захист української святині, якою є Тарас Шевченко. При цьому, ясна річ, важко було стримати гнів і обурення. Деякі вислови публікацій були різкими, гострими, часом і дошкульними. Віталій Карпенко, тоді головний редактор “ВК”, “необережно” висловив припущення, що “Бузина” – прізвище несправжнє. Адже важко було повірити, що український журналіст, взагалі українець здатен на таку писанину та ще й не ховаючись при цьому за псевдонімом. У вірші Миколи Цивірка “Брехня” Бузину образила і назва, і те, що його і таких, як він, було порівняно з “бадиллячком із наших узбіч” і що творчість його поіменовано “у Моськи позиченим хистом”.
Що тут казати? Це така собі порода людей: насуне на голову кожуха – і в гущу бійки! Знав О. Бузина, на що йшов. Не віриться, що таким він був наївним, що не чекав негативної реакції з боку свідомих українців. Навпаки, враження склалося таке, що О. Бузина навмисне провокував цю реакцію, заздалегідь упевнений, що чи то Карпенко, чи то Цивірко, чи інший журналіст ні-ні, та й зірвуться на гнівні філіппіки і в полемічному запалі вдадуться до висловів, які можна буде трактувати як “образа честі та гідності”. Не Тараса Шевченка, ні! А його, О. Бузини! “Прізвище несправжнє”, “бритологовий” замість “лисий”, “бадиллячко”... Насмикав-таки Олесь Бузина “ниток”, аби пошити позов. І Шевченківський (!) районний суд двічі (!) погодився з його позовними вимогами. Мовляв, накинулися відповідачі на невинну овечку, образили, нашкодили діловій репутації.
Коли автор цих рядків 20 квітня ц. р. йшов вулицею Володимирською до будинку Апеляційного суду, він не дуже вірив у справедливе завершення “справи”. Адже на суді першої інстанції він і Віталій Карпенко нагадували часом “дон-кіхотів”, що б’ються з вітряками. Впритул не слухалися і не чулися їхні аргументи, що давали вони відсіч не Бузині як особистості, а явищу, яке стоїть за такого роду літераторами. Поет Гурам Петріашвілі розповів свого часу, що і в Грузії є “письменниця”, яка зухвало і послідовно топче святе для кожного грузина ім’я Шота Руставелі. Вона, як і Бузина, посилається на документи, результати “досліджень”...
До речі, розкопано і “щоденники” російського поета Олександра Пушкіна, перекладено їх із французької і опубліковано. Автор рядків “Я помню чудное мгновенье, как мимолетное виденья, как гений чистой красоты” постав перед читачем цього “дослідження” сексуальним маніяком. А переклад! Французькою мовою описи оргій, можливо, й звучали більш-менш пристойно, а російською тут і “п...”, і “х...”, і “є...”, але прямим текстом, так, як “ріжуть” на продуктовому ринку міста Тамбова або Рязані. Ні далеко не поодиноким є пан Бузина і не йому особисто адресувалося і “бадиллячко”, і все інше...
Апеляційний суд таки зважив на нашу скаргу та скасував рішення Шевченківського районного суду як несправедливе. Перемога?! Так. Але боротьба за Шевченка продовжується.

Микола ЦИВІРКО,
член Національної спілки журналістів України
м. Київ

Чому ми маємо святкувати російські свята? Тоді давайте відзначати турецькі, грецькі і ще якоїсь держави свята. Чому тільки російські? Відомо, що совєтська армія вигнала німецьких окупантів, а привела російських. Совєтська армія ніколи не воювала за визволення України. Німці були в Україні три з половиною роки, а москалі – 350. То хто завдав Україні більше шкоди?
Кажуть, що Україна вийшла зі складу Росії. Може й так, але Росія з України не вийшла. І добровільно ніколи не вийде. З України її можна витурити лише силою.

Савелій НАДЮК,
ветеран війни і праці
м. Сміла Черкаської обл.

