• Головна сторінка
• Архів
• Розширений пошук
• Редакція
• Клуб "Холодний Яр"
• Книги - поштою
• Гостьова книга
• Стежками холодноярських отаманів

• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

Уже місяць як у Києві відбувається судовий процес над членами гурту "Самостійна Україна". Судять у віддаленому від центра Києва Мінському районному судді, із забороною для ЗМІ фільмувати процес. Судять за типово совєтською методологією, коли рішення легко прогнозується ще до судового розслідування. Була, щоправда, одна несподіванка: 3 липня суд, розглянувши клопотання ув'язненого Олександра Башука, вирішив змінити міру запобіжного заходу на підписку про невиїзд. Може, на суддю вплинули події у Тернополі 2 липня 2001 року? Там теж у СІЗО незаконно утримувались троє українських патріотів, що протиставились комуністичному шабашу 9 травня 2001 року. Громада, використавши усі політичні методи, вийшла на залізничну колію і перекрила рух на станції Тернопіль. Рішучі дії змусили суд впродовж двох годин прийняти рішення про звільнення хлопців з-під варти.
А загалом суд над "Самостійною Україною", наче лакмусовий папірець, виявляє дійсний стан справ у "нашій" державі. Висновок обвинувачення складає 238 сторінок, з яких випливає, що "злочин вчинено в корисних мотивах людьми нетради-ційної орієнтації". Такий висновок, очевидно, зроблено тому, що подвижники з гурту "Самостійна Україна" захоплювались не героями офіційної пропаганди, а постатями Миколи Міхновського, Степана Бандери, вважали, що будувати нову державу успішно можна буде тільки тоді, коли довершимо духовну деколонізацію України. А для цього необхідно до кінця знищити більшовицьку систему та притягнути до відповідальності її носіїв. Потрібні революційні, а не демократичні методи, які завели поневолений народ у глухий кут.
Влада ж, не засудивши комуністичної ідеології та злочинів комунізму, стоїчно спостерігає за активною діяльністю підривного антидержавного центру під назвою КПУ. Існує КПУ незаконно, бо ніхто не відміняв рішення Президії Верховної Ради від серпня 1991 року, яке забороняло діяльність на території України комуністичної партії.
Досвід показав, що усі громадські звернення з вимогою притягнути комуністів до відповідальності закінчувались безрезультатно. І 12 українців вирішили діяти, як підказувало їм сумління. У річницю народження Тараса Шевченка, 9 березня 2000 року, 11 з них зайшли в окупований комуністами український будинок, так званий ЦК КПУ, та повикидали з нього усю комуністичну нечисть. Зрозуміло, у будь-якій державі, тих хто знешкодив антидержавний диверсійний центр, вважають героями...
Забарикадувавшись у ЦК КПУ, члени "Самостійної України", заявили, що спалять сатанинський центр і себе разом із ним, якщо влада не відгукнеться на їхні вимоги. Їх відмовляли не комуністи, а демократи, які буквально впрошували членів "Самостійної України" не спалювати комуністичного кубла, обіцяючи прямий ефір на телебаченні, зустріч із представниками влади, гарантії, що жоден з учасників захоплення не буде ув'язнений. Зрозуміло, обіцянки лишилися обіцянками.
Чи спокійна совість у парламентарів? І не сумнівайтесь - спокійна, бо "вони відвернули лихо", вмовивши націоналістичну молодь здатися в полон властям.
Ми не знаємо, чим закінчиться суд, зате знаємо, як він починається - молитвою та Декалогом українського націоналіста.
Гурт "Самостійної України" зробив до загальноукраїнської перемоги свій крок.
А ти?!
 

1 червня 1223 р. на річці Калці відбувся бій, в якому,  за переказами, загинули Ілля Муромець, Добриня Микитич та Олексій Попович. І ось через 778 років, 1 червня, шляхами руських і половецьких воїнів, наших тодішніх союзників, вирушили відділи Січових Стрільців Азовської Січі.
Під с. Лебединським відділи розійшлися... Табори розбили південніше балки Осадчикової, в якій колись таборували вої галицького князя Романа та його молодшого сина Данила, майбутнього короля Руси-України.
Наступного дня через с. Гнутове та Черненкову балку вийшли на м. Павлополь, що на березі Кальміусу, де колись стояли половецькі воїни хана Котяна, які першими прийняли на себе удар монгольських орд... Степ тут нерівний, весь у жовто-рудих балках, глибоких і голих, а над берегами Кальміусу - високі скелі. Хто дуже хотів, той почув відлуння монгольського крику "ура!", посвист стріл, дзвін мечів, хрипіння коней...
У степу коло Чернечої балки, де колись було село, натрапили на старий цвинтар. На похилених надгробках і хрестах ми не знайшли жодного московського чи грецького прізвища. Отже, село було чисто українським...
Третю ніч провели на місці табору руських воїнів - чернігівців: між селами Кальчиком, Приовражним і Зорею. Тут до нас приєднався відділ Дмитра Губка.
На річку Калку вийшли на четвертий день подорожі. "Місце ка-м'янисте бисть", - писав літописець. Я би уточнив - гірське. Калка тут тече, наче у великому кам'яному басейні між гір.
Переправившись на протилежний берег, вийшли до Гострої Могили... Вона нагадувала, що Калка цілком виправдовує свою назву - "річка смерті": саме тут полягли тисячі киян. Саме тут святкував перемогу Субудай Багатур, сидячи з монгольськими ханами і нукерами на дошках, під якими лежали руські князі Мстислав Удатний Київський, Мстислав Переяславський, Мстислав Чернігівський...
У цьому поході найкраще виявили себе наймолодші учасники, зокрема учні ЗОШ № 18 Микола Фролов, Сергій та Василь Пєфті, які вперто, без нарікань, йшли розпеченим степом, вивчаючи історію рідного краю не з підручників, а безпосередньо на місці подій.
 
Микола ҐАНЖА, ДСУ
Донецька обл.
 

