"Незборима Нація" №13(202)
Тут колись народжувалися діти
23 листопада, в День пам'яті жертв голодомору та репресій, їздив я із дочкою Олесею та інженером Анатолієм Стрельбицьким у с. Базар. 81 рік тому, 22 і 23 листопада, червоні безжалісно розстріляли тут військовополонених Армії УНР.
23 листопада 1921 р. були розстріляні командир комендантської сотні штабу 4-ї Київської дивізії Волинської групи Григорій Дугельський, старшина Кузьма Мироненко, хорунжий 4-ї Київської дивізії Іван Петренко, фельдшери Оксентій Тронько, Андрій Шафранівський і Герасим Онуфрійчук, завідувач аптекою Леопольд Мількер (єврей), каптернамуси Яків Шведюк і Митрофан Грох, завідувач канцелярії головного штабу Володимир Лотовський, в. о. командира 3-ї сотні 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії Анастас Ясько, полковник-артилерист, чернігівський козак Іван Шура-Бура, писарі Іван Арцик, Монан Кривокобильський, Михайло Мелетіїв, Олександр Лісовський та Кость Токаревич, хорунжий Іван Дараган, козак комендантської сотні Микола Саківський, бессарабець Петро Гуденко, дворянин із м. Кременця Олексій Сальський, подільський селянин Михайло Василів, козак 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії Іван Манжула, санітари Артем Голуб, Степан Майданюк, Борис Страшкевич, Степан Федорів, Трохим Костецький та Олександр Півторак, козак 4-ї Київської дивізії Мирон Хульченко, який на питання червоних "якої партії?", відповів "петлюрівської", та інші.
Меморіал героям УНР у Базарі дуже гарний: стримані та малослівні його форми урочисті й вишукані. Слід вклонитись за цей витвір мистецтва житомирському архітектору Олександру Борису та українцям Великої Британії, яких об'єднав навколо ідеї побудови меморіалу, доктор Святомир Фостун, а також колишньому багатолітньому політв'язню Сергію Бабичу, безпосередньому керівнику будівництва меморіалу.
Саме ж селище Базар справило враження занедбаної пустки, в якій животіють люди, що, невитримавши ударів долі, капітулювали. Збайдужіло зяють вибиті вікна та чорна пройма дверей колишнього магазину "Книга", що в двадцяти метрах від селищної Ради, від якої віє холодом приречення і запустіння. Хоч би вже сільський голова дав команду розібрати і поховати жахливий скелет цієї бувшої крамнички, ну, хоча б велів збити надпис,- щоб ніхто і не догадався, що ця потворна, напівзогнила конструкція в центрі села колись була "храмом книги".
Але те, що ми побачили далі, коли їхали на місце останнього бою Волинської групи Армії УНР під село Малі Миньки, змусило переглянути оцінку Базару - це селище після побаченого виглядало вже як майже жвавий осідок життя.
Всі села при дорозі Базар - Народичі та до місця останнього бою героїчних козаків Волинської групи - мертві (хоч офіційно вони до Чорнобильської зони не входять). Бувало, що жодної людини та жодної хати, яка б зберегла в собі людське тепло, ми не могли знайти.
Посічені десятками дір дахи, роззявлені у німому питанні чорні вікна, завалені тини, відірвані хвіртки, похилені лавки, на яких вже нікому присісти. Занедбані колодязі.
Дерева та кущі пружно вриваються до розбитих веранд, підступають до вибитих дверей, щоб назавжди заплести-зарости вхід до хат-пусток.
Як гірка насмішка долі виглядали майже нові дорожні знаки, на яких намальовані бадьорі фігурки людей, що переходять дорогу.
Нема тут кому переходити дороги!
А поодинокі дитячі ляльки на мертвих подвір'ях та розбита коляска без коліс засвідчували, що тут колись народжувалися діти. Тепер же навіть нема кому розтягти цеглу, розкидану купами у мертвому клубі.
У колись чималому селі Великі Кліщі з фасаду розграбованої і розбитої селищної Ради байдуже споглядає мозаїчний Ленін, а як виїдеш за село, то біля дороги втопиш погляд у дурну стелу з надписом "Шлях Леніна".
В селі Малі Кліщі, що вже в Чорнобильській радіоактивній зоні, живе 7 чоловік - переважно старшого віку жінки. Живуть без світла - від 1994 року. Магазина немає, автобус сюди не доходить. Під час виборів сюди не доходять навіть всюди сущі агітатори та члени виборчих комісій зі скриньками для голосування. Що таке сім голосів? Кому вони потрібні?!
Хліб завозять раз на тиждень, тому й змушені поліщучки відразу брати до десяти хлібин. Пенсія у них - 80 грн. Та не грішми, а консервами, сірниками, свічками, крупами і хлібом частіше віддають їм пенсію.
Від жінок віє меланхолією, хоч цього слова вони напевно і не чули.
Безнадія проглядає тут із-за дерева, що, впавши, перегородило півдороги, із-за кущів трави, що виривається з-під асфальту, і з боліт, що неуникно тягнуться вздовж дороги, прокладеної по насипу. Особливо гнітюче враження справляють мертві дахи, що, завалившись, виглядають із буйнотрав'я.