Одна за одною у нас відбуваються гучні приготування й відзначення пов‘язаних з останньою світовою війною подій. То 9 травня, то 22 червня, то день “звільнення” Києва, а то й 23 лютого. Пригадується, що за Сталіна не святкувався День Перемоги. Тюрми наповнювалися учасниками недавніх бойових дій, які вже в мирний час за інерцією продовжували поводитися зухвало у стосунках з місцевою владою, вимагаючи до себе, як до переможців, якогось особливого, поважного ставлення. Тож Сталін заходився ставити їх на належне місце (за тодішньою термінологією, “обламувати роги”). Швидко знецінилися їхні заслуги. Колишні воїни вже не носили на грудях нашивки про поранення, ордени й медалі. Нерідко доводилося бачити ці нагороди в малюків за іграми у пісочку.
Л. Брежнєв за тривалий період свого правління неймовірно розвинув культ ветерана війни. Масово видавалася так звана художня література й знімалося кіно про війну, якої – за словами письменника – “насправді не було”. Щороку відбувалися нагородні кампанії за “колишні заслуги”, коли Л. Брежнєв, почепивши собі чергову нагороду за “бойові заслуги”, щедрою рукою масово роздавав дрібніші нагороди, часто лише за те, що людина дожила до чергового святкування. Це виробило у великої частини морально не кращих ветеранів (частіше таких, хто й фронту не бачили) пиху і почуття зверхності щодо решти людності. В боротьбі за виборчий електорат нинішня влада продовжує потурати цим нешляхетним почуттям, незважаючи на те, що ветеранські організації мають у своєму складі чимало вороже налаштованого до української державності елементу, який відверто і войовниче ностальгує за брежнєвськими, а то й сталінськими часами, зневажає українську мову, пропагує відновлення російської імперії в колишніх межах…
Така політика до добра не доведе.

Йшла війна. Йшла, прискорюючи життя мільйонів. Наближаючи їх в шаленому темпі до останньої межі.
А жити хотілося. Принаймні встигнути пізнати радість життя. Навіть у страшних умовах війни.
10 лютого 1944 року 1 на подвір’ї корсунського землеміра Георгія Ткаченка з’явився миршавий німецький солдат. Йому було років 19. Він сором’язливо звернувся до дочки землеміра – з проханням дати щось їсти. Віра завела його на кухню, де коло вічно гарячої плити порядкувала матір.
– О Боже мій! Гітлер вже дітей бере на війну! – побачивши нового їдака, плеснула долонями Ірина Іванівна.
Німець був не з їхнього кутка. І прийшов він чомусь не до своїх – пекарів дивізії “Вікінг”, які оселилися неподалік будинку Ткаченків, що колись належав петербурзькому чиновнику Бєловєзькому, товаришу Софії Русової 2.
Ірина Ткаченко насипала німцеві вареної картоплі, налила олії, якою її обдарували німецькі офіцери, що жили у неї.
Прощаючись, Ганс глянув на Вірині ноги – вони були взуті в коротенькі чуні зі шматків ватяної ковдри. Калоші, натягнуті на них, не рятували від грязі, в якій буквально потопав Корсунь: несподівана відлига посеред зими перетворила колишнє полкове козацьке містечко, яке лежало в долині мальовничої Росі, в суцільне багно. Мешканці Корсуня в буквальному розумінні з трудом витягали з тої грязюки ноги. Лише тут, на пагорбі, де колись, за часів Київської доби, було городище, а тепер стояв будинок землеміра Ткаченка, було відносно сухо.
– Хочеш, я принесу тоді солдатські черевики? – запитав німець. – Будеш носити?
– Буду, принось, – Віра на побутовому рівні володіла німецькою.
На другий день німець прийшов знову. Покликавши Віру, пішов за ріг будинку, в сад, де звичайно нікого не було.
Тримаючи в руках черевики, Ганс сказав:
– Завтра ми будемо пробиватися на Стеблів. Я знаю: мене уб’ють. У мене до тебе прохання… Я ніколи не цілував дівчини. Можна, я тебе поцілую?
Юнак підняв вказівний палець і додав:
– Айн кюсс 1.
Віра засміялася:
– Можна…
Він однією рукою рвучко обійняв українську дівчину за плечі й поцілував. Сказати, що цілував дуже довго, так ні, але голова у Віри запаморочилася…
А схвильований Ганс, вручивши черевики, вже йшов із гори – назустріч багну, яке ось-ось мало проковтнути його, перетворивши згодом на частку українського чорнозему.
“Мені було його дуже шкода, – сказала Віра Георгіївна, закінчуючи свою розповідь. – Бо він жодного стосунку до цієї війни не мав”.