В одній із програм Національної телерадіокомпанії України "7 днів" відбувся діалог між ведучим п. Долґановим та Головою податкової адміністрації України М. Азаровим. Розмова велася мовою іноземної держави. Редакція каналу не забезпечила переклад їхньої балачки на державну мову. З цього приводу небайдужий українець із Харкова Олександр Зубарев звернувся з листами відповідного змісту до Головної державної служби України та Комітету державного телерадіомовлення України. Як видно, відповіді державних органів не задовольнили його, і він написав листа до редакції "Незборимої нації".
Проблема в тому, шановний пане Зубарев, що закон "Про мови" зобов'язує державних службовців володіти державною, як, до речі, й російською, мовами. Володіти, але не вживати. Ось і висока посадова особа, якою є Азаров, користується цим і не вживає української, а говорить мовою народу, який впродовж століть поневолював Україну. Вживає російську скрізь і всюди, змушуючи нестійкі елементи (малоросів, а у випадку з Долґановим - караїма), підлаштовуватися під себе.
Редакція "Незборимої нації" вважає, що висока посадова особа п. Азаров, принципово не розмовляючи державною мовою, демонструє неповагу до українського народу, серед якого живе, походжає міністром і від імені якого виступає. Тобто, діє, як типовий колонізатор.
Зрозуміло, що редакція "НН" не симпатизує Азарову, а заодно і всім тим діячам і партіям, які входять у союзницькі стосунки з ним і його Партією регіонів, та закликає своїх читачів на майбутніх виборах голосувати проти азарових і азаровщини.
Вітаючи пана Олександра Зубарева з Харкова, редакція закликає й інших українців виявляти активну громадянську позицію.
Скрізь і всюди.

Редакція "НН"
 

Володимирський собор у Херсонесі є святинею православних християн. Та тільки цей собор, що знаходиться на території України і реставрується за українські кошти, чомусь переданий УПЦ Московського патріархату, фанатики якої намагаються не пускати на територію Херсонеса віруючих Української Православної Церкви Київського патріархату.
Взагалі, росіяни поводять себе вкрай агресивно і нахабно. Так, вони влаштували справжнє цькування о. Паїсія, який вийшов з-під юрисдикції УПЦ МП і перейшов до УПЦ Київського патріархату. У своєму листі до митрополита Лазаря архімандит Паїсій зазначає, що фанатично віддані Москві священики "просякнуті духом ненависті, ворожості і злостивості до всіх, хто не схожий на них, насамперед до України і всього українського".
Севастопольські відділення НРУ, УНР, ДСУ, КУНу та "Просвіти" вирішили звернутися до голів своїх партій із проханням підтримати вимогу громади УПЦ КП про передачу Володимирського собору в розпорядження Київського патріархату.
Наталка РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь
 

Довідка.
Басмацький рух, за визначенням незалежних (зарубіжних) дослідників історії Туркестану, був збройною боротьбою проти совєтської влади (д-р філософії Бай-мірза Хаїт), фактично продовженням Національно-визвольної боротьби поневолених Росією народів.

В синім небі - ластівки,
Кружеляє зграя.
Як загину, то кого
Люба покохає?
В синім небі - ластівки,
Кружеляє зграя.
Згину я - більшовика
Люба покохає.
Що в саду моїм зросте,
Вишня чи тополя?
Груди, кулею прошиті, -
Басмачева доля.
Що в саду моїм зросте,
Чи гранат, чи слива?
Гори - дім для басмача.
Постіль - кінська грива...

З узбецької переклав Віль ГРИМИЧ (на світлині)

З повісті У. УМАРБЕКОВА "Джура"
 

З нетерпінням чекаю і захоплено вислуховую кожну радіопередачу "Отамани Гайдамацького краю" - таку патріотичну, таку потрібну і таку несподівану. Історичні факти, які вдалося розшукати Історичному Клубові "Холодний Яр", майже не відомі навіть для мене, хоч я понад 20 років цікавлюся історією України, прочитав із цього приводу десятки книжок і сотні статей у періодичних виданнях.
Тривалий час я щиро вважав, що з більшовиками боролися лише "західняки"... Проживши у Кривому Розі 24 роки, ніколи не чув про повстання мобілізованих селян Криворізького повіту і формування у Кривому Розі повстанської Степової дивізії (фактично корпусу) на чолі з Костем Блакитним.
Московській комунії вдалося-таки вибити пам'ять про захисників Батьківщини. А ще комунії вдалося провести серед нашого народу селекцію у гігантських масштабах, винищивши всіх українців, що виступали або могли виступити в обороні національної гідності, незалежності, самостійного життя, натомість привівши до влади завезених з Московії росіян (або вирощених вже тут манкуртів).
Тому тепер гостро стоїть проблема виховання нового покоління українців, і саме для цього необхідна правдива історія України, яку допомагає писати Історичний Клуб "Холодний Яр". Працю, яку він здійснює, мусив би виконувати Інститут історії НАН України...
Вважаю, що треба все зробити, щоб реабілітувати національних героїв і в належний спосіб вшанувати їхню пам'ять - поставити пам'ятники, відкрити музеї, увічнити їхні імена, відобразити їхні діяння у підручниках. Для цього готовий докласти і свої зусилля.
Хай щастить вам у надзвичайно важливій роботі.