Неподалік Звіздаля стоїть гранітний обеліск, встановлений "на честь 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції". На ньому написано: "Бійцям бригади героя громадянської війни Г. І. Котовського, які у листопаді 1921 р. розгромили в цих місцях велике угруповання білобандитів".
"Білобандити","герой громадянської війни"... Автор цих слів не задумався,що "бандити" ці були "синьо-жовтими", а героїв у громадянській війні бути не може. Адже громадянська війна - це братовбивство...
Та й не була ця війна громадянською. Це була інтервенція більшовицької Росії, яка, щоб забезпечити переконливу перемогу, все зробила, аби звести у двобої українця з українцем...
Пенсійного віку селянка Ольга, яку ми розпитування про"життя" у цьому краю, сказала сумно на прощання: "Світ великий, та немає де дітися"...
Побувавши у Народицькому районі, розумієш, що слова про геноцид українського народу не порожні, що це не полемічне перебільшення, не метафора. До речі, й на самих спорожнілих Народичах (а це районний центр), куди ми також заїхали, лежить очевидна печать смерті. Місцеві люди приречені - у кращому разі на втечу з цього краю смерті.
У Народицькому районі жити не можна, тут можна лише знімати фільми про війну та стихійні лиха. Єдина перспективна тут справа -організація туристичних маршрутів для любителів жахів та екзотики із Заходу.
Надвечір повернулися до дому. У вечірніх новинах головна подія - промова Президента України з нагоди 70-ліття Голодомору 1932 -1933 років. Промова заслуговує на увагу. На мій погляд, це був найважливіший, найзмістовніший і найсправедливіший виступ Леоніда Кучми за весь час його перебування на вищій державній посаді.
Але... Я щойно приїхав із Народицького району. З країни смерті, де продовжується, точніше закінчується геноцид українського народу.
Закінчується, бо вже вбивати нікого.
Яка ж тоді ціна словам президента?!
Роман КОВАЛЬ, письменник
Невиконаний Заповіт
Пімстиш смерть Великих Лицарів!
Декалог
Десятки, сотні,тисячі, мільйони облич: знані й незнані, знайомі й незнайомі, їх погляд прорізує, пекельним вогнем проникає у душу, розриває свідомість оголеною правдою.
Вони жили, діяли, прагнули, кохали, мріяли і боролися. Боролися до останку, до останньої краплі крові, до останнього подиху, до останньої думки, до останнього удару серця і... вмирали. Вмирали за слово, за ідею, за мрію, за те, що не побачиш очима, не відчуєш дотиком рук. Віддавали своє життя, щоб дати життя Їй. Вмирали по-різному: хто тихо, навіть не відчувши, що переходить у той далекий і водночас такий близький для нас світ; хто з кривавою піною на вустах, у страшних передсмертних муках; хто свідомо, з диявольською усмішкою, знаючи, що забирає життя ворога. Вмирали у тюрмах, на засланні, в боях, кожного дня, кожної години, кожної хвилини.
Вона ховала понівечені тіла своїх вірних дітей, беззвучно ридаючи над їх могилами, дякувала за них Богу і молила про спасіння їх душ. Її мордували, шматували, переслідували, нищили, але Вона... вижила.
Вижила завдяки безкорисливій любові, непохитній вірі, фанатичній відданості і самозреченню отих сотень, тисяч, мільйонів. Вони залишили по собі лише одне слово -ПІМСТІТЬ!
ПІМСТІТЬ! Тепер Вона жила у серцях живих і заповітах мертвих.
Минув час... Її рани почали загоюватись, тіло молодіти, висохли сльози і враз, як у тій гарній казці, прокинулася молодою, зовсім юною, лише далеко, у підсвідомості, тріпотіло те криваве "ПІМСТІТЬ!". Та Вона не зважала на нього. Хотіла жити без страждань, без страху, в любові. Насолоджувалась тією вимріяною, довгоочікуваною Волею, жадібно пила хмільний напій Перемоги. Незчулася, які оп'яніла, забулася у тому солодкому трунку.
Не у тому біда, що забула Заповіт, а у тому, що діти, нащадки Тих, Кими було заповідано, забули про нього.
Це забуття обернулося прокляттям для Неї і для них. Її діти, Її квіти, стали для Неї катами. Одні, наче голодні пси, видирали з її тіла шматки, запихали ними своє ненажерливе нутро... Інші, наче хробаки, спостерігали з щілин за кривавим бенкетом, а по його закінченню допадались метушливо до недоїдків. Їй дорікали, що зуміла вижити, кляли Тих, завдяки яким народились.
Вона мала Волю - та не жила. Вона мала Життя - та була мертвою.
І знову - Вони: перед її очима проходили десятки, сотні, тисячі, мільйони Тих, Чий погляд палав, випікав кволість, вимагав, кликав. І Вона... згадала.
Згадала все: кожне обличчя, рух, біль, надію, віру, смерть і їх невиконаний кривавий Заповіт. Тепер знає, що робити і як жити.
Залишилось збудити тих, хто цей Заповіт виконає...
Дочка ЛЕВКА
м. Рівне
Козацька душа
В минулому номері нашої газети був вміщений допис Манолія Криська "Сонце і дощ" Голландії - про його поїздку в королівство Нідерланди до онука та дочки. Сьогодні ми продовжуємо цю тему, зосередившись на переживаннях українського хлопчика Дмитра, проти його волі відірваного від Батьківщини.