Примітки
1. До завершення Корсунь-Шевченківської операції залишався тиждень. 17 лютого 1944 р. в районі м. Звенигородки совєтські війська 1-го і 2-го українських фронтів зімкнулися, взявши в оточення 10 німецьких дивізій групи армій “Південь” генерал-фельдмаршала Манштейна та завдавши їм нищівної поразки.
2. Софія Русова (1856 – 1940), педагог і громадський діяч, одна з піонерів українського жіночого руху, член Центральної Ради, за часів гетьманату очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти Міністерства освіти.
3. Нім.: один поцілунок.

На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини “боронив селянську людність од кривди та сваволі” польських панів.
Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря. На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, “привітали покійного гарматними стрілами”. Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарські, як і цей гайдамака.
Гарматні стріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на “столицю князівства Соколовського” – село Горбулів.
– Стучі, стучі, Сакольчік, – казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, – ми тєбє пастучім.
Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою “столицю” не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі. До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.
Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості, більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила...
Опівночі над Горбулевим вже верещало, гуло і белькотіло: це п’яна російська пісня гриміла на принишклими хатками.
Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Соколовського. На наказ отамана козаки залишили лише вільним вихід у бік Волині – в багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.
Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали в бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.
Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.
Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Росію і там господарювали, інакше, наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.
Ті, що потрапили в багна, загинули не всі. На третій день мандрів болотами, сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.
Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.

Джерело
Поліщук О. Похвалилися. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 614 – 616.

Потяг зупинився в долині між Тирасполем і Бендерами. З брудних і смердючих вагонів на світ Божий вилазили козаки.
Запалали величезні багаття. Залунали пісні про козацьку долю і волю, про зруйновану Січ.
Хоч і співали козаки, та настрій у них був невеселий. Напівголодні, замурзані, обідрані, босі, вони чекали на більшовиків. Та щоранку змученим людям піднімало настрій ласкаве весняне сонце. Й зелена трава, на яку можна було покласти втомлене тіло.
Минали дні... Козаки нудилися та безцільно вешталися долиною. Хтось лежав, напівголодний, у траві, й, підставивши обличчя сонцю, багатів думками.
– Вичікування – що може бути гіршого? – думав козак Павло Гречшикин, із болем у серці дивлячись на долину, “де гинули в повному розумінні цього слова молоді, кріпкі, повні сил та надій люде”.
Нарешті наказ: вранці 17 квітня вирушаємо!
Куди? Цим питанням ніхто не цікавився.
– Хоч до дідька в пекло! – жартував дехто.
Ще звечора завели коней до вагонів... Над ранок підповз обережно паротяг...
Загуркотіли вагони. Витоптана кіньми і людьми долина залишилася позаду.
Їхали недовго. Ось і команда вивантажуватися та пішо рушати назустріч “червоному” військові Матвія Григор’єва. Сформованого з українських селян Півдня України.
Хоч і гуркіт гармат із “ворожого” боку не віщував нічого доброго, все ж наказу кошового виготовитись до бою зраділи. Козаки вкопували гармати та запасались набоями. Викидали зайві в бою речі. “Навколо запанувало життя й знов промайнула надія – тож всі працювали невгаваюче”.
– Нарешті заварилась каша, – казали козаки в радісному передчутті бою.
Чи задумувались над тим, що битись сьогодні доведеться зі своїми – такими ж, як і вони, козаками і селянами?
Але битись було необхідно – може, і брати вони, все ж червоні...
Кулемети заговорили першими – і ніби дощ зашелепотів по землі.
“Каша варилась” довго – аж до самого вечора. Та нічого доброго не зварилось. Довелося знову відступати...
По широкому шляху в напрямку Бендер сунули валки з пораненими, хворими, жінками та дітьми. Голосили жінки, відірвані від батьків діти. Якесь дівча, хлипаючи, оповідало, як наскочили більшовики, забили батька, спалили оселю.
Павлові все це нагадало переселення народів від татарського наїзду. Хотілось кричати, – щоб світ почув про ці страшні знущання. Та де там?!
Світ не хотів знати про трагедію України, тож відвертав очі й затуляв вуха...
Румуни зустріли негостинно: забирали коней, фураж, харчі. З козаків стягали навіть останнє лахміття. Декого – хто пручався – били...
Була ніч. Запорожці стояли на румунському березі Дністра і мовчки дивились на велетенську пожежу на тому, рідному березі. Це горіли залишені потяги з майном. Дивилися козаки і згадували забитих та поранених товаришів, яких змушені були залишити на тому, такому дорогому березі.
Вже на еміграції, в Подебрадах, ввижався Павлові берег Дністра, на якому вбиті лежали вперемішку з уламками рушниць та шабель. І, ніби наяву, чув він безпомічний стогін людей, які переправлялися на румунський берег Дністра.

