 21 листопада своє 75-річчя зустрів наш односелець Михайло Дмитрович Коваль. Це гордість нашого села, чоловік, наділений багатьма талантами: він і бандурист – член Національної спілки кобзарів України, і народний майстер – член Національної спілки майстрів народного мистецтва (ткацтво поясів, соломоплетіння), і композитор, і поет, а головне – справжній патріот України. Ось яка була в нас бесіда з Михайлом Дмитровичем напередодні його ювілею.
– Як ви сприймаєте оцей свій ювілей – прожиті три чверті століття?
– Десь узялися ті 75 років… Наче й не жив на землі… А як пропливуть перед очима ті роки, то й сам дивуюся: стільки подій, стільки ключових життєвих точок, які круто міняли мою долю, мій життєвий шлях. Одне тільки було незмінне: любов до рідної землі, до свого народу, з його мовою, культурою, піснею. Особливо піснею. Згадуються нелегкі повоєнні роки – роки мого раннього дитинства: дитячий обов’язок – пасти корову, допомагати на городі, але й можливість плескатись у ставку з “курчатами” на чорних від дорожнього пилу ногах, а ще – вечорниці, де вишивали при гасовій лампі “восьмерику” дівчата, подруги моєї “сестри в перших” у нашій хаті, і – пісні. Нескінченні мелодійні дівочі пісні… А я, 4–5-річний, уже, певно, відчував ту незрівнянну нашу українську гармонію голосів і був у дівчат малим “виводчиком”. Ті пісні як запали тоді в душу, то так і не вивелися, злилися з нею навіки. Так усе життя й живуть-звучать у моєму серці, і не забуваються досі. Жодна.
– А коли ви познайомилися з бандурою?
– Одного літнього дня 1958 року, пригнавши з пастівня корову на обід, я, десятирічний, почув уперше зі щойно проведеного в селі радіо незвичайну і ні з чим незрівнянну музику – певно, якусь думу у виконанні співачки-бандуристки Антоніни Голуб – і пропав навіки, захворів бандурою, яку бачив лише на малюнках, а в руки взяв аж у грудні 1966 року.
– Як це сталося?
– Це був той-таки 1966 рік, коли я, закінчивши 11 клас Великохутірської середньої школи, після невдалої спроби вступити в театральний інститут вступив “абикуди” – у Черкаський філіал КІБІ на заочний відділ і, майже відразу зрозумівши, що це – “не моє”, кинув виш і записався в кілька самодіяльних гуртків: хорову капелу облпрофради, у капелу бандуристів і в театральний гурток при Будинку вчителя. Там я вперше взяв до рук бандуру. Взяв її у гуртожиток і майже відразу заграв, причому й на басах також, бо мав уже досвід гри на гармоні та баяні. Коли через пару тижнів я продемонстрував керівникам свою гру, вони були вражені, а я вже в березні 1967 року в подарунок мамі на день народження записав у студії звукозапису (в ті роки робилися такі записи на вінілових платівках) пісню “Ой ходив чумак сім літ по Дону” в супроводі бандури.
– І ви з тих пір граєте на бандурі?
– Та не зовсім. Потім же була армія, служба в Південній групі військ в Угорщині, “допомога братам чехам і словакам зберегти революційні надбання соціалізму і викинути з голови єретичні думки про свободу” в 1968 році, демобілізація, робота в рідній школі піонервожатим.
– А як вийшло, що ви стали вчителем іноземних мов?
– Це був ще один етап мого життя: захопившись тим, як хлопці-закарпатці вільно володіли різними мовами – польською, словацькою, угорською, вирішив вступити до Київського педінституту іноземних мов (тепер Лінгвістичний університет) на факультет іспанської мови, бо туди був менший наплив, а я таки дещо призабув німецьку мову, яку вчив у школі.
– Там, мабуть, не було можливості грати на бандурі?
– Та ні. Як не дивно, але в нашому “ін’язі” десь завалялися чотири бандури, знайшовся й керівник Микола Попов, і ми вчотирьох – я та ще троє дівчат почали грати. А потім дівчата десь ділися, а я залишився сам. Виступав скрізь, де була можливість. Навіть на міському огляді художньої самодіяльності, який проходив у БК УТОС ім. Батюка, посів друге місце. Крім того, я ще став учасником танцювального ансамблю інституту, щоб фізично розвинути тіло: силу, витривалість, пластику. До речі, не жалкую: і досі маю непоганий фізичний стан тіла.
– Тож ви протягом навчання у виші удосконалили свою майстерність гри на бандурі?