Анатолій ГОРІЛИЙ, професор
 

Назарій Яремчук. Чарівний український Соловейко, що так рано полинув у вічність. Його покликали зірки, бо він сам був зіркою. "Назарій - зірка. Гірко. Гірко". Зірки згорають швидко, але проміння їхнє ще довго-довго зігріває людські душі, не даючи замерзнути в холодній круговерті буденності.
 У Миколаєві таким промінчиком став єдиний в Україні та й в цілому світі Клуб шанувальників Назарія Яремчука, який у травні нинішнього року відзначив своє п'ятиліття. Хоч здається, що тільки учора завітала до миколаївської "Просвіти" тендітна жінка Лариса Борисенко, закохана в поезію й пісні Назарія. Завдяки її зусиллям, наполегливості, несхитній вірі у здійснення своєї мрії і виник у Миколаєві Клуб шанувальників Назарія Яремчука, офіційним засновником якого стали ДСУ, тоді ще єдиний Народний Рух України та обласне відділення культури.
За п'ять років діяльності Клубу проведено десятки вечорів, зустрічей, концертів, зібрано унікальний матеріал, адже Н. Яремчук часто бував у нашому місті, любив тут відпочивати, мав багато друзів і знайомих, хоч дехто з них сьогодні відмовляється афішувати своє знайомство зі славетним співаком, вважаючи його націоналістом. Назарій Яремчук справді підкреслено шанобливо, з пієтетом ставився до рідної мови, любив її, піснею підносячи до недосяжних висот. Адже мова - це душа народу, душа, яка розкривається в пісні.
Пісня ж, особливо народна, здатна творити справжні дива: вона    об'єднує українців, пробуджує в них почуття власної гідності, любові до України. Назарій Яремчук чудово розумів це, тому і вдосконалював народну пісню, надавав їй нових форм і звучання, зачаровуючи слухачів. Так, він був націоналістом, бо понад усе любив Україну. "Я любив вас усіх. Та найбільше любив Україну" - ось його життєве кредо.
І зовсім не випадково Клуб Назарія Яремчука виник не в гоноровому Львові, а в офіційно російськомовному Миколаєві, де українська мова почувається як чарівна квітка на занедбаному смітнику в товаристві будяків та чортополоху, де влада, розуміючи, що боротьба за мову і є національною боротьбою, всіляко замовчує існування гострої мовної проблеми, надаючи перевагу звичній для неї російській. Навіть якщо це сприймається як анахронізм, адже в побуті народ уже давно розмовляє хай і скаліченою мовою, суржиком, але ж українським. Та... чия мова, того й влада. Тому влада чужинців і їхніх підспівувачів сприяє всьому російськомовному.
Хіба дивуватися, що на шляху становлення Клубу вистачало і глузливо-ворожого непорозуміння, і холодної байдужості, і зневажливої насмішки. Не відразу, та все ж люди потягнулися до Клубу, який став чи не єдиним острівцем українства в Миколаєві. І це додавало сил, окрилювало. Радісно було бачити, що велика ("рожева") зала обласного Будинку вчителя, де проходило   ювілейне зібрання, ледве вмістила всіх бажаючих.
Це було свято душі. Тут панувала атмосфера щирості, невимушеності, світлої радості прилучення до прекрасного. Світлішали обличчя, розкривалися таланти. Майже чотири години тривала концертна програма, а люди, полонені українською піснею, зачаровані українським словом, не хотіли помічати швидкоплинності часу. Незрима присутність Назарія Яремчука відчувалася майже фізично. Дивилися з портрета його проникливі очі, звучав його неповторний голос, на жаль, уже тільки в запису. Він був з нами. Вічний, як сама вічність. Як вічна любов до України.
Ювілейні урочистості минають швидко. А на завтра лишається... ні, не війна, а звичайна одноманітна буденність з усіма притаманними їй невирішеними проблемами.
Клуб з уже п'ятирічним стажем не має власного приміщення. Обласний Будинок вчителя, де Клуб знаходив гостинний, а головне, безкоштовний прихисток, закривається, бо, собі на лихо, сусідить із російською церквою. В останньої ж, відомо, руки загребущі. Тепер в Будинку вчителя буде російськомовна недільна школа.
Але у Миколаєві достатньо  людей, закоханих в українську пісню, здатних відстояти рідну мову, рідну Україну.

Алла ОСАДЧУК,
Голова Миколаївської ОО ДСУ
 

Завдяки потуранню Президента  Л. Кучми московські попи в Україні діють агресивно, зухвало. Зокрема, вони добилися, щоб зруйнований Москвою в 1941 р. Святоуспенський собор, відбудований Україною, був відданий їм, не зважаючи на протести громадськості. Активно ведуть вони й антиукраїнську пропаганду серед віруючих в Україні. Саме московські попи організували ганебні маніфестації перед Верховною Радою, протестуючи проти приїзду папи Іоана-Павла Другого в Україну.
Ось зразок писемної антиукраїнської пропаганди. На житловому київському масиві Біличі біля ринку "Ілліс" в церкві Святого Іоанна Предтечі Московського патріархату було вивішене таке звернення:
"З третього травня 1992 року православні громадяни нижче перерахованих церков, храмів: "Володимирського собору", "Покровської церкви" на Солом'янці, "Михайлівської церкви" на Володимирській гірці, "Притисько-Микільської церкви" біля Житнього ринку, "Церкви Миколи Набережного" на Подолі, "Феодосійської церкви" проти Києво-Печерської лаври, "церкви", що на Байковому кладовищі, "церкви", що на масиві Теремки-2, церкви "Живоносне джерело", що на масиві Південна Борщагівка, та Видубецького монастиря знаходяться у церковному розколі, а "священнослужителі" цих церков позбавлені духовного стану і перебувають під анафемою.
Таїнства, молитви, обряди, виконані цими "священиками", безблагодатні, не мають позитивної духовної дії, і особи, які звертаються у вищезазначені храми та до їх священнослужителів, викликають гнів Божий.
Діти та дорослі, похрещені в цих "храмах" після травня 1992 року, вважаються непохрещеними і потребують прийняття Таїнства Святого Хрещення у Канонічній Православній Церкві.
Вінчання, освячення житла, обряди, церковні поховання, виконані "священнослужителями", які знаходяться у розколі, вважаються безблагодатними і потребують повторного здійснення.
"Священнослужителі", послуги яких надаються через ритуальні служби поховання, бюро і крематорії, не мають канонічної посвяти і перебувають під анафемою..."
Ось так Москва намагається знищити Українську Православну Церкву Київського Патріархату...
Ворог нахабніє, а ми все шукаємо миру і злагоди з ним, все дивимося, мовчимо і мовчки чухаємо чуби...

Андрій МАРТИНЕНКО

1. Майдан Адольфа Гітлера                       Майдан 3-го Інтернаціоналу
2. Алея Беніто Муссоліні                         Петровська алея
3. Вул. Германа Герінга                              Карла Лібкнехта
4. Вул. ген.-фельдмаршала Райхенау       Рози Люксембург
5. Вул. ген.-фельдмаршала Браухича       Садова
6. Бульвар Анте Павелича                         Кловський бульвар
7. Міллера                                                   Пугачова (Макарівська)
8. Запорізька площа                                    Червона площа
9. Гайдамацьке шосе                                  Шосе Героїв стратосфери
10. Карпатської Січі                                     Декабристів
11. Майдан імені 19-го вересня                  пл. Калініна
12. Вул. князя Романа                                  Тетянівська
13. Узвіз князя Острозького                       Узвіз Є. Бош
14. Вул. Гетьмана Івана Мазепи                Кірова
15. Вул.  Гетьмана Петра Дорошенка       Щорса
16. Вул. Петра Сагайдачного                      Урбановича
17. Вул. Івана Вишенського                         Січневого повстання
18. Вул. Володимира Антоновича                Борохова
19. Вул. М. Максимовича                             Бєлінського
20. Вул. Михайла Драгоманова                   Жаданівського
21. Вул. Михайла Грушевського                 Чудновського
22. Вул. Симона Петлюри                             Леніна
23. Вул. Василя Тютюнника                          Котовського
24. Вул. Євгена Коновальця                          Комінтерну
25. Вул. Миколи Костомарова                      Ботанічна
26. Вул. Григорія Сковороди                         К. Маркса
27. Вул. Гулака-Артемовського                     Дарвіна
28. Вул. Івана Котляревського                       Горького
29.Вул. Нечуя-Левицького                             Пушкінська
30. Вул. Марка Вовчка                                     Аістова (кол. Іпсилантьєвська)
31. Вул. М. Старицького                                 Мечникова
32. Вул. Івана Карпенка-Карого                    Ульянових
33. Вул. Лесі Українки                                     25-го жовтня
34. Вул. Миколи Хвильового                         Воровського
35. Вул. Бориса Грінченка                              Тургенєвська
36. Вул. Костя Гордієнка                                Чекістів
37. Вул. Грицька Косинки                              Заливчого (кол. Совська)
38. Вул. Юрія Нарбута                                    Сурикова
39. Вул. Василя Стефаника                             Менжинського (кол. Дмитрівська)
40. Вул. Стеценка                                             Мельника
41. Вул. Пилипа Орлика                                  Шмідта (кол. Дяківська)
42. Вул. Кониського                                         Чкалова
43. Вул. Грицька Чупринки                       Зарудного  (кол. Поліцейська)
44. Вул. Олекси Довбуша                                Червоних командирів
45. Вул. Євгена Плужника                              Чехівський завулок
46. Вул. Олекси Влизька                                Бочковського (кол. Ділова)
47. Вул. Панька Куліша                             Степана Халтуріна  (кол. Паньківська)
48. Вул. Юрія Федьковича                             Володарського
49. Вул. Павла Полуботка                             Комуністична
50.Вул. Кармалюка                                        Урицького
51. Майдан жертв Базара                              Майдан Революції
52. Вул. Крутянських героїв                         Л. Толстого.
 

