 10 липня козакові-бандуристу Данилові Мельнику мало б виповнитися 30 р. Мій син-воїн Данило назавжди в строю. 10 травня о 12-й годині дня в лютому поєдинку з ворогом у Бахмуті осколки московського снаряда впилися у світлу голівоньку і в грудну клітку Данила, позбавивши його тіло життя і руху. Та ніколи смерть фізичного тіла не позбавить життя людину, яка має світлу душу і сильний Господній дух! А Данило це мав.
Він не мав іти в той бій, бо в нього була своя місія оператора БПЛА, з якою він дуже добре справлявся, бо з дитинства мріяв про літаки. Але в критичну хвилину пролунало питання: “Добровольці, хто готовий стати в бій замість поранених?” І Данило підняв руку й пішов у той свій останній бій за правду і справедливість на цій землі.
А взагалі-то він не мав бути учасником війни за станом здоров’я. І мені зараз хочеться розповісти всім, звідки в мого наймолодшого сина така сила духу і мужність. Хай ніхто не думає, що це можна виховати в тепличних умовах постійної ласки, турботи й батьківського-материнського захисту. Може, є і такі випадки, але я про них не знаю. Я знаю, які тяжкі випробування випали на долю моєї дитини із сповиточка, скільки загроз було над його життям і здоров’ям. Не можу розповісти про всі, але скажу про найголовніше. З пологового відділення вишгородської лікарні я повернулася з дитиною, у якої не рухалися ручка і ніжка. “Будєш разрабативать!” – сказала мені завідувачка дитячої палат. Мої зусилля не дали результату.
Наші місцеві устимівські медсестри завезли нас до Васильківської дитячої лікарні, де завідувачка дитячого відділення Лідія Пацало задіяла всі можливі засоби. До мого синочка повернулися повна рухливість і жвавість, він став на ніжки, і не було жодних ознак, що в нього двостороння дисплазія стегнових суглобів. Вісім операцій у Київському ортопедичному інституті провів моєму хлопчикові досвідчений лікар Роман Лучко. Ніколи не забути мені, як блідло личко і тремтіли губи в мого синочка, коли перед черговою операцією йому робили підготовчий укол. Але він ніколи не плакав і не кричав, знаючи, що його чекає, він довіряв моїм словам, що це потрібно і що треба триматися, хоч йому на початку цих ходінь по муках було всього лише п’ять рочків...
Згодом він став школярем Київської музичної школи ім. Миколи Лисенка, де вчилися вже двоє наших дітей – його сестричка і братик. У нашій сім’ї не було професійних музикантів, але завжди панували українська мова і пісня, тому ми вважали, що разом із загальною освітою діти мають володіти й музичною грамотою. Дякую всім викладачам цієї школи за професійність і людяність, за розуміння і підтримку, коли батько на руках заносив до класу сина із загіпсованою ногою...
Бог милостивий – хлопець став на ноги, хоч остаточний діагноз був суворий – інвалід дитинства. Та він потім став студентом Київського інституту культури за фахом “бандура”. А коли настала пора Євромайдану, разом із старшим братом і батьком пішов на барикади, а потім у лавах батальйону “Донбас” був учасником АТО. Згодом закінчив навчання і став викладачем музики в одній із київських гімназій.
Широкомасштабний наступ московитів змусив його стати в ряди колишніх добровольців “Правого сектору”. Він разом з іншими захищав спочатку Київ, потім опановував одну з найпотрібніших у нинішній війні спеціальностей – оператора БПЛА, реалізовуючи в такий спосіб свою дитячу мрію про польоти в небі. Його дружина Інна, свого часу активна волонтерка, нині тяжко хвора і перебуває на лікуванні у Франції. Він так хотів, аби вона вижила й жила, що, передчуваючи небезпеку загибелі, попросив брата потурбуватися про неї в разі чого…
Його пісня набула сили і надзвичайних якихось відтінків почуття любові. Дитячий і юнацький його спів у Київському будинку вчителя, пам’ятний багатьом відвідувачам патріотичних заходів, набув нової якості і свободи. От на такому польоті і вразила його московська зла сила...
Я ніколи не хвалилася своїми дітьми перед людьми, завжди вчила їх скромності й хотіла, щоб вони були передусім справжніми й чесними.
Якоюсь непомітною наче була для мене їхня зовнішність. А тепер, коли один з них загинув, я ніби побачила їх усіх збоку. І мене наповнює величезна вдячність Богу, який дарував мені ТАКИХ дітей! Дивлюся тепер на фото, слухаю пісні Данила в записі і дивуюся: який же ти, сину, красивий! Який ти сильний, мужній, благородний! Яка могутня твоя пісня і як її не вистачатиме всім, хто тебе знав!
Тепер молюся за всіх воїнів наших, і знаю, що відтепер і вони, і я маємо ще одного янгола-охоронця на небі, якому дуже потрібна справжня вільна Україна, і саме тому він залишається назавжди в строю! Марія ГАРМАШ
Від редакції. Марія Гармаш – приклад, якою мають бути українські матері, Данило – приклад, якими мають бути сини. Сини України. На світлині – кобзарі Данило Мельник і Тарас Силенко. 
|