Джерело
Гречшикин П. 17 квітня року 1919. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 582 – 584 зв.

Минуле століття стало для нашого народу часом творення ідеологічних міфів про все і вся. Однією з таких найпоширеніших “казок” став міф про тріумфальний хід совєтської влади по Україні, передовсім у нас, на Донбасі. Ніде правди діти, більшовицький вплив був тут найпотужнішим, ніж будь-де, але з однією обмовкою: в містах і шахтарських селищах. Злюмпонізований пролетаріат, для якого, як відомо, “нєт родіни”, охоче “клював” на більшовицьку наживку. Однак село, консервативне справіку, діяло і думало інакше. Про це красномовно свідчать факти, оприлюднені свого часу газетою “Приазовський край” (м. Ростов-на-Дону), про вибори до Установчих зборів у Таганрозькій окрузі, що відбулись у листопаді 1917 року: “Рудничні й заводські райони голосували виключно за більшовиків”.
Ось цифри по двох найбільших рудничних районах. У Боково-Хрустальському районі (нині м. Красний Луч і Антрацитівський район) більшовики зібрали 5670 голосів, соціал-революціонери – 391, козаки – 142.
Населені пункти з сільським населенням голосували переважно за соціал-революціонерів. Так, у Грабівській волості соціал-революціонери одержали 1515 голосів, козаки – 265, більшовики – 109. Навіть Новомиколаївська – єдина козацька станиця в Таганрозькій окрузі, більшість своїх голосів (2540) віддала есерам. За козацький список тут голосувало 1767 виборців.

Неподалік с. Грабове (нині Донецької області) у мальовничій долині річки Миюс лежить старовинна козацька слобода Новопавлівка, заснована запорожцями 1769 року – як перший перевалочний пункт із Слобідської України на Донщину. Прізвища окремих мешканців слободи “з головою” видають їх українське походження: Білогрудий, Великорід, Перебийніс, Скоробагат, Захожай, Заховай, Ковбаса, Ховрах тощо.
Жовтневий переворот 1917 року новопавлівці зустріли насторожено, з недовірою. Більшовицькі вітри проникли сюди з довколишніх криндачівських рудників. Було створено ревком. Пізніше вихор братовбивчої війни поділив Новопавлівку навпіл: тих, хто був проти совєтської влади, і тих, хто підтримував її. І ті, й ті створили партизанські загони: густі Леонтіївські байраки сприяли цьому.
Про мужність і героїзм українських партизанів, яким нова влада цинічно приклеїла ярлик “бандитів”, розповідають розсекречені документи Державного архіву Луганської області (р-478, оп. 2, спр. 2).
Повстанський загін новопавлівських селян було створено наприкінці 1919 року. Місцем його дислокації став Леонтіївський ліс у долині річки Глухої, відомий ще за часів існування Кальмиюської паланки Нової Січі Запорозької. Загін очолив Корсун (імен повстанців, на жаль, документи не фіксують). Його заступником став Кукуяшний. У слободі співчували і допомагали українським повстанцям: зброєю, харчами, одягом. Була своя розвідка, про яку в документах сказано: “В селі багато співчуваючих Корсуневі таємних агентів, які доповідали йому про заходи совєтської влади на місцях”...
Одного разу загін Корсуна потрапив у засідку, яку організував військовий комісар Дмитро Митрофанов та член новопавлівського “комдезу” (комітету боротьби проти “дезертирства”) Михайличенко. Під час сутички чекістам удалося вбити Корсуна. Кукуяшний, бачачи безвихідь ситуації і не бажаючи потрапити до лабетів ворога, застрелився. Двом повстанцям – Дадиці і Хильченку – вдалося прорвати оточення й утекти, інших взяли в полон і піддали тортурам.
Багато води спливло з тих пір у синьоокому Миюсі, на берегах якого розкошувала Новопавлівка. Власне, самої Новопавлівки вже немає: є недолугий гібрид містечка штерівських енергетиків із старожитньою хліборобською слободою – місто Миусинськ, підпорядковане Краснолуцькій міській раді.
Останній оплот українства в цій слободі – середню школу – далекого 1964 року було переведено на російськомовний режим викладання. Незважаючи на неодноразові домагання громадськості повернути їй попередній статус, справа так і не зрушила з мертвої точки. Лише великодні вогнища, які досі запалює молодь на миуських окряжинах у святу ніч, у тремких язичках полум’я являють нам лики борців за народну справу:

На скряжинах Миюсу
Ватри-сполохи горять –
Чорнобриві й чорновусі
Козаки там гомонять:
Все про турка і про ляха,
Про Вкраїни страдну путь.
На Бахмутськім битім шляху
Гомін той віки несуть.
Новопавлівські вогні –
Символ волі і борні,
Кальмиюської паланки
Незатьмарені світанки.
В серце б’ють вони юначе
І в дівочу душу б’ють...
Не журися ти, козаче,
Бо й тебе ще битви ждуть.
Не печалься ти, дівчино,
В хлопців вистачить снаги
Боронити Україну
В дні спекотні, і в сніг.
Славу предківську велику
Ми не тільки збережем,
А й помножим, сонцелику,
І в століття понесем!
Новопавлівські вогні –
Символ волі і борні,
Кальмиюської паланки
Незатьмарені світанки!

с. Бобрикове Антрацитівського району на Луганщині

Був серпень 1920 року. Ось уже 8 місяців, як у Запоріжжі без перерви панують більшовики, але увесь сей час вони почувають себе, як на голках. Навкруги Запоріжжа, далі як за 20 верств, вони вже не можуть вільно їздити: то вже царина повстанців, і горе тим большевикам, які попадуть в заборонену смугу: всі колодязі повні “отвєтствєнних работніков” та “продагентів”.
І що вже не робили, навіть цілі села палили й заложників брали, так що ж: заложники тікали і не вспів карвідділ виїхати із села, загавиться який небудь із них і – поплив уже “в Херсон без пересадки с нагруженним транспортом”, як сміялись повстанці. Ось не так давно, в липні, розбили повстанчий відділ “Катеринославський повстанський кіш”, а вже 6 серпня відділ цього кошу під керуванням Брови напав на село Петрово-Свистуново (що лежить верст 30 від Запоріжжа вверх по Дніпру), куди приїхав як раз продагент, захватили його, начальника міліції та його помішника і з ними кудись зникли.
Як вже лютували большевики, для остраху декілька хат спалили, але ні бійкою, ні грабіжництвом не могли нічого дізнатись від селян.
– Не знаємо, – кажуть селяни, – багато тепер їздять і не пізнаєш, де чиї.
Але большевики добре знають, що селяни не хочуть казати і що вони співчувають повстанцям, бо інакше як можна пояснити те, що як би большевики стиха не приїзжали в село, але вночі повстанці обов’язково прийдуть, а там – або (в) Дніпро, або (в) колодязь.
– Нет, это чорт знает, что такое, – сказав голова Запоріжського губревкому, подаючи секретарю папірець.
Той взяв папірець і прочитав: “Утром 9 августа в село Вовниги приехал продотдел в количестве 100 человек с продагентом Медведевым во главе. После обеда, к волости под’ехало несколько людей, одетых красноармейцами (как потом оказалось, ето были повстанцы) и один из них пред’явил документы на имя ад’ютанта 27 полка 3 дивизии, попросил его вийти на двор поговорить об очень важном деле. Поверивший Медведев вышел, но “красноармейцы”, захвативши Медведева, скрылись в неизвестном направлении. По полученным сведениям они сейчас находятся вблизи села Андреевки Запор(ожской) губ(ернии). Просим Запорожский губревком принять надлежащие меры к задержанию бандитов. Председатель Екат(еринославского) губревкома: (подпись), секретарь (подпись)”.
– Да ищи ветра в поле, – сказав голова, коли раптово почув стук в двері.
– Войдіте.
В кімнату увійшов діловод з відношенням, що повстанці в Андрійовці.
– Ага, наконец-то, – сказав голова і звелів діловоду написати відношення до Воєнкому, аби негайно вислали карбат (карательний баталіон) в Андрійовку лівим берегом, а щоби з села Томаківки вислали 2 роти правим боком.
Прийшовши в канцелярію, діловод покликав свого помічника і голосно заявив йому, щоби він негайно їхав в Катеринівку зробити ревізію книг, а, одізвавши його в бік, сказав: “Володю, їдь і попередь, що завтра вранці в Андрійовці буде кар відділ”...
(уривок)

Джерело
Гречшикин В. Карвідділ. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 571 – 574.