"Свято перемоги" цього року мене роздратувало. На Бессарабці, проти постаменту вождя підозрілої слави, скупчилась маса з червоними транспарантами та прапорами... Гамір, промови і все - московською мовою. Жодного державного українського прапора, жодного українського гасла, жодного українського слова. Хто ці люди, звідкіля вони, де взялися? Що вони демонструють: перемогу над фашизмом чи перемогу над українцями?
Потім демонстранти рушили Хрещатиком. Час од часу вигукували більшовицькі гасла, закликали відновити СССР. Попереду - самовдоволений П. Симоненко з посіпаками...
Біля пам'ятника Слави помітив групу з щитом, на якому - російський трикольор і напис: "Дошлі от Сталінграда, дойдьом і до Нью-Йорка". Що це, як не заклик до Третьої світової війни?!
До речі, від Сталінграда не стільки йшли, скільки їхали - на "Студебеккерах", "Доджах", "Шевроле", "Віллісах"... Якби не ці авто, то, мабуть, довго би довелося топати пішака - і не в англійських черевиках, а босоніж.
Один українець з болем звернувся до мене: "Скажіть, хіба це Україна? За що Ви воювали?" Що я міг відповісти? Опустивши голову, поплентався далі...
Пригадався випадок у госпіталі для інвалідів "Великої вітчизняної" в Пущі-Водиці. В невеличкому гурті я висловив думку, що цей шпиталь ніби український, але лікуються тут переважно москалі. Якщо і промайне десь українець, то майже обов'язково штокає ламаною московською...
Лиш я сказав це, як від групи відділилося двоє. Загнавши мене у глухий куток, вирвали інвалідський ціпок і звалили на долівку. Гамселили з московськими примовками... Мені пощастило зіп'ястись на ноги. Схопивши одного за чуба і за вуха, двічі ударив його головою об стіну. Він вирвався і відскочив. Підхопивши свого ціпка, вгатив по сраці іншого нападника. Він заревів: "Забєрітє єго ат мєня!.."
Підбігла чергова медсестра. Я стояв, спираючись на ціпок. Подоланий ворог підіймався. Очі його перелякано бігали. Медсестра подивилась на нас, засміялась і зникла. Після цієї пригоди ці двоє завжди обходили мене в коридорі стороною, поглядаючи на ціпок...
Отака у нас "дружба" з москалями...
В 1944 - 1945 рр. ми в передніх лавах рухались на Захід і не підозрювали, що за нашими спинами московити окуповували нашу Батьківщину. Тільки тепер доходимо до тями, що від чого і до чого. Господи, прозри нас усіх!

Володимир ДУНАЙ,
інвалід "Великої Вітчизняної війни"
 

Стаття Логвина Бабляка "Чиє свято? Якого народу?" в числі 5 "НН" за 2001 рік спонукує до роздумів. Одна за одною у нас відбуваються гучні приготування й відзначення пов'язаних з останньою світовою війною подій. То 9 травня, то 22 червня, то день "звільнення" Києва, а то й 23 лютого. Пригадується, що за Сталіна не святкувався День Перемоги. Тюрми наповнювалися учасниками недавніх бойових дій, які вже в мирний час за інерцією продовжували поводитися зухвало у стосунках з місцевою владою, вимагаючи до себе, як до переможців, якогось особливого, поважного ставлення. Тож Сталін заходився ставити їх на належне місце (за тодішньою термінологією, "обламувати роги"). Швидко знецінилися їхні заслуги. Колишні воїни вже не носили на грудях нашивки про поранення, ордени й медалі. Нерідко доводилося бачити ці нагороди  в малюків за іграми у пісочку.
Леонід Брежнєв за тривалий період свого правління неймовірно розвинув культ ветерана війни. Масово видавалася так звана художня література й знімалося кіно про війну, якої - за словами письменника - "насправді не було". Щороку відбувалися нагородні кампанії за "колишні заслуги", коли Леонід Брежнєв, почепивши собі чергову нагороду за "бойові заслуги", щедрою рукою масово роздавав дрібніші нагороди, часто лише за те, що людина дожила до чергового святкування. Це виробило у великої частини морально не кращих ветеранів (частіше таких, хто й фронту не бачили) пиху і почуття зверхності щодо решти людності. В боротьбі за виборчий електорат нинішня влада продовжує потурати цим нешляхетним почуттям, незважаючи на те, що ветеранські організації мають у своєму складі чимало вороже налаштованого до української державності елементу, який відверто і во-йовниче ностальгує за брежнєвськими, а то й сталінськими часами, зневажає українську мову, пропагує відновлення російської імперії в колишніх межах...Така політика до добра не доведе.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.
 