Ще кілька років тому, коли дочка й онук виїхали на проживання до Голландії, я запитав водія, який віз їх до Перемишля, як пройшла поїздка? Водій відповів, що ледь не всю дорогу з Чернівців до Івано-Франківська Дмитрик плакав і просив маму повернутись додому. І все питав: "Мамо, це ще Україна?"...
Цього року Дмитрик гостював у Чернівцях, гостював у себе на Батьківщині. Перед від'їздом до Голландії сказав мені та бабусі: "Вам тут добре. Тут всі говорять по-українськи... А де я там буду пити таку воду, як тут, у нас? "Від'їжджаючи до Голландії, перед тим як сідати у машину, сказав: "Хочеш, не хочеш, а тебе везуть"...
І ось у вересні ми всі зібралися в Голландії. Раптом - телефонний дзвоник. Дмитрик бере слухавку і серйозно, з повагом каже:"Козак Дмитро слухає". А далі вже відповідає голландською мовою.
За відсутністю українських історичних фільмів, доводиться дивитися чужинські. Так ми з Дмитриком багато разів дивилися "Вогнем і мечем". Тільки коли показували особливо криваві сцени, то я закривав йому долонею очі. Окремі фрагменти фільму (битва під Жовтими Водами, штурм Збаража, загибель козаків у пересувній вежі, остання атака Івана Богуна з гуртом відчайдухів, які всупереч забороні гетьмана, кидаються на переважаючі сили польського війська) дивилися багато разів. Особливе враження на Дмитрика справила остання атака Богуна...
Дмитрик вже носить у в усі кульчик - щоб так, як у Максима Кривоноса. І сказав матері, що носитиме "оселедець". Мама підтримала його у цьому...
Вертаючись із роттердамського цвинтаря Кронсвейк, де ми відвідали могилу провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця, Дмитрик раптом схопився: "Дивіться, дивіться, такий же будинок як наш "Кварц" у Чернівцях!"
Коли я з дружиною від'їхав до України, Дмитрик зайшов до кімнати, де він спав разом зі мною, заплакав (аж головою крутив із відчаю) і почав просити маму, щоб вона не міняла постіль, "бо вона дідом пахне".
На другий день відвела вона його до школи і каже, прощаючись: "Давай я поцілую тебе як дід - по-козацьки". А Дмитрик відповів: "Як ти можеш мене поцілувати по-козацьки, як ти жінка?" Мама не знайшлася, що відповісти...
Одного разу вийшов він із ванної кімнати, і показуючи на мокру пляму на майці, каже матері: "Дивись, вона схожа на Україну"...
Дорослим важко залишати рідну землю, а для дітей - це глибока драма, відкрита рана в серці, яка залишає глибокий і довгий слід в їхньому житті.
Манолій КРИСЬКО, дід козака
м. Чернівці
Повідомляємо, що помер член Національної спілки письменників України, український патріот Дмитро ВІТЮК.
Висловлюємо щирі співчуття родині.
Історичний клуб "Холодний Яр",
редакція газети "Незборима нація"
Висловлюємо щирі співчуття українській журналістці Надії Самуляк у зв'язку зі смертю її чоловіка, великого українського патріота Андрія ЛІВНЯ.
Нехай земля йму буде легенькою.
Історичний клуб "Холодний Яр",
редакція газети "Незборима нація"
Олександр Боргардт
15 серпня на 84-тому році життя зупинилось серце Олександра Олександровича Боргардта -відомого українського науковця, есеїста, графіка, перекладача, культоролога. Окрім свого безпосереднього фаху - фізики, професор Боргардт активно цікавився літературою та історією, вільно володів кількома європейськими мовами. Останні 15 років він особливо плідно працював у царині есеїстики та культорології. Одна за одною вийшли його книги - "Бич Божий", "Дві культури","Аналітична історія України" у 3-ох частинах. Остання праця уже встигла викликати помітний резонанс і жваве читацьке зацікавлення. В архіві Олександра Боргардта залишається чимало невиданих праць: переклади Ф. Г. Лорки, гостро актуальне дослідження "Мовне питання в Україні (трохи правди проти моря брехні)", численні статті та розвідки, якими пристрасний полеміст відгукувався на злободенні проблеми сучасності.
Олександр Боргардт народився 3 лютого 1919 року біля станції Синельникове в родині професора біології. Походив зі швейцарського роду, дід Олександра Боргардта - Йоган Боргардт воював на Кавказі на боці Шаміля. Потрапивши до російського полону, назавше лишився в Росії. Зрозуміло, звідки у Олександра Боргардта неприйняття імперії - від Римської до Російської. Антагонізм між імперським та вільним світами - наскрізна тема наукової та есеїчної творчості Олександра Боргардта. Його "Аналітична історія України" є чи не першою спробою осмислення історичних фактів, подій та їхніх наслідків. Все, що створено пером професора Боргардта, вирізняється гостротою аналізу, скепсисом науковця і вірою патріота. Власне, Олександр Боргардту особлював собою три поняття, реабілітуючи їхнє первинне, незамулене значення - інтелігента, науковця і патріота.
Український світ помітно збіднів, зазнавши такої дошкульної втрати, але залишились книги професора Боргардта та його великий архів, який нащадкам ще належить поцінувати.
