 Торік 18 травня відійшла на Луки Сварожі письменниця Валентина Овод... З гірким здивуванням дізналася про наглу смерть пані Валентини – легенди українського Харкова, жінки, без якої важко уявити і нашу “Просвіту”, і “Спадщину”, і весь незалежницький рух 1980 – 1990-х, та й усе, що було далі.
Її першим ім’ям була щирість, другим – харизма. Вона була завсідницею громадських зборів і душею мистецьких зустрічей. Уперше я побачила пані Валентину влітку 2007 року в редакції “Березоля”, куди вона зазирнула, щоб привітатися з добрими знайомими – головним редактором паном Володимиром Науменком і багаторічними колежанками (якийсь час тому вона сама працювала в журналі у відділі публіцистики). “Яка гарна дитина”, – сказала пані Валентина, коли їй відрекомендували мене (мені було 24). Висока, поставна, колоритної української вроди жінка в незмінних вишиванках, вона справляла враження статечності й автентичності. Палко цікавилася дохристиянськими віруваннями й часто співала своїм потужним “народним” контральто обрядові пісні, язичницькі чи стилізовані під них, у дусі Рунвіри. І того дня в “Березолі”, випивши з нами чаю, вона підвелася й мовила: “Зараз я вас усіх благословлю” – і розлилася піснею-віншуванням, і, здавалося, редакторський кабінет затісний для її голосу.
І ще один маю про неї теплий спогад, суто особистого характеру. Вже набагато пізніше – чи то у 2016-му, чи то у 2017-му році – пані Валентина, обурившись тим, що харківський обласний Департамент культури не запрошує на офіційні концерти з нагоди державних свят мене і ще кількох симпатичних їй співаків, явилась у держпром особисто і дала гарненького словесного прочухана тій уповноваженій особі, з якою розмовляла. Жодних результатів це не принесло, але мене зворушило доглибно.
Близькі пані Валентини пишуть, що вона померла у свій день народження, він-таки День вишиванки: збиралася з однодумцями на врочисту ходу, вбралася святочно, вийшла з дому і відчула себе зле. Приїхала “швидка", але нічого не змогла зробити.
Смерть – завжди трагедія, та коли вже судилося помирати, то, можливо, краще піти саме так – раптово, у празниковій одежі, залишаючи в серцях тих, хто тебе знав, яскравий, іскристий слід. Люцина ХВОРОСТ, мовознавиця, співачка 
|
