ЗАГРИВНИЙ (ЗАГРІВНИЙ, псевд. ГРИВА) Максим Ількович (20.02.1891, с. Козел Чернігівської губ., нині с-ще Михайло-Коцюбинське Чернігівського р-ну Чернігівської обл. – 19.06.1931, м. Пршеров, Моравія, нині Чехія). Військовий і громадсько-політичний діяч, повстанець, поет, редактор, журналіст; член управи редакції “Веселки” (06 – 08.1922), член Генеральної ради Легії українських націоналістів (з 03.1928), звання – адміністративний підхорунжий Армії УНР.
Закінчив 6-й клас чернігівської гімназії. Служив у 23-му запасному батальйоні російської армії (Чернігів, з 10.1914). Учасник Першої світової війни. З осені 1914 р. перебував у Львові (на цитаделі), пізніше в Проскурові (с. Війтівці Летичівського пов., тепер Хмельницького р-ну). У 23-му батальйоні служив до 1917-го.
Учасник Визвольних змагань 1917 – 1921 років. Микола Неврлий, спираючись на спогади критика Михайла Мухина, писав, що сестру М. Загривного зґвалтували чекiсти, а батька й брата замучили, “сам він утік до повстанців, де й воював у чернiгiвських загонах”. Мухин зазначав, що Максим Грива (Загривний) – “повстанець-партизан з Чернигівщини”. Воював Максим і в лавах Армії УНР. Був поранений, носив “у своїх легенях бiльшовицьку кулю”.
У березні 1920 р. інтернований у Румунії, з листопада – у польських таборах для інтернованих у Ланцуті, Каліші та Шипйорні, де занедужав на сухоти.
З осені 1922 р. – слухач матуральних курсів Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР). Студент історико-літературного відділу Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі (1923 – 1927). Навчався в Українському вільному університеті у Празі.
У Подєбрадах разом Євгеном Маланюком, Олександром Варавином (А. Падолистом), Миколою Храпком, Юрієм Дараганом та Валерією О’Конор-Вілинською входив до ініціативної групи Товариства українських письменників та поетів “Культ”.
Провідний діяч Леґії українських націоналістів. Емблемою (відзнакою) ЛУН було зображення державного тризуба на щиті українських національних кольорів, який охоплює колом ланцюг (як символ соборності). З-під щита виглядають руків’я і кінець меча, що перехрещує щит. На щиті – девіз Леґії: “Думка – думкою, меч – мечем”.
У 1928 р. Загривний у статті “Революцiйна теорiя й закон життя” зробив висновок, що “iнтернацiональний революцiйний рух безславно закiнчився”, “починається нова доба революцiї – революцiя нацiональна”, вважав федерацiю спадщиною бiльшовизму, яка “спирається на 300-лiтнiй росiйський абсолютизм та є лиш його iнерцiєю”. I пiдкреслював: “Нiякий народ б.[увшої] Росiї, крiм хiба москалiв, i чути не хоче про федерацiю”.
Учасник Першого конгресу ОУН (Відень, 1929), на якому виступив з доповіддю “Література й мистецтво України”. Публікувався в журналах “Веселка” (бл. 20 віршів та прозових етюдів), “Нова Україна”, “Наша громада”, “Український студент”, “Літературно-науковий вісник”, “Вістник”, “Український голос”, у збірнику “Державницька нація”.
Належав до празької поетичної школи. За оцiнкою М. Неврлого, поезія Максима Гриви просякнута вольовим напруженням, мотивами боротьби i помсти. Найвiдомiшим твором чернiгiвського поета-самостiйника є вiрш “Нас питають – якого ми роду” (перша назва “Ми”). Вірші пройняті твердою вірою в майбутнє визволення України (“Ми”, “Від Батурина до Крут”) і пекучим болем за емігрантську недолю та власну трагічну приреченість. Інтимна лірика вирізняється щирістю й безпосередністю почуттів (зокрема вірші, присвячені Олені Телізі: “Моя смерть переплутала карти...”, “Мені ще вчора було гірше... ”). Автор низки сатир. віршів (часом під псевдо “Смужка”), прозово-фантастичного твору “Казка”. Виступав як критик і публіцист. Невелику за обсягом, але вартісну змістом літературну спадщину Загривного досі не видано окремою книжкою.
Помер через сухоти. Похований на Ольшанському цвинтарі у Празі. “Ховала його православна чеська община й українська еміграція в Пшерові. Труна була уквітчана вінком з жовто-синьою стьожкою; промову над могилою виголосив інж[енер] Юрій Кол[л]ярд”.
У Чернігові є вулиця Максима Загривного, а в центрі рідного селища, на фасаді місцевого історико-краєзнавчого музею, відкрили меморіальну табличку.
Вічна слава!
Юрій ЮЗИЧ, Історичний клубу “Холодний Яр”
Нас питають, якого ми роду
І для кого торуєм шляхи.
Це ж то ми на вратах Царгороду
Переможно свій щит підняли.
То ж то наша долоня стискала,
Підіймала важкого меча,
Аж німіла зухвала Варшава
І Суздаль зловражий дрижав.
Нас далеко у світі всі знали,
Ми платили всім кров’ю за кров.
Ми загарбників люто карали
І карати ми станемо знов.
Ми водили в Москву Сигізмунта
І в Полтаву варязькую рать,
Ми карали Росію за Суздаль,
А Москву ще будем карать.
І стоїть пограбована хата,
Та в руїнах лежить Батурин,
Плаче, тужить знедолена мати,
І забутий всіма Чигирин.
Хай горить пограбована хата,
Хай в руїнах лежить Чигирин.
Переможемо, знищимо ката,
А не вийдемо в безвість чужин.
Хай горить пограбована хата,
Немезіда освятить наш час,
Ще нам пальці будуть прилипати
До насичених кров’ю мечів.
Ми йдемо своїм визвольним шляхом,
Нас єднає великий чин,
Стане степ українцеві братом,
І повстане новий Батурин.
Максим ГРИВА |