Світла пам'ять про нього назавше залишиться у серцях його учнів, друзів, усіх, хто мав честь знати його особисто, або читати його твори.
Літературне угрупування "OST"
Видавнича агенція "OST"
Видавництво"Норд-Прес"
Провід Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" та редакція газети "Незборима нація" сумує з приводу смерті Івана Кандиби - відомого громадсько-політичного діяча, самозреченого борця на незалежність нашої Батьківщини, Почесного голови ДСУ, редактора газети "Нескорена нація".
Нехай добра пам'ять про нього не зітреться з пам'яті нащадків.
Іван КАНДИБА. Життя і смерть
(7.6.1930 -8.11.2002)
8 листопада у Львові помер юрист, правозахисник, член-засновник Української робітничо-селянської спілки (1960) та Української гельсінкської групи (1976), голова Проводу ОУН в Україні Іван КАНДИБА.
Народився Іван Олексійович Кандиба в с. Стульно, округ Влодава Польської республіки, в селянській родині. У березні 1945 р. родина була примусово переселена на Миколаївщину. Іван Кандиба закінчив юридичний факультет Львівського університету і працював адвокатом. 1960 року разом з Левком Лук'яненком створив нелегальну Українську робітничо-селянську спілку, яка пропагувала ідею виходу України з СССР шляхом референдуму на підставі статті 17 Конституції СССР. 20 січня 1961 року за цю законну діяльність сім членів Спілки були заарештовані і того ж року засуджені за звинуваченням у "зраді Батьківщині" та "створенні антирадянської організації", зокрема - Левко Лук'яненко до кари смерті (замінена на 15 р. таборів суворого режиму), Іван Кандиба - до 15 років, решта - на коротші терміни.
Звільнений у січні 1976 року, Кандиба 5 р. живу Пустомитах на Львівщині під адміністративним наглядом, без права виходити за межі містечка. Та вже в листопаді того ж року Іван Кандиба прилучився до правозахисної Української гельсінкської групи як член-засновник. Брав активну участь у її роботі, підписував усі її документи. Режим нагляду посилився - мусив бути вдома з 20-ї до 6-ї години ранку.
24 березня 1981 р. Іван Кандиба знову заарештований за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації та пропаганди". Йому інкримінували співавторство і розповсюдження 18 документів Української гельсінкської групи, заяву на її захист. 24 липня 1981 р. Львівський обласний суд засудив Івана Кандибу за ч. 2 ст. 62 КК УРСР до 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в сумнозвісному таборі особливо суворого режиму ВС-389/36-1 у с. Кучино Пермської області, де загинули Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Брав участь у численних акціях протесту. В 1988 р. був запроторений до штрафного ізолятора на 65 діб. Звільнений 9 вересня 1988 р. після оголошення голодування протесту і вимоги президента США Рональда Рейгана звільнити Кандибу. У неволі відбув 22 роки.
1990 року Іван Кандиба створив і став першим головою Всеукраїнського політичного об'єднання ДСУ -"Державна самостійність України". З 1994 р. він -редактор газети "Нескорена нація", з 1996 р. - голова Проводу ОУН в Україні.
Помер Іван Кандиба у Львові 8 листопада 2002 року. Похорон відбувся 10 листопада на Личаківському цвинтарі м. Львова.
Ірина РАПП, Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група
Тернова доля Павла Громовенка
П'ять років тому, опівночі на одній із вулиць Києва чийсь шалений автомобіль збив із ніг Павла Громовенка. Не стало народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, улюбленця мільйонів радіослухачів. Його неповторний голос й досі у пам'яті...
Відкриваючи вечір пам'яті в Національному музеї Тараса Шевченка, начальник Київського міського управління культури О. Биструшкін сказав: "Таких людей Бог посилає на землю, щоб показати, якою повинна бути людина. Красивий, розумний, талановитий, порядний, чесний - саме таким був Павло Громовенко. Без нього збідніла земля. Він більше, ніж брат по крові. Це брат по духу. Справжній українець, для якого патріотизм був не просто даниною часові". А народна артистка України, лауреат Шевченківської премії Неоніла Крюкова відзначила: "Його духовний внесок у національне відродження України ще невивчений".
Народний артист України А. Пазаченко розповів про різнобічний талант Громовенка - адже він мав не лише чудовий голос, а й умів зі шматка дерева чи каменя, морської черепашки робити унікальні речі.
Директор Національного музею Тараса Шевченка С. Кальченко говорив про необхідність увічнення пам'яті митця: назвати школу його іменем на Херсонщині, встановити у Києві меморіальну дошку, випустити касету з віршами Тараса Шевченка, інших класиків у виконанні цього неперевершеного майстра.
Свої вірші, присвячені митцеві, прочитали Ганна Чубач, Олекса Ющенко, Микола Ткач, Ірина Шимко-Громовенко. А народний артист України Володимир Буймістер проспівав пісні, які так любив Павла Федорович...
Артисти, письменники, працівники радіо, телебачення не могли стримати сліз, коли прозвучав голос Павла Громовенка. Цього разу - з магнітофонної плівки.