У 1921 р. почалася одна з наймогутніших криз більшовицької влади, яка назавжди змусила їх відмовитися від крайнощів воєннокомуністичної моделі соціалізму та піти на тимчасову лібералізацію соціально-економічної і національно-державної політики. Однією з найважливіших ланок цієї кризи був повстанський рух в Україні, нова хвиля якого почалася навесні 1921 року. Командуючий збройними силами України та Криму Михайло Фрунзе визнав: "Бандитизм на Україні є лихом державним, щоденні розгроми радянських установ, залізничних станцій, телеграфних контор, пограбування складів та заводів і десятки безглуздих жертв до цього часу є головним гальмом у відновленні нормального життя у країні".
До 1 квітня 1921 р. на обліку розвідки штабу Збройних сил України та Криму стояло 102 загони чисельністю від 20 до 400 - 500 чоловік у кожному, в окремих випадках - до 800, осібно стоїть армія Нестора Махна. У багатьох районах УСРР ревкоми та ради існували лише номінально і перебували під впливом того чи іншого отамана або ж  підпільних організацій. Протягом трьох років, з 1921 по 1923 рр., комуністи села жили у стані облоги.
Зробити аналіз передумов, соціальної бази, рушійних сил та характеру повстанського руху в УСРР в 1921 - 1923 рр. намагалися всі автори, які так чи інакше висвітлювали дану тему. Зрозуміло, що методологічний підхід у радянських та нерадянських істориків був дуже різний.
Враховуючи, що радянська схема висвітлення даного питання була створена ще в 1920-х роках і суттєво не змінювалася до кінця 1980-х років, коротко сформулюємо її. Головними передумовами повстанства вважалися: 1) існування Уряду УНР, що вів боротьбу проти "московського колоніалізму"; 2) опір "куркульства", інтереси якого зачіпала радянська влада; 3) недоліки у роботі місцевих комуністів, що не змогли вчасно розколоти село; 4) великий вплив "куркульства" на все селянство; 5) антирадянська позиція пов'язаної з "куркульством" селянської інтелігенції, яка очолювала повстанські організації і розробляла ідеологічну платформу партизанщини; 6) націоналістичне виховання селянської молоді; 7) відсутність міцної центральної влади та анархія; 8) озброєння і мілітаризація села, що за роки війни набуло військового гарту; 9) зростання живої сили повстанців за рахунок "дезертирів".
Соціальною базою повстанства згідно з радянською схемою було "куркульство", а рушійними силами: 1) "куркульство"; 2) обдурене "куркулями" селянство, навіть незаможне; 3) декласований, авантюристичний, розбійницький і погромницький елемент; 4) "дезертири". Очолювала повстанські сили селянська інтелігенція. Боротьба мала характер націоналістичної "куркульської контрреволюції", або бандитизму.
Нерадянські автори інакше підходили до цієї проблеми. Перш за все, вони не були такими одностайними, і кожен дослідник робив наголос на певній групі причин. Але, не зважаючи на розбіжності, серед причин вони визначали: 1) більшовицьку продовольчу політику: продрозкладку, продподаток, що продовжував збиратися методами продрозкладки, постійні грабунки і реквізиції, які здійснювалися міліцією, чекістами, червоноармійцями; 2) земельну проблему, що була вирішена не на користь селянства; 3) постійні перерозподіли землі, спрямовані на розкол села; 4) пограбування національних багатств України: хліба, цукру, вугілля; 5) голод на Півдні України; 6) свавілля і бешкетування більшовицьких частин; 7) примусову мобілізацію до Червоної армії і "дезертирство"; 8) розруху і занепад суспільного життя; 9) повстанську діяльність різних закордонних організацій та особливо Державного Центру та Армії УНР, яка забезпечувала кадрову базу повстанства.
Соціальною базою та рушійною силою повстанства нерадянські автори одностайно вважали селянство, керівною ланкою - сільською інтелігенцію. В залежності від політичних уподобань визначався характер руху. Одні притримувалися думки, що це був селянський рух, який мав здебільшого соціально-економічне підґрунтя, інші були переконані у національно-визвольному характері боротьби, яка була зорієнтована на уенерівську або гетьманську державність.
Отже, аналіз передумов, рушійних сил та характеру петлюрівського повстанського руху на початку 1920-х років привів радянських та нерадянських дослідників до висновків, які частково збігалися лише в питанні про рушійні сили та керівну ланку. Сучасні українські дослідники, використовуючи нові мате-ріали, отримали можливість остаточно вирішити це питання. Щоб досягти об'єктивності, ми у своєму дос-лідженні намагалися співставити свідчення з двох боків - повстанського і більшовицького, переважно чекістського.
Найбільш повну картину подій в Україні на початку 1921 р. відтворюють відомості українця (прізвище та ім'я не вказується), що виїхав 1-го лютого 1921 р. з Києва і пробрався до Державного Центру УНР в Польщі. Описуючи історію повстань, він звертав увагу на те, що "в перші наїзди більшовиків на Україну до 1919 р. включно, вони поводилися з населенням досить терпимо... Тільки після того, як вдалося розбити армію УНР, Україна була оголошена "Ударним заготівельним районом" і почалися реквізиції і система роз-кладок. За невиконання продрозкладки розстрілювалися заложники із заможних селян. Крім того, з весни 1920 р. почалися мобілізації в Червону армію, які проводилися в такому ж порядку репресій... Мобілізовані дезертирують і йдуть в повстанці. Більшовики жорстоко борються з повстанським рухом. Так звані "бандитські села" нищаться вогнем. Більшовицькі війська складені виключно з москалів, завдяки чому населення ненавидить кацапів. Повстанський рух - це самооборона проти більшовицьких реквізицій... По селах (через 2 - 3) розташовано війська на прокормлення і боротьбу з повстанцями".
Ісаак Мазепа у своїй праці навів лист студентки, яка обійшла майже всю Україну. Вона свідчила, що "хліб, скот, курей, гусей, яйця, цукор, мед - це все вивозиться. Населення босе, ходить в лаптях... Одежу шиють з мішків... Велике місто вимирає без палива, світла, води та хліба. Животіють повітові міста, з повітів сила людей, особливо жидів, тікає за границю. На Україні тепер велика кількість війська... Настрій погромний. На Катеринославщині цілі дивізії роззброєні за погроми... Взагалі, становище жахливе. Коли б поляки не розпочали переговорів про мир, то большевиків уже не було б на Україні".
В доповіді М. Янковського, який 10 місяців переховувався по селах Херсонщини, повідомлялося, що місцеве населення після денікінців і більшовиків чекає на своїх визволителів - "Петлюру, петлюрівців, українців". На селі, де три роки назад ніхто не чув про український рух, про боротьбу за свою державність, тепер "ясно розуміють "кацапів" як грабіжників, як чужих людей, котрі хотять працею і хлібом Українця поживитися і навіть висловлюються за те, аби Україна була собі окремо".