25 квітня 2004 р. сталася неординарна подія в житті українського народу: Віталій Кличко став абсолютним чемпіоном у суперважкій вазі в найпрестижнішій версії професійного боксу WBC. Віталій Кличко могутніми козацькими ударами розбив на друзки традицію, коли чужинці визначали між собою, хто є найсильнішим боксером на планеті.
Тепер найсильнішим боксером у світі є українець. І тепер саме в бою з ним претенденти на королівський трон визначатимуть, чого вони варті в цьому житті. Сподіваємось, що екзаменуватиме наших чорношкірих та інших друзів Віталій Кличко не один рік. І буде суворим екзаменатором.
Зрозуміло, що в променях української слави захочуть поніжитися й люди, до нашої раси непричетні. Це вже було помітно під час репортажу поєдинку, в якому Віталій нокаутував достойного воїна з Південної Африки – Корі Сандерса. Спортивний коментатор, російськомовний єврей Володимир Гендлін як тільки не називав Віталія: і “спортсмєн со славянской фамілієй”, і “бєлий тяж”, казав, що Віталій “із наших крайов”. Тільки не сказав, що Віталій Кличко є українцем і представляє українську державу.
Але ці нікчемні коментарі справи не міняють.
Хто зна, може й німці вважають Віталія “німецькою надією” (оскільки він представляє німецький клуб), може й американці вже вважають його “надією білої Америки”. Та знаємо одне: на честь перемоги українського народу 25 квітня в США було високо піднято синьо-жовтий прапор.

Вельмишановний друже Миколо! Щиро вітаємо Вас, талановитого і активного українця, з полудневим ювілеєм та бажаємо не зупиняти своєї праці на добро нашої Батьківщини. Ви, пане Миколо, один із тих, на плечах яких тримається нелегка українська справа. А якщо врахувати регіон, де Ви провадите свою корисну для Вітчизни працю, – Крим, то стає зрозумілим вагомість Вашого особистого внеску в нашу перемогу, смак якої рано чи пізно відчують й українці Криму.
Отож, бажаємо Вам здоров’я, щоб могли піднятися на нові вершини, з яких і побачите сонце перемоги! Яке спопелить ворогів України, а нас осяє своїми лагідними променями!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація”

На засіданні Севастопольської міської громадсько-політичної ради партій та громадських організацій, що входять до блоку “Наша Україна”, було ухвалено провести суботник й прибрати засмічений парк Перемоги.
Прибираючи, звісно, спілкувалися між собою. Зачувши українську мову, місцеві окупанти почали шипіти: “Єщьо чєво?! Ані в рускам ґорадє на украінскам будут ґаваріть?!”
Особливо допікала одна навіжена особа жіночої статі. Користуючись, що ми заклопотані прибиранням, вона прочитала нам цілу лекцію на тему “Сєвастопаль –рускій ґорад”. Замість приєднатися і внести свою частку в прибирання “сваєґо раднова ґорада”, вона лопотіла про те, що Україна без Росії нічого не варта. Твердила, що “нахабні хохли” намагаються захопити Севастополь. Замість подякувати за те, що прогулюватиметься тепер чистим парком, вона верещала: “Уєзжайтє, хахли, к сєбє на Украіну!”
Отаким вийшло міжнаціональне спілкування на побутовому рівні.

Побратими з Молодіжного націоналістичного конгресу висловлюють найщиріші вітання голові організації Олегу МЕДУНИЦІ та його дружині Ользі з нагоди народження першого (і, висловлюємо сподівання, не останнього) сина.
Сердечно бажаємо первістку міцного козацького здоров’я і великого щастя на радість батькам. Впевнені, що він виросте справжнім українцем, достойним сином своїх батьків і своєї Батьківщини. А щасливим батькам рекомендуємо не зупинятися на досягнутому. Тоді й не буде козацькому роду переводу!