Ніна ГНАТЮК
Свято духовного єднання українців
Щиро дякую Історичному клубові "Холодний Яр" за свято духовного єднання українців, яке відбулось 31 жовтня у Київському міському будинку вчителя. Думаю, що не тільки для мене Кубань стала ближчою, але й для всіх присутніх - незалежно від того, де вони народились іде живуть. Це було торжество історичної правди...
Дещо знала про совєтський терор на Кубані, та статистичні дані, наведені в книзі Рената Польового "Кубанська Україна", про кількість людей, що переселились туди з України, і про той жах, який довелось пережити переселенцям та їхнім нащадкам, приголомшливі. Книжка пана Рената - це переконливі свідчення про "дружні" і "міцні" обійми "старшого брата".
Читала про російський терор на Кубані, а перед очима такі ж картини - тільки що в інших місцях більшовицької імперії. У Москви скрізь однаковий почерк. Чи не так же нищились галичани, починаючи з 1939 року? А скільки східняків викосило НКВД-КҐБ?
Моєї бабусі Соломії наймолодший брат Прокіп Марищук був вчителем історії, а його дружина Ніна - вчителькою молодших класів. Вчителювали вони в містечку Добровеличківка на Кіровоградщині. В 1937р. їх арештували за звинуваченням в українському націоналізмі. Покарання вони відбували у в'язниці м. Куйбишева. В 1938 р. Ніна народила там дитину. В 1941 р. її звільнили. З дочкою Людмилою вона поселилась в Оренбурзі. Прокопа звільнили аж у 1951 році. В 1953-му Людмила була в мене в Києві. На моє запитання, чому вона росіянка, якщо її батько українець, а мама мордвинка, відповіла, що не знає, так її записали в школі. А скільки ще Людмил на теренах імперії було записано росіянками? Багато українців, які спинились на Далекому Сході, теж записували росіянами без їх на те згоди.
Страшна і гірка доля не лише нашого народу, а й других народів, яких загарбала ненажерлива Московія - ногайців, убихів, адигів, каралпаків,чеченців та ін.
Як українців, учасників Визвольних змагань, Кремль називає бандитами і терористами чеченців. Чеченці борються за свободу своєї землі. Чому ж їх називають терористами? Якраз окупанти є терористами, бо нищить не тільки тих, хто проти них воює зі зброєю, а і мирне населення: жінок, дітей, немічних літніх людей;створює нелюдські умови життя для частини населення своєї ж країни, - лише за те, що чеченці хочуть волі. А хіба так звані російські "зачистки" -не терористичні акти? Чомусь російські матері мовчать про те, що їх сини вже 8 років нищать нечисленний чеченський народ, руйнують міста і села, примушують страждати сотні тисяч людей. Дай Боже снаги цим мужнім людям - чеченцям - вибороти собі свободу.
Обурює і глибоко непокоїть те, що наші урядовці пішли на створення російсько-української групи для розробки нового підручника з історії України та Росії. Російські політики брехливо заявляють, що Росія має з Україною спільну історію. Офіційна Москва боїться правди. Боїться, що українські історики зобразять Росію такою, якою вона є - як катівню народів, яких росіяни поневолили у різні роки.
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
м. Київ
Дві краплі в морі крові
За "Кубанську Україну" безмірне спасибі Ренату Польовому та всім, хто причетний до виходу цієї книги. Ця книга заново відкрила мені очі на мою Батьківщину - Кубань. Раніше у мене було невиразне уявлення про те, що було на Кубані в рокиреволюції. Тепер, коли читаю "Кубанську Україну", розглядаю ілюстрації до неї, це уявлення стає до болю конкретним. Просто шкірою відчуваєш, як холоднокровно винищувалось кубанське козацтво московськими маніяками від революції. Загибель моїх дідів, таманських хліборобів, - це тільки дві краплі в морі пролитої на Кубані крові.
Ще раз велике спасибі за цей труд.
Анатолій ЯКИМЕНКО, кубанський козак,
м. Ялта
"Дурних іти в партизани не було!"
Із розповіді совєтського партизана
Якось у вечірніх новинах українського телебачення повідомили про відзначення Дня партизана, в зв'язку з чим до Києва з'їхалися учасники совєтського партизанського руху. Один із них з екрану заявив, що всі совєтські партизани були добровольцями.
До 1969 р. під впливом совєтської преси, художньої літератури та кінофільмів про війну я також був переконаний в тому, що партизанщина була явищем добровільним, спричиненим знущанням німецьких окупантів над цивільним населенням. Змінити це переконання змусила мене розмова з колишнім совєтським партизаном Брянщини.
Мандруючи Україною, в червні 1969 р. зустрівся я з тим, похилого віку чоловіком на ґрунтовій лісовій дорозі за селом Зноб-Трубчевська, що на межі Сумської та Брянської областей (місцевість та цікавила мене як територія Стародубського козацького полку, що входив до складу Гетьманщини). Їхав він однокінним возом до селища Білої Берези, що на Брянщині, і запросив мене скласти йому компанію.
Понад три години їхали ми, розмовляючи, лісом. Ще на початку нашої спільної подорожі він, показавши батогом праворуч, сказав, що неподалік у 1941 - 1943 роках там був їхній партизанський табір, оточений всуціль довкола потужними мінними полями. При цьому я висловив своє розуміння ситуації: мінні поля мали оборонити партизан від німців. Візник заперечив. Мовляв, мінні поля слугували охороною від дезертирства з табору партизан, без яких ті розбіглися б.
