11 жовтня 2016 р. письменниця Тетяна Лемешко записала розмову зі скульптором Михайлом Горловим, учасником Революції гідності. Пропонуємо вашій увазі уривок з цього неопублікованого інтерв’ю. Розповідає Михайло Горловий...
2013 року в Україні царювала п’ята колона. При владі – антиукраїнське шобло: Янукович, Азаров, Єфремов, Вілкул, Ахметов, Бойко, Добкін, Кернес, Олійник, Богатирьова, Арбузов, Шуфрич, Медведчук, Царьов, Табачник та інші ненависники України, які мали б сидіти за ґратами, а не при владі.
Знищувались українська мова, історія, традиції. Засоби масової інформації – преса, радіо, телебачення, інтернет – все було підпорядковане проросійським бандитам, олігархам, які грабували український народ матеріально і духовно. Багатство України осідало за кордоном в офшорах.
Мовчати було неможливо...
У той день, коли вбили вірменина Сергія Нігояна і білоруса Михайла Жизневського, я був на вулиці Грушевського... Зустрів там художника Василя Корчинського, він, засмальцьований, увесь у сажі, носив шини на вулицю Грушевського. Ми з Василем неодноразово брали участь у різних акціях: то визволяли майданівців із судів, то на Поштовій площі допомагали прорватися хлопцям, які везли дрова на Майдан, де мерзли люди, а міліція не пускала.
У беркутівців жалю до людей не було. Вони готові були будь-якої миті схопити людину і покалічити або вбити.
Після перших убивств мирний протест переріс у революцію... З усіх куточків України з’їжджалися патріоти і допомагали хто чим міг. Люди не хотіли янучарської України, їм потрібна була Українська Україна.
Ти ж пам’ятаєш, як з головної сцени Євромайдану, незмінними ведучими якого були Євген Нищук і Володимир Гонський, я читав свої вірші про Україну, про Сергія Нігояна і Михайла Жизневського, про нашого славного земляка полководця-отамана Данила Терпила (Зеленого) – побратима мого діда Петра Стрільця, сотника-зеленівця. Виступав і біля вільного мікрофона на Хрещатику.
У приміщенні Київської міської ради часто проводились лекції з історії України, читання поезії. У Літературному марафоні брали участь і наші колеги – радосинці Тетяна Винник, Ірина Кравчук, Наталка Позняк, бандуристи Тарас Силенко і Ярослав Чорногуз та інші.
Зустрічався і з Романом Ковалем, Сергієм Лакизою, Наталею Любиченко, Оленою Артюшенко, Людмилою Кубрак, Олексієм Новохатьком, який 18 лютого, у переддень розстрілу Небесної сотні, був поранений. Бачив там і своїх односельців-щербанівців Ніну Ігнатенко та Володимира Ігнатенка, який згодом працював над проєктом пам’ятника Небесній сотні. На жаль, не дожив...
18 лютого біля Верховної Ради був мітинг протесту. Я приїхав на мітинг о пів на десяту. Від вулиці Інститутської до Верховної Ради всі провулки були перекриті міліцейськими КРАЗами, за ними стояли беркутівці. Люди підпалили ці машини. Почався штурм провулків, летіло все, що було під руками. У відповідь міліція і беркутівці закидали нас гранатами і почали стріляти. Поруч мене осколок із гранати розсік лоба жінці, кров залила їй обличчя – лікарі швидко надали допомогу. А мене чорна пластикова куля ударила в груди з лівого боку. Влучивши в пряжку від ранця, відскочила на асфальт. Хлопець, що стояв поряд, схопив ту кулю і не віддав. Я йому сказав:
– Це моя куля!
– А я забираю її для колекції! – втікаючи, вигукнув він.
Я пішов до іншого провулка, там теж палали машини. Зустрів художників: Олександра Мельника зі своєю картиною, Олександра Івахненка і Володимира Гарбуза... На Інститутській побачив лавину людей у диму, які бігли і кричали, що “Беркут” пішов у наступ – б’ють усіх підряд і закидають гранатами. Я повернувся й побіг разом з людьми назад. Коли порівнялися з парком, на перехресті подумав: “Куди ж бігти?” Вирішив бігти в бік метро “Арсенальна”. Всі інші кинулись в апендицит провулка... Там їх по-звірячому били і калічили беркутівці, міліціонери з даху будинку кидали гранати просто в людей.
А потім була страшна ніч штурму Майдану беркутівцями. І якби на світанку із Західної України не прибула підмога, то не знаю, що було б сьогодні з Україною.
Плани Москви провалилися. Янукович утік у Росію. Московія – найлютіший ворог України, це вбивці нашого народу. Крах російської імперії неминучий. Не забудемо і не пробачимо!
Слава Україні!
На світлині – Михайло Горловий і Роман Коваль. Майдан Незалежності, Київ, 19 січня 2014 р.
|
