 15 листопада 2023 р. в Києві, у Національному університеті будівництва і архітектури відбулася виставка полотен і книжок Михайла Іванченка – з нагоди його 100-ліття.
Михайло Іванченко – син сотника Гусаківської сотні Вільного козацтва в 1918 році, в’язень російських тюрем і таборів, поет, художник, краєзнавець, дослідник боротьби українського народу за свою державу, член Національної спілки письменників України та Історичного клубу “Холодний Яр”.
2012 року він став першим лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського – за “Думу про Вільне козацтво”. 18 листопада, у день, коли Михайлові Іванченку виповнилося 89 років, ми з Тарасом Силенком та Андрієм Кравцем приїхали до нього в с. Гусакове на Звенигородщину, щоб вручити заслужену нагороду…
У наступні роки цю премію здобули один з керівників Кенгірського повстання Володимир Караташ (за спогади “На барикадах Кенгіру”), кулеметник дивізії “Галичина” Леонід Муха (за книжку спогадів “Від Австрії до Колими”), поет і політв’язень Олекса Різників, кобзарі Тарас Силенко, Тарас Компаніченко, Василь Лютий, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк та інші достойники.
Випадкових людей серед лауреатів – немає, вони і творці, і борці за волю України. Таким був і Михайло Іванченко. У його житті слово завжди було козацьким. І пенезль його відтворював козаків, їхню боротьбу…
Маючи 9 – 10 років, Михайлик ледве вижив у Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них – сестричка Оля та дід Софрон, вільний козак у 1918 р. (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент).
1938 року батька, сотника Вільного козацтва в 1918-му, заарештували. Востаннє бачив його, як полуторка повезла на Умань. Батько впізнав його “й підняв картуза”…
Малював змалку. Пробував ілюструвати “Кобзар” Тараса Шевченка, по якому батько навчив його читати. Мріяв навчатися в художній школі.
“Непокомсомолений син ворога народу” захоплювався й поезією. У віршах про вільних козаків згадував і місцевого отамана Сокола.
Сексоти доповіли в НКВД про зухвале віршування Михайла. Його мали відрахувати з технікуму. Але почалася війна… На ранок прокинувся, а в селі вже – нова влада, німецька... До слова, більш гуманна, ніж московська: у селі відкрилися українська школа, “Просвіта”, українська церква…
У 1942 р. Михайло був вивезений на роботи в Німеччині. Тяжке там було життя…
Розраду знаходив у віршуванні. Ліричними віршами про Україну, написаними в неволі, Михайло й дебютував у журналі “Дозвілля” (редактор Свирид Довгаль – організатор Вільного козацтва на Чернігівщині). Запізнався з членами Юнацтва ОУН. Коли режим послабився, передавав націоналістичну літературу в сусідні табори військовополонених та остарбайтерів. Почав навчатися на заочному курсі українознавства Українського технічно-господарського інституту.
Коли Німеччину окупувала совєтська армія, Михайла мобілізували. У війську його й заарештували – односельці написали в “органи”, що він, бачте, публікувався в “німецьких газетах”… 1947 року військовий трибунал за антисталінські та антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 років заполярних таборів. Син вільного козака не раз умирав і воскресав на “501-й стройкє” залізниці. Звільнили його 1953 року – після смерті Сталіна.
Десятиліттями перебував “под ґласним і нєґласним надзором”. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П’ять разів знімали його картини з виставок. І ось перша персональна виставка – з нагоди 100-ліття…
Промовляли Роман Коваль, професор Григорій Іванченко (син ювіляра), онучка Тетяна Охріменко, старший викладач Володимир Курінний. Співав кобзар Святослав Силенко (“Як хлопці у бій виступали” і “Слово про велич землі Руської”). Демонструвалися короткі відео, зокрема пісня “Ось тут з Трипілля наш пречистий виток” у виконанні сл. п. Василя Литвина (на слова Михайла Іванченка, муз. Василя Литвина) та світла розмова Тараса Силенка з Михайлом Іванченком.
Роман Коваль згадав теплим словом і свого товариша Андрія Жованика (командира 5-го Легіону ССО), який загинув торік на Донбасі. Андрій закінчив Університет будівництва і архітектури, тому Роман Коваль закликав студентів і викладачів гідно вшанувати Андрія Жованика. Михайло Іванченко – рідновір. Об’єднання Рідновірів України нагородило його орденом Святослава Хороброго – за відродження поваги до Рідної Віри, за цінну книжку “Дивосвіт Прадавніх Слов’ян” та поезії в часописі “Сварог”. “Творчість Михайла Іванченка та його боротьба за українську Україну має значний вплив на виховання патріотизму молоді”, – зазначила професор Галина Лозко.
А в дипломі № 1 Літературної премія ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр” зазначено: “Присуджено Михайлові Григоровичу Іванченку за роман-хроніку «Дума про Вільних козаків», краєзнавчі дослідження, вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, фундаментальне дослідження Визвольного руху українського народу в 1917 – 1920-х роках, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Проголошено 14 жовтня 2012 р. на святі Покрови в Холодному Яру на хуторі Буда біля дуба Максима Залізняка, а вручено 18 листопада в Гусаковому, де в 1917 р. відродилося Вільне козацтво.
Як добре, що я встиг принести до оселі пана Михайла радість!
Зараз творчою справою Михайла Іванченка переважно опікується його син – Григорій Михайлович Іванченко, доктор технічних наук, організатор цієї виставки. А нашій державі й далі не цікаві люди, які все життя боролися за те, щоб вона була самостійною – національною державою українського народу. Хай там як, але ім’я Михайла Іванченка записано у святцях нашого народу!
Він сіль нашого народу, його квінтесенція. Наша слава і гордість! Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр“
Світлина Олександра Рябокриса. 
|