Це твердження мене настільки вразило, що я почав доводити про неможливість масового дезертирства патріотично налаштованих добровольців, якими, на мою думку, були партизани. На це візник сказав, що не було дурних іти в партизани. Розповів, що в 1941 р. червоні війська так стрімко відступали, що в їхній брянській глухомані не встигли мобілізувати до війська чоловіче населення. Не відразу в їхньому селі й стало відомо, що в райцентрі встановлена вже німецька окупаційна влада. Селяни жили звичним життям. Та одного осіннього дня до села зайшов червоний загін, який зібрав усіх чоловіків від 16 до 65 років і, оголосивши від імені совєтської влади їх мобілізованими, під охороною автоматників допровадив у ліс до партизанського табору.
Так мій співрозмовник став партизаном загону, ядром якого були енкаведисти, що їх Москва заслала для організації партизанського руху в німецькому тилу. Місяць за місяцем у бездіяльності спливав час перебування в таборі. Інколи спеціальні провідники виводили через мінні поля на завдання невеликі групи партизан, але місцевим довіри не було. Їх виводили рідко та й то в невеликій кількості в супроводі "професійних" партизан-чекістів.
Тим часом за участь у партизанщині німці попалили їхні села, винищували їхні сім'ї, а полонених піддавали жорстоким тортурам і карали на смерть, чого не чинили раніше. До речі, нарікання на партизан, які не стільки шкодили німцям, скільки провокували останніх до жорстокостей стосовно мирного населення, чув я скрізь по селах Сумщини, Чернігівщини та Брянщини.
З наближенням фронту Москва наказала партизанському з'єднанню Брянщини передислокуватися до Західної України. Там совєтські партизани зустрілися з українськими партизанами - "бульбашами", які також воювали з німцями. Спочатку стосунки з цими партизанами були мирними, поки брянським непроханим гостям не надійшов з Москви наказ завдати несподіваного удару та знищити "українскіх буржуазних націоналістов". З того часу совєтські партизани опинилися в нестерпних умовах через розпочаті проти них бойові дії місцевих партизан і вороже ставлення населення. Не було сталого прихистку, доводилося постійно пересуватися. Перебування на чужині змусило брянців тісно згуртуватися. Дезертирувати із загону їм було нікуди.
Через постійні людські втрати меншала чисельність загону. Мобілізація до загону місцевих чоловіків не розв'язувала проблеми, бо без сталого розташування табору мобілізовані швидко розбігалися. Довелося енкаведистам розстрілювати "за ізмєну Родіни"невинних людей, лише запідозрених у бажанні повернутися додому. Часто ці розстріли були груповими. Але такі крайні заходи становища не поліпшували.
З приходом регулярного совєтського війська партизанські частини було розформовано. Більшість партизан було зараховано до діючої армії, а мій знайомий візник, який за станом здоров'я належав до "нестройовиків", кілька років служив у конвойних військах, супроводжуючи до Іркутська та Чити ешелони із західноукраїнським цивільним населенням. Колишній совєтський партизан висловлював співчуттям населенню Західної України за його страждання.
Підтвердження примусового залучення в совєтські партизани згодом я чув і від інших учасників партизанського руху, хоч у ті часи про це говорити багато хто не наважувався.
Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Ірпінь
Генерал-хорунжий Армії УНР Віктор Павленко
Цього року в Україні відзначають 60-річчя Голодомору, який забрав життя мільйонів українців. Однією з жертв цього, організованого комуністичною партією, українського апокаліпсису, став і кубанський козак Віктор Олексійович Павленко- визначний військовий і державний діяч Української Народної Республіки.
Як не дивно, ця людина, попри величезний внесок у розбудову збройних сил, насамперед авіації Центральної Ради, Української держави Гетьмана Павла Скоропадського, а згодом і Директорії, сьогодні фактично забута. Хіба історики, які досліджують добу 1917- 1920-х років, трохи знають про цього великого сина українського народу. Виправляючи цю несправедливість, я і хочу розповісти мільйонам українців про їхнього незнаного брата.
Віктор Олексійович Павленко народився у 1888 році на самій околиці української землі - прекрасній Кубані. Ще в дитинстві він вибрав долю військового. Закінчивши у 1909 р. юнкерське піхотне училище, він поступив до Качинської (що неподалік Севастополя) летунської школи.
Коли вибухнула Перша світова війна,Віктора Павленка скерували на фронт у складі летунських частин.
Його кар'єра була успішною: на початку 1917 р. Віктора Павленка було підвищено до підполковника і призначено начальником авіації та проти повітряної оборони Ставки імператора Миколи II в м. Могилеві.
Що, здавалось, ще треба було людині, наближеній до російського імператора? Та приспаний, здавалось, козацький дух, вибухнув із першими пострілами Лютневої революції: Віктор Павленко кидає свою високооплачувану посаду і негайно їде до Києва, де зголошується у розпорядження Центральної Ради. Разом із Миколою Міхновським він творить перший полк майбутньої Української армії. Цей полк увійшов в українську історію як Богданівський. Спільно з Військовим клубом ім. Павла Полуботка готує Перший з'їзд українських військових, творить спільно з іншими українськими подвижниками Український генеральний військовий комітет, фактично міністерство оборони новопосталої української республіки. Стає членом Центральної Ради.