Яскраве свідчення - лист селянина з Поділля, надрукований "Українською Трибуною" в травні 1921 року. В ньому кореспондент називав більшовиків розбійниками і каторжниками, що взяли владу і шукали буржуїв та контрреволюціонерів серед селян-працівників, грабували і вбивали пограбованих. Все описували, міряли, вносили в реєстр: зерно, скотину, усуспільнювали навіть вулики. Обурений селянин розпачливо запитував: "Ви скажіть: яка така власть коли збирала по селу курячі яйця? Мабуть, і татари цим не турбувались. А тут вінтовкою тебе підлякує, як я неприятель який, і требує яєць. Ти, каже, буржуй, а я робочий... Сидимо з бабою дома і боїмось, що ось прийде хтось з Калуцької губернії і поубиває нас... Сорочки, яйця, курей - все позабирали. Ти, каже, п'єш мою кров - подавай сюда, що мені побажається і більш нічого, бо тепер власть робочого і крестьянина. Як же це? Виходе, що я нібито маю власть, а з мене деруть шкуру? Хіба я не крестьянин? ... Більшовизма як черепаха насіла на нещасний люд і пье його кров і вже не так, як царь або пани (куди там), а прямо впиваеться кровю людською, умивається єю і купається... Нас мучають, щоби ми були не ми, а якась машина і корились безпрекословно новим панам - комуністам, шоб ми вклонялись їм... Большевизм єднає до купи усе сміття людей: ворів, карманщиків, розбишак і всяких темних людців... Ясно стало, що большовизм не несе людям ніякого порядку, а несе гибель людей, худоби, хозяйства, всього життя. Чим довше стоїть большовизм, тим все більше і більше знищуються і змучується народ і ведеться до загибелі, до насильственної смерті".
Картина повної розрухи відтворена в спогадах К. Туркала, що розповідав про жахливі розміри свавілля і розбою, відсутність найпотрібніших речей, спекуляцію і шахрайство зверху до низу. Промисловість завмерла, Чека лютувала. В Києві за зв'язок із злодіями судили все керівництво губернської міліції.
Цікаво, що Дмитро Нитченко, нібито продовжуючи традицію Миколи Костомарова, наголошував на психологічно-культурних відмінностях українських селян і російських червоноармійців. Він згадував, як був шокований брудною лайкою росіян, якої ще ніколи не чув. Коли можна було проїхати через хвіртку, вони ломилися через тин.
Прибічники радянської концепції повстанства можуть звинуватити авторів, що навели ці відомості, у заангажованості. Тому найбільш переконливими будуть свідчення взяті з таємних більшовицьких документів, в яких нерідко зустрічається відвертий аналіз причин повстанства ("бандітізма"). Так, в чекістській доповідній вказувалось, що: "початок січня з новою дислокацією військових частин, велика кількість яких випала на частку Київщини, посилене проведення продрозкладки в інших випадках непосильної, зловживання окремих представників влади на місцях і випадки бешкетування, що мали місце, представників Червоної армії, викликаючи сильне невдоволення і розчарування, штовхало селянське середовище, не рідко навіть і бідняків, у табір наших супротивників".
Подільські більшовики також вважали, що "велику роль у розвитку бандитизму відіграє нетактовна поведінка відповідальних партійних працівників. В Ольгопільському повіті був випадок спалення по вказівці Голови виконкому Атюніна села Попової Греблі, без відповідних санкцій губнаради". А в Павлоградському повіті, у Лозовій "...мав місце випадок украй небажаного характеру. Отримано відомості про перебування в одному з сіл банди і до села під'їжджає броньовик, який випускає по селу 250 снарядів". Дуже "своєрідний" метод боротьби з повстанством практикувала мала Лимано-Ізюмська нарада: чекісти скликали в селі сход, вибирали 5 "куркулів" і 5 підозрілих, яких при всьому сході рубали шаблями.
З протоколу повітнаради Сквирського повіту від 22 березня дізнаємося, що продоргани вели відверту спекуляцію узятим згідно з продрозкладкою речами і хлібом, про що знали і політпрацівники, і населення. Продрозкладка велася винятково військовими методами, не зважаючи ні на що. Доходило до того, що іноді червоноармійці захищали селян від продорганів.
У доповіді від 21 квітня 1921 р. представника Чигиринського району А. Пєтухова повідомлялося: "Продагент приїжджав не один, а із збройною силою і відразу робив подесятинну розкладку, тобто обкладання, не розбираючись - бідняк, куркуль, а три пуди з десятини давай. Були випадки, бідняки продавали останнє, щоб купити хліб і віддавали в розкладку... Частини, що надсилаються... змінювалися на кожному тижні, а іноді на тиждень два рази. Причому замічено, що, які б частини не були, жодна з них не лишала гарного враження, а, навпаки, своїми вчинками і діями дискредитувала владу... Все вищеописане говорить, яким може бути настрій селян. Селяни, бачачи таку дію, називають їх радянськими і лають радянську владу, усі абсолютно селяни проти радянської влади... Є маса заяв і повідомлень відданих товаришів, що готується поголовне повстання".
Надзвичайно важливе значення мають свідчення потенційних симпатиків більшовизму. Так, отаман Артамонов із Глухівського повіту звернувся з листом до Постійної Наради при РНК, в якому назвав себе комуністом і стверджував, що "бандитизм" не припиняється через помилки і зловживання місцевих органів. З подібною заявою звертався до більшовицького керівництва і Юлій Мордалевич, вказуючи, що "кращий повстанець є виразником інтересів і психології українського селянства", а селянство "підтримує і буде підтримувати боротьбу проти вас, не звертаючи уваги ні на які репресії і терор... доти, поки ви цілком не переміните своєї тактики і пристосуєтеся до місцевих умов і психології населення".
Дуже точне і напрочуд глибоке визначення самого духу повстанства дав Лев Троцький в інструкції для розвідників-агітаторів: "Ні для кого не секрет, що не Денікін змусив нас залишити межі України, а велетенське селянське повстання, підняте проти нас українським ситим селом. Комуну, надзвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, який кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах і змушує українців творити чудеса хоробрості... Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення в потребі постійної міцної згуртованості усіх членів держави не тільки в часи війни - щоразу губили всі завоювання українців..."
Як бачимо, секретні більшовицькі документи в основних моментах співпадають зі свідченнями представників антибільшовицького табору і підтверджують правильність висновків нерадянських дослідників.

