 У серпні 1996 р. Партія зелених відзначала своє п’ятиліття. Її голова Віталій Кононов запросив на пароплав “Генерал Ватутін”, що стояв у київському порту, і мене, тоді голову Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”. Погуляли ми добре. Надвечір, тримаючи під ручку свою дружину Ольгу, я йшов з нею підземним переходом до фунікулера, щоб, піднявшись на гору, сісти на автобус № 71 і доїхати ним до вул. Ушинського, що на Караваєвих Дачах, де ми тоді мешкали.
Хоч був я трохи напідпитку, але думав лише про одне: як знайти Галину Гришко, вдову Горліса-Горського, у якої міг бути архів письменника?
Того року я готував збірку “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. В основу її лягли переважно матеріали, зібрані Андрієм Демартино, Андрієм Тегерешвілі та Валерієм Ластовським (тепер доктор історичних наук). Постало питання пошуку нових джерел.
Тут і дійшла до мене інформація, що у США у штаті Флорида живе вдова Юрія Горліса-Горського. Але як її знайти?! Ні адреси, ні її телефону не мав. Навіть не знав, до кого звернутися. І не раз мене свердлила думка: хто може знати її адресу, хто може знати її адресу?!.
Ось і зараз, хоч і з дружиною під ручку, але жив своїм відокремленим життям.
“Хто може знати адресу Галини Гришко, хто може знати адресу Галини Гришко?..” – ця думка не давала спокою. Я намагався знайти на неї відповідь.
Ось уже і сходи. Вийшли з підземного на світ Божий – на Поштову площу. Гарний тихий літній вечір. Повернули ліворуч і побачили, що фунікулер якраз спускався до нас. Ми пришвидшили крок, щоб встигнути.
І раптом осінила думка: “Доктор Лисий з Міннеаполіса є членом Української революційно-демократичної партії Америки, членом якої є Василь Гришко, теперішній чоловік Галини Гришко! І він точно знає адресу свого товариша Василя, а отже, й Галини!
Доктора Анатолія Лисого я знав від 1991 року. Познайомилися ми на з’їзді Української республіканської партії, він через мене пожертвував на партію 50 чи 100 доларів, які я передав Петрові Борсуку, референту з фінансів…
І щойно мене осяяла думка про доктора Лисого, як фунікулер зупинився, розкрилися двері і з них вийшов Анатолій Лисий!
Повторюю: саме в ту мить, коли я про нього подумав, він, мешканець іншого контитенту, з’явився переді мною! Ймовірність такої зустрічі, та ще й у “визначену” мить, була такою мізерною, що це могло бути тільки диво.
Ми тепло привіталися, і я запитав пана Анатолія, чи може він дати мені адресу Василя Гришка.
– Звичайно! – радісно відповів він.
Невдовзі лист із Києва полетів до Флориди.
З пані Галиною ми встановили дружній контакт. Десятки її листів до мене стали джерельною базою до біографії Юрія Горліса-Горського, яку я відтворив у передмові до “Холодного Яру”, а потім додав до впорядкованої мною книжки Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”.
А рештки архіву Юрія Горліса-Горського, які пані Галина зберігала в його чемоданчику, вона передала мені, як людині, що взялася щиро за повернення його спадщини і популяризацію його славного імені, яке намагались оббрехати дурні українські голови. Були там понад сотня фотографій, рукопис спогадів про поїздку до Фінляндії, Туреччини, Сирії та Єгипту, ксерокопії його статей, листи-свідчення його друзів… Передала все це пані Галина, бо, як вона писала, “тут я не маю нікого, хто б цікавився Юрковою долею”.
Я справді немало зробив для увічнення пам’яті Юрія Горліса-Горського. І був радий, що пані Галина це оцінила. У листі до мене 6 березня 2010 р. вона зазначила: “Я безгранично Вам вдячна, що Ви зробили для с. п. Юрія Г.-Лісовського”.
А я схиляю голову перед тими незбагненними силами, які допомогти мені знайти стежку до Юрія Горліса-Горського через його дружину, громадянку багатомільйонної Америки. І це в добу обмеженої комунікації, коли не було соцмереж!
Після зустрічі в Києві на Поштовій площі з доктором Анатолієм Лисим я повірив у невипадковість того, що саме мені довірено відродити славу Холодного Яру.
Я справді вірю у свою місію, у те, що став ретранслятором Божої волі у вшануванні героїв Холодного Яру та літописця звитяжної слави Юрія Городянина-Лісовського.
Козакам слава! Роман КОВАЛЬ
Київ, 19 вересня 2020 р. На світлині – журналіст Анатолій Тарасенко, патріарх Філарет і Роман Коваль на пароплаві “Генерал Ватутін”. Київський порт, серпень 1996 р. 
|