Його призначають представником Центральної Ради у Ставці (1917), він переконує тодішнього головнокомандувача Брусілова визнати новостворений полк ім. Богдана Хмельницького. Окрім того, Віктор Павленко бере найактивнішу участь в українізації чотирьох корпусів Південно-Західного фронту російської армії. Домігся він і переведення деяких українізованих частин до Києва.
14 листопада 1917 р. Віктора Павленка призначають командувачем Київської військової округи. Він бере активну участь у формуванні двох гвардійських сердюцьких дивізій- під командуванням Юрія Капкана та Олександра Грекова. Віктор Павленко зміцнив дисципліну у військах округу, домігся введення одностроїв та українських відзнак...
До речі, чи знає нинішнє керівництво Міністерство оборони, хто був першим українським командувачем Київського військового округу? І що вони зробили для увічнення пам'яті свого небуденного попередника?..
На превеликий жаль, проголошену у листопаді 1917 р. 3-м Універсалом Українську Народну Республіку очолювали люди не військові, я би сказав, агресивні пацифісти, які активно поборювали тих, хто, розуміючи величезне значення національної армії, все робив для її створення.
В більшості українських соціалістичних газет почалися нападки на "українського мілітариста" Віктора Павленка. Злий геній української революції Володимир Винниченко звинувачував "царського офіцера" Павленка, що той, мовляв, формує дивізії на зразок імператорської гвардії з метою захищати заможні верстви населення. А Симон Петлюра називав Віктора Павленка авіатором, який весь час літає у минулому. Врешті-решт, голова Українського генерального військового комітету Симон Петлюра звільнив Віктора Павленка з посади командувача КВО та призначив його командувачем ще неіснуючої авіації УНР.
За короткий час Віктор Павленко особисто укомплектував два авіазагони (24 бойових літаки і 4 дирижаблі). Окрім того, він розробив план організації української авіації. Його заходами були створені кадрові авіаційні загони при українських корпусах.
Віктор Павленко - один із керівників оборони столиці під час облоги Києва військами М. Муравйова...
Коли до влади в Україні прийшов Гетьман Павло Скоропадський, він запропонував Вікторові Павленку як видатному спеціалісту залишитися працювати в управлінні авіації. За сприяння гетьмана Віктор Павленко створив 16 авіазагонів збройних сил Української Держави загальною кількістю близько 500 літаків. У добу Директорії сформував 4 летунські полки, ескадру бомбовозів, почав створювати летунську школу.
Вже в часи Директорії Віктор Павленко був призначений начальником тилу Армії УНР, віце-міністром військових справ уряду УНР. У 1920 р. був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР.
Після інтернування української армії у польських таборах Віктор Павленко створив у м. Бидгощ Летунську школу Армії УНР, в якій навчалось 30 авіаторів.
Після ліквідації таборів Віктор Павленко якийсь час поневірявся у складних умовах емігрантського життя. У 1926 р. прийняв нелегке рішення скористатися т. зв. амністією радянської влади. Повернувся на рідну Кубань. Колишній блискучий авіатор, генерал-хорунжий Армії УНР влаштувався працювати сторожем колгоспу.
У 1932 р., скоріше за все у листопаді - грудні, він помер, а точніше загинув, під час Голодомору. Вина за його смерть, за смерть мільйонів українців, які зникли з лиця землі під час жахливого Голодомору, безперечно лежить на тих керівниках Української Народної Республіки, які замість будувати Українську армію жорстко поборювали всіх тих, хто цю армію творив. Така політика призвела врешті до закономірного фіналу - поразки, яка супроводжувалася величезними жертвами.
Наприкінці своєї розповіді хочу звернутися до нинішніх керівників Збройних Сил України з пропозицією належно вшанувати будівничого Української армії. Тим більше, що нині виповнюється 60 років з дня його смерті.
І, взагалі, шановні генерали, час виховувати українських воїнів на прикладах героїчного служіння Батьківщини козаків і старшин Армії Української Народної Республіки. Хай Вам щастить на цьому шляху!
Роман КОВАЛЬ
Джерела
Верстюк В.Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. - Київ, 1998.- С. 143.
Колянчук О.Литвин М. Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань.- Львів, 1995. - С. 208.
Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. -К.: тиражувальний центр УРП, 1995. - Ч. 1. -С. 191 - 193.
Газета ця просто чудова!
Отримавши сьогодні жовтневе число "Незборимої нації", і прочитавши його від "А" до "Я", пишу вам. Боюся прозвучати банальною, але газета ця просто чудова! Шкода лише, що вона, наче той пролісок, пробиваючи собі шлях до сонця, не має державної підтримки, якої їй би годилося мати... Живемо в час підлої влади! А серед нас, українців, так мало небайдужих до всього нашого, національного, і так багато, як пише ваш автор Анатолій Сопільник, людського бур'яну. Та ще й звідусіль майстерно спрямовані на українців зомбувальні вістря, аби того бур'яну більшало...