(закінчення в наступному числі)

Павло СТЕГНІЙ, к. і. н.,
Історичний Клуб "Холодний Яр"
м. Кременчук Полтавської обл.

Примітка:
1. Пропонована українському читачу розвідка є розділом дисертації "Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921 - 1923 рр.", яку автор успішно захистив у 2000 р. в Запорізькому університеті. Посилання на документи є в редакції "НН".
 

Слухаю і думаю

Навіть важко оцінити ту добру, патріотичну справу, яку робить Історичний Клуб "Холодний Яр", відкриваючи людям очі на правдиву історію нашого народу. Слухаю радіопередачу "Отамани Гайдамацького краю" і думаю: та їм, героям України, треба ставити пам'ятники, їхніми іменами називати вулиці, на їхніх прикладах треба виховувати нашу молодь...
Вважаю, що потрібна книжка "Отамани Гайдамацького краю", бо з радіопередачі не все запам'ятовується. Така книга має бути у кожній бібліотеці, у кожній школі, у кожного нардепа. Може б, народні депутати-патріоти напередодні (чи під час) виборів організували матеріальну підтримку цього видання?!

О. ГРАБОВСЬКИЙ,
редактор газети"Бережанське віче"
 
 
Бог дав усім народам волю

Ми, селяни Донеччини, вік живемо на нашій землі, а нічого не знали про гайдамаків... Передачу про Чорного Ворона слухала разом із сусідкою.
Коли будьонівці рубали шаблями вже мертві тіла наших гайдамаків, сусідка скрикнула: "Скільки ненависті у росіян до наших людей! Це ж було те саме, що зараз у Чечні! А ми, дурні, не знаючи, не без гордості співали: "Эх, тачанка-ростовчанка - наша гордость и краса!"
Доки ми житимемо в комуністичному чаду?!
Бог дав усім народам волю. Чому російські націоналісти своїми пазурями здавлюють інші народи, захоплюють владу у сусідніх країнах, винищують непокірних?!
Українці в Росії не уявляють такої небезпеки для держави, як росіяни в Україні.

Марія БРАГІНА
Донецька обл.
 
Коли суддями будуть українці...

В одній із передач "Отамани Гайдамацького краю" почула запитання: "Доки душі українських отаманів перебуватимуть під арештом?"
Я пересічна громадянка України, росіянка за походженням. Вихована, як і моє покоління, в дусі інтернаціоналізму... Тож природно, що вияви націоналізму сприймались мною як ворожі...
Зараз багато чого переосмислено... Оперувати масштабними категоріями мені не під силу, та на рівні свого розвитку відповім так: душі відважних лицарів звільняться з-під арешту лише тоді, коли суддями будуть українці. Така моя особиста думка.
Почекаймо.

Валентина ФЕДОРЕНКО
м.Луганськ
 

Радіопередача "Отамани Гайдамацького краю" воскрешує віру у справедливість. Вона аргументована, інформаційно насичена і емоційно наснажена.
Василь СЕЛЕЗІНКА
м. Чернівці
 

Шкода, що "Отамани Гайдамацького краю" виходять лише двічі на місяць. На такі коштовні передачі можна було виділити більше часу.

