Друзі, ділюся радістю: після майже дворічної перерви відновив роботу над книгою “Діти у Визвольній війні”, яку ми готували з Юрієм Юзичем, але повномасштабна війна нам перешкодила завершити її.
Дещо ми встигли надрукувати на сайті ГУР МО та в газеті “Незборима нація”, але у скороченому вигляді…
Поки що перечитую те, що ми вже написали, і трохи редагую.
Пропоную зворушливий момент із нарису “Василь Савицький, козак Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону” – до життєпису славного Олекси Алмазова.
…У травні 1919 р. в селі став на постій гарматний дивізіон Олекси Алмазова. Старшина-алмазівець, який поселився у Василевих господарів, оглянув Василька “веселим поглядом” і запитав у господині про нього. Вона сказала, що це наймит. Старшина взяв малого за руки і, посадовивши коло себе, почав розпитувати про життя-буття. І раптом – чи не пішов би він з ними воювати? Малий відповів мовчанкою. Але коли старшина запитав удруге, Василько сказав, що “радий служити, але боюся, щоб не вбило”.
Старшина повеселішав. І почав говорити про Україну, про козаків, про те, що Україну треба визволяли. Це для малого наймита було повною несподіванкою. Він такого ще не чув. І Василько погодився.
Старшина відвів дитину до полковника Олекси Алмазова. “Алмазів посадив мене до себе на коліна, питав мене про військові справи та сам поясняв мені, бо я нічого про це не знав. Після цієї розмови Алмазів відіслав мене в чоту”.
Чотовий дав малому все потрібне, а на другий день – ще й коней з возом і відіслав “до гармат на позицію”. Але там Василеві було важко, тож за 2 тижні його відправили в помічники до кулеметника, який і вивчив хлопця, як поводитися з кулеметом.
“Не один раз я був у бійці з большевиками, – розповідав Василь Савицький. – Найстрашнішим з боїв для мене був останній – у день інтернування армії. Тоді було вбито мого навчителя і я сам стріляв з кулемета і віз товаришеве тіло до невідомого місця”.
Сподіваємося з Юрієм Юзичем завершити цю важливу для нашого буття книгу.
Роман КОВАЛЬ
На світлині – Василь Савицький. |