– Не зовсім так. У 1974 році я скоїв “великий злочин”: поклав букетик квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку 22 травня. Я тоді не знав, що це був день “ікс”, коли не можна було наближатися до Шевченка. Тож після цього я зі своєї “висоти” (ленінський стипендіат, відмінник, активний учасник громадського життя інституту, кандидат на закордонне стажування) загримів до самого низу. Правда, з інституту не вигнали – не знайшли “порочащих связєй”, хоч і шукали довгенько: багато разів викликали на допити, чи то бесіди, у КГБ та по райкомах, обкомах комсомолу. Після закінчення вишу навіть дали мені “червоний диплом” і не послали на “перевиховання” на Донбас чи в Харків: мав виклик зі свого району. А головне – тоді мені наче полуда впала з очей: я зрозумів, у якій країні я живу. Націоналістом я був завжди, але після контактів із КГБ я ще став і антикомуністом.
– З якого року ви працювали в рідній школі вчителем і що викладали?
– З 1975 року я викладав в одній зі шкіл села – восьмирічній – іспанську мову, а в середній – англійську для дітей, що приходили із сусідніх сіл. А ще мені дали години музичного виховання. У нас були непоганий учнівський хор, танцювальний колектив.
– А бандура?
– На жаль, до 1985 року я не мав бандури. І лише коли збудували нове приміщення школи, закупили деякі музичні інструменти для новоствореного дитячого фольклорного гурту “Дударик”, я зміг купити і бандуру. Ото саме з того часу я вже ніколи не розлучався з улюбленим інструментом. Це була так звана академічна бандура. Інших я не знав. Став виступати на сценах Черкащини, а в 1991-му став учасником святкувань 500-річчя козацтва на Запоріжжі. Там якраз я несподівано для себе став переможцем серед бандуристів, виконавши дві думи: “Про Олексія-поповича Пирятинського” та “Смерть козака-бандуриста”, а також історичну пісню “Гей, ішли наші славні запорожці”.
– А коли ви торкнулися струн старосвітської бандури?
– Та в тому ж таки 1991 році. Тоді, як відомо, життя в нас було дуже складним, заробітної плати, пенсій людям майже не платили. Люди виживали як могли. Тож працівники Черкаського краєзнавчого музею Галина та Микола Корнієнки змогли купити старосвітську бандуру у вдови майстра, видатного різьбяра, учня Георгія Ткаченка Віталія Нагнибіди, яка до того берегла її як пам’ять про покійного чоловіка. Живучи у своєму селі, я не мав уявлення про способи налаштування і гри на старосвітській бандурі, тому настроїв на свій лад і почав грати теж своїм способом. Пізніше я дізнався про налаштування, про харківський і чернігівський способи гри, але пройшло вже кілька років, я мав досить великий репертуар, свою манеру, і наш видатний бандурист і кобзар Володимир Кушпет, який і ознайомив був мене з харківським строєм бандури, подивився, послухав і благословив мене: грайте, як граєте.
– Як ви можете коротко охарактеризувати свою нинішню діяльність?
– Працюю з народним фольклорним гуртом “Надвечір’я”, з дитячим фольклорним колективом-супутником ”Дударик”, займаюся ткацтвом поясів на рамці, доріжок на верстаті. Ну й бандура, без якої не мислю свого життя. На сьогодні я маю досить великий кобзарський репертуар: сім дум, близько двох десятків псальм, багато історичних пісень, соціально-побутових, здебільшого з нашого краю. А ще – близько сотні власних творів на власні слова та на слова як поетів-класиків (Тараса Шевченка, Лесі Українки), так і сучасних поетів. Можливо, я не дуже суворо дотримуюся традиції, головне завдання для мене, на мою думку, – донести нашу українську історію, наш український дух, волелюбність нашого народу, та й взагалі – красу української пісні до якомога більшого числа людей. Мені пощастило співати свої пісні по всій Україні і навіть за її межами: у Канаді, Фінляндії, на “Слов’янському базарі” в Білорусі. На жаль, лише один раз я зміг виступити перед воїнами ЗСУ на Донбасі. Останніми роками сімейні обставини не сприяють моїм зустрічам з улюбленими слухачами за межами мого села. Та ще й гнітить невідома доля мого сина-воїна Романа, який зник безвісти 13 вересня 2022 року під Бахмутом. Живемо надією на краще. Головне – перемога України. А взагалі-то я ще маю в запасі 25 років (до сотні)! Тож, може, надолужимо згаяне?! Бесіду вела
Роза ГОРОБЕЦЬ, головний спеціаліст з питань освіти, культури, молоді та спорту Великохутірської сільради Золотоніського р-ну Черкаської обл.
На світлині – Михайло Коваль і Тарас Силенко. 
|