Олена і Юрко КОЛІСНИКИ
Олена і Григорій КОВАЛІ
 

Понад вісімдесят років пройшло після революційного пробудження України в 1917 році, після великих битв проти російських загарбників. Вся Батьківщина мала би бути вкрита пам'ятниками та музеями-меморіалами на честь українських козаків, січових стрільців та їхніх командирів. В кожному селі мали б закарбуватись у мармурі імена славних героїв. Та не судилось.
Російські комуністи з хахлами-запроданцями ревно випалювали в Україні пам'ять про звитяжну славу її народу. Під звуки "Інтернаціоналу" та "Союзу нерушимого" з маузером в руці, з піною коло рота вони кляли Україну та тих, хто боролися під жовто-блакитним прапором. Десятки років лунала брехня...
Та не вічно загарбникам упиватись своєю кривдою. Ось вже 10 років, хвала Богу, як завалився "Союз нерушимий". Відкрились архіви, з'явилась правдива література про Визвольні змагання. Вивчай, досліджуй...
А що ж народ? Чи лишилось щось у його пам'яті? Почав я шукати відповіді і вималювалася така картина.
В 1990 р. моя бабця Ксенія Іванівна (Ткаченко в дівоцтві), 1912 р. н., заспівала нам пісню "Ще не вмерла Україна..." На наше запитання, звідки вона так добре знає слова і мелодію, відповіла: "Нас так у школі навчили".
Все життя Ксенія Іванівна тримала в пам'яті і серці слова українського гімну, але боялась своїх дітей вчити. Пригадую, як бабця в 1983 р. намагалась переказати мені по пам'яті якусь повстанську відозву. Мені, школяру, що приїхав аж із м. Рязані, вона здалась якоюсь "не совєтською", бо йшлося там про права України. А вже в наш час, мій батько, Роман Сергійович, читаючи "Отамани Гайдамацького краю...", впізнав у відозві Чорного Ворона "До населення України" (С. 555) саме той текст, що знала на пам'ять його мама Ксенія. Бувало, казав батько, мама зі мною прийде в гості до своєї старшої сестри Єфросинії (1907 р. н.), зачинять вони хату, завішають вікна, а Єфросинія каже: "Ану, Сеню, згадай "До населення України"... Потім ще щось згадають.
Імена називали, про отаманів говорили. Відбувалось це в кінці 1940-х років на Вінницьких хуторах, там, де в 1921 році отаман Орел-Гальчевський знищив голову ревтрибуналу "тов. Вернера".
Чули люди про отаманів і пам'ятали про це. Цього року ми спитали 91 річного сусіда Семена Артемчука, що родом із Літинського району,  чи чув він про отамана Орла-Гальчевського. Без перепитувань він відповів, що чув. І дуже дивувався, що ми з батьком знаємо про нього, і що є вже книга про отамана Орла.
А в с.Горбівці Літинського ра-йону збереглись перекази про переховування в селі отамана Шепеля з товаришами. Не раз і від різних людей доводилось чути про славний Гайсинсько-Брацлавський курінь отамана Волинця...
Зберігся відгомін про перебування військ УНР у м. Вінниці. "Входили до міста з музикою, були добре вдягнуті, чемні. Мали добрих високих коней із вплетеними в гриву стрічками. У парку весь час грав оркестр. Люди йшли до міста подивитись на своє військо. А як приходили комуністи, то люди тікали від них подалі. Комуністи-червоні були обдерті, неохайні. Шукали скрізь продукти, зброю наставляли, грабували людей, ґвалтували".
Дехто згадував, як бачив у дитинстві "петлюрівські" гармати, солдат, що ночували у селі.
Десятки років люди зберігали у себе українські гроші - гривні та карбованці. Мало кого лишали байдужими зображення українських селян та написи "Українська Народна Республіка" з тризубом...
Доводилось мені бачити ощадну книжку банку УНР з рахунком на 10 тис. гривень, яку ретельно берегли нащадки господаря. Бачив я і молитовник Української Автокефальної Церкви, що був виданий 1919 р. у м. Кам'янці-Подільському. Показували мені латунну гарматну гільзу, відстріляну "петлюрівським" бронепотягом і підібрану селянином.
Микола Крижанівський, директор школи с. Сліди Могилів-Подільського району, перший організатор відродження козацтва в часи "перебудови", розповів такий епізод. Першу спробу створити кінний загін школярів він почав у совєтські часи з "отряда будьоновцев". Як почали вони їздити по селах з червоними прапорами в "будьонівках" з зірками і вишукувати старих людей для спогадів "про 1920-й", то по селах зчинився ґвалт. Люди жахались і тікали. Дехто наважився сказати, що "будьонівцям" в цьому краї не дуже раділи. Після цього М. Крижанівський перетворив загін школярів у козацький.
У с. Сокиринці поблизу м. Вінниці старенька бабуся 1908 р. н. згадувала, як у 1920 р. через село проходили якісь війська "з великим возами і колесами, окутими в залізо". На деякий час вони зупинились, вивели на сільський цвинтар людину у військовій формі і розстріляли. А вночі з лісу до цвинтаря прийшли інші солдати, "певне товариші, бо довго стояли над могилою, може, молились".
Ганна Квасневська, 1912 р. н., що виросла в с. Бригидівка Барського району, згадувала: "Якісь жиди (мабуть, комісари - ред.) тікали через село на м. Дашківці. Гайдамака на коні догнав жида і на літу зрубав йому голову. Голова аж у яр покотилась. Я добре бачила, бо наша хата над дорогою і над яром".
На Вінницьких хуторах розповідали про одного чоловіка, що служив в українській армії артилеристом. Він згадував, як під час бою захопили їхню батарею вороги, застрелили командирів і наказали розвернути гармати. "Що робити, розвернули ми гармати та й почали по-новому стріляти, вже Бог-зна по кому. І таке не раз бувало".
В родині вінничан Дзюбенків згадували про свого дідуся, що давно помер, і ніхто не пам'ятає в якому війську він служив. Казав він, що найгірша смерть від шаблі. Якось його підрозділу було наказано знищити захоплених в полон офіцерів. Вивели їх в поле повз дорогу і вирішили рубати, щоб набої не витрачати. Приречені дуже просились, щоб їх застрелили, а не рубали. Та ніхто наказу не ослухався.
Багато часу минуло... Та народ мовчазно тримав у пам'яті те, що пережив у 1917 - 20-х роках, не маючи права розповісти своїм дітям правду про отаманів, чи заспівати національний гімн... Та ніщо не минає безслідно. Ті, хто хоч трохи почув свого часу про українське військо, про загони гайдамаків, про сусідів-петлюрівців, ті, хто захопився красою малюнків на гривнях УНР, - всі вони опинились в перших рядах прихильників Незалежності України в 1988 - 1991 роках.
Гадаю, що Україна мусить воздвигнути Могилу Невідомого Вояка України 1917 - 1921 років. Не заради "примирення", а для того, щоб слава Визвольних змагань віками будила свідомість українців, штовхала нас до боротьби за Правду.

Тарас БЕДНАРЧИК,
Історичний Клуб "Холодний Яр"
м. Вінниця
 
Шановні пані і панове!

У газеті "Бульвар" (№ 18 /288/, травень 2001 р.) вкралася прикра помилка. На 16-й сторінці, в колонці, де публікуються анекдоти, слід читати:
"Сидят в железобетонном бункере два жида. Вдруг Мойша видит в перископ, что на них выезжает немецкий танк. Другой жид принюхивается и говорит:
- Слышу я, Мойша, что ты обгадился с перепугу...
- То я не с перепугу. А от лютой ненависти".

Редакція вибачається за мимовільну помилку.

Петро ПІДЛУБНИЙ,
козак
 

Демонструвати слабкість - право сильного

1. При спробі продатись завжди існує ризик купитись.
2. Дехто не хоче втратити ланцюгів тільки тому, що вони його власні.
3. Щоб почати з нуля, треба ще до нього дійти.
4. Іноді справу вирішує не так біополе, як біомаса.
5. Від частої переоцінки цінності знецінюються!
6. Скільки з тих, хто носить звання, стають "так званими"!
7. Для декого і чужа слава буває нелегким випробуванням.
8. Не так важко змиритися зі своєю поразкою, як із чужою перемогою.
9. У відповідності з підвищенням цін на вино й істина стала дорожчою.
10. Тепер чимало любителів легкої наживи перейшли в професіонали.
11. Діти за батьків не відповідають. Просто розплачуються.
12. І відсутність розуму може бути грізною зброєю.
13. Коли уроки історії погано засвоюються, вони повторюються.
14. Демократами не народжуються, в них перефарбовуються.
15. Ми всі - діти свого часу. Але не всі рідні...
16. Щоб відстояти честь мундира, дехто жертвує своєю власною.
17. Не всі перефарбувались. Дехто просто відмився.
18. Це в простих людей - брехня, у політиків - тактичний хід.
19. Із політології: "Центристські сили діляться на доцентрові й відцентрові".
20. Ковбаса - кулінарний виріб, дешева ковбаса - політичний.
21. Поки ми повернемося обличчям до вітчизняного товаровиробника, він може перестати бути вітчизняним.
22. Надлишок позитивних емоцій часто призводить до негативних наслідків.
23. Щоб справи у внутрішній політиці пішли на покращення, треба ставитися до своїх людей, як до іноземців.
24. У декого і суд совісті - товариський.
25. Якби тверезість справді стала нормою життя, скільки б було п'яних від щастя.
26. Опуститися на землю найчастіше радять ті, хто боїться висоти.
27. Іноді за традиційність видають звичайний штамп.
28. Гроші - папірці. Але ж лакмусові.
29. Про фортуну найчастіше згадують, коли вона відвертається.
30. Коли слова ллються рікою, не дивно, що в них буває багато води.
31. Чим багатогранніше життя, тим більше у ньому трапляється гострих кутів.
32. Про мертвих - або добре, або нічого, інша справа - про вічно живих.
33. Кінцевий результат влади голих королів - голі королівства.