Тож єдиним нашим порятунком у такій реальності будуть лише, яко цей, жовтневий, випуски газети, а також спроби нав'язати контакти із народами подібної до української долі (маю на увазі розвідку "Повстання у Вексфорді. 1798"). Таких народів, як спостережливо зауважує ще один автор "Незборимої нації", пан Михайло Кураченко, багато, серед них - й американські індіанці, жорстоко і методично винищені "найдемократичнішими" у світі США. А вони, ці індіанці, через доброту свою і святу наївність свого часу не дали загинути взимку голодною смертю першим європейцям! Знали б, як ті віддячать!..
А як можна бути байдужим до долі палестинців, яких методично винищує держава Ізраїль?!
Шановна редакціє, прошу повідомити, яка річна вартість передплати на газету "Незборима нація"? Хочу знову передплатити її - і для себе, і для друзів.
Ганна САВЧУК
м. Львів
Шановна пані Ганно!
Повідомляємо Вас, що з Нового року нашу газету можна переплатити у будь-якому поштовому відділенні. Наш передплатний індекс - 33545. Річна передплата становить 4.80 грн., на півроку - 2. 40 грн., на 3 міс. - 1.20 грн., на 1 міс. - 40 коп.
Редакція "НН".
Його називали сумлінням ОУН
8 листопада в Центрі національного відродження ім. Степана Бандери відбулася презентація першого тому праць Степана Ленкавського "Український націоналізм" (редактор і упорядник Олександр Сич).
Степан Ленкавський - ідеолог, натхненник і організатор націоналістичного руху, автор Декалогу українського націоналіста. Після вбивства Степана Бандери він очолив Провід ОУН. До книги увійшли праці Ленкавського різних років. Упорядник Олександр Сич розподілив їх на три розділи: "Історія українського націоналізму", "Ідеологія українського націоналізму", "Філософські праці та нотатки".
Останнім часом український читач отримав змогу сформувати своє уявлення про український націоналізм не через викривлене дзеркало московсько-комуністичної пропаганди різних бєляєвих, дмитруків, римаруків та їм подібних, а безпосередньо з першоджерел. Доступними стали праці Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Юрія Липи, Дмитра Мирона-"Орлика". Відтепер до грона цих славних пошанованих імен повернувся і професор Ленкавський.
Вітаючи упорядника з виходом першого тому, голова Проводу ОУН Андрій Гайдамаха наголосив на неабиякій вартості видання творів Ленкавського для науковців, істориків, дослідників Національно-визвольного руху. Андрій Гайдамаха підкреслив багатогранність таланту професора, його неабияку працездатність і працелюбність.
Дійсно, ця постать масштабна. Степан Ленкавський виявив себе як безпосередній організатор і учасник революційної боротьби, гострий публіцист, вдумливий теоретик та ідеолог, історик, редактор і філософ, дослідник підсовєтської дійсності, аналітик і стратег. "Якщо б зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, як також в "Українській Трибуні", "Українському Самостійнику" і "Шляху Перемоги", то була б багатотомна книга творчості людини дуже скромної, але дуже великого й багатого талану", - писав сеньйор ОУН Микола Климишин.
Своїми спогадами про Ленкавського поділився полковник УПА Василь Кук, наголосивши натаких рисах його характеру як жертовність, скромність, наполегливість і безкомпромісність.
З виходом безцінної книги, котра вперше доносить до нас творчу спадщину такого Велета української думки, як Степан Ленкавський, привітали упорядника депутат Тернопільської обласної ради Іван Гавдида та письменник Роман Коваль, котрий, за його словами, цього вечора відкрив для себе не лише Степана Ленкавського, а і Олександра Сича.
Степан Ленкавський до смерті був вірним гаслові, автором котрого він був, - "Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї!"
Віктор РОГ
Замовити книгу, вартість якої складає 40 грн., можна, зголосившись за адресою: 01044, Київ,вул. Ярославів Вал,буд. 9, п. 5, Василь Бойко, тел. 246-47-83.
Книга, яка наповнює серце спрагою боротьби
"Єдине, що є на потребу" Дмитра Донцова - нова книга, яку випустило видавництво "Діокор" за сприяння Молодіжного націоналістичного конгресу.
Упорядниками книги виступили Василь Кук і Віктор Рог. Співавтором цього проекту справедливо можна вважати Юрія Борця, на кошти якого і вийшла ця чудова книга. Взагалі, пан Борець спонсорував вже десятки українських книг, за що йому глибока шана і визнання.
Окрім біографії Дмитра Донцова, в книзі вміщено три його важливі праці - "Заповіт Шевченка", "Слово до молоді" та "Єдине, що є на потребу", а також слово про Дмитра Донцова Богдана Стебельського - "Виховник провідної верстви".
Історичний клуб "Холодний Яр" рекомендує цю книгу насамперед тим, у кого гостро розвинуте почуття справедливості, у кого стискаються кулаки і напружуються м'язи при одній лише думці про історичних ворогів українського народу.
Небайдужий читач, прочитавши цю книгу, не тільки озброїться неспростовними аргументами українського філософа та геніального пропагандиста української правди Великого Донцова, але й, без сумніву, зарядиться енергетикою його слова.
І відчує потяг до лету і чину.
Щасливого тобі знайомства, шановний друже, зі священними текстами Дмитра Донцова, які ошляхетнять, запліднять і наповнять твою душу бажанням виконати "Заповіт" Тараса Шевченка та настанови його апостола - Дмитра Донцова.
Роман КОВАЛЬ |
