Наприкінці 1940-х року, в Німеччині, Валентин Сім’янців мав щастя зустрічатися з командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком.
Згадували Зимовий похід...
На прохання командувача армії Валентин і почав записувати спогади.
Писав – і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили Михайло Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року дістав чотири кулі – “за всіх нас”. Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, підвелися й інші товариші, обтрушуючи землю... І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Гриць Бурба, який водив козаків в атаку легко та бравурно.
Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг – щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як набрався сил, то і кохалися...
Грюкав чобітьми в пам’ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – писав Валентин у “Спогадах богданівця”, – [і] часто розсвічував огонь ненависти в [моїх] очах, і ніж (...) сам розкривався в кишені”.
Пригадав Валентин і більшовицькі облави на залізничних станціях, немилосердну кацапську лайку, й оте: “Всє ви, сволочі, патєрялі дакумєнти”.
Споминав вдячно й добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка виявила до нього стільки тепла (“Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю Вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи”).
Пригадав і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які разом із матір’ю навчилися стріляти з обріза – щоби боронитися від напасників.
Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись, їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок і пригорнула його, завошивленого, до себе – щоб не задубів на морозі.
А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.
Дістав із пам’яті Сім’янців і дорогий образ Юрія Городянина, який випросив у нього липову посвідку про звільнення з 45-ї совєтської дивізії. А ось і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по кацапських головах.
Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі – козаки клялися виконувати накази свого командира, навіть якщо вони будуть звернені проти них самих, лиш би не проти України.
І ніби знову гладив Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно – свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще – велику річку Бустаки на Ананьївщині. Такий у нього був звичай: пестити хвилі річок і мріяти. А Дніпро в Києві він гладив “з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності”.
А яке радісне тепло розливалося по тілу, коли селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків!
Відтворював у пам’яті – і перед його внутрішнім зором (і нашим також!) оживали побратими. Он Андрій Пасько, який чомусь носив не шапку з голубим шликом, як усі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з блакитним верхом і жовтим низом. А ось Василь Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який грозив застрелити Сім’янціва.
– Ти, камфора, положи рушницю! – коротко кинув Бушанський.
“Василь не любив жартувати, – це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович…”
Сім’янців писав, ніби розглядаючи “старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями”. Вони зберегли тільки тінь дорогих облич, “а зворушували до глибини душі”. Найбільше хвилювало, що “того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися”.
Не забув Валентин і своїх друзів-коней – гарячого Дончака і англо-араба Ерота, найкращого коня в богданівській сотні: з білою зіркою, у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з “усіма гарними прикметами його шляхетної раси”. Обидва були з гарячою кров’ю і не раз давали Валентину відчути, “як лоскоче вітер у шаленому бігу”. Обидва “вміли відчути екстазу і радість боротьби”. Обидва загинули в боях.
Після них була шкапина, клички якої Валентин навіть не згадував. А потім у його життя увійшов Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть за малого фуражу, “а іноді лише на одній водиці”, творив дива. І він згинув від більшовицької кулі – в Бурштині влітку 1920 року.
Валентин – “із крови і кости кіннотник” – пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, “а з нею – і повага” в товаристві. А без коня гріш ціна козакові в базарний день. Так стверджував Валентин Сім’янців, із походження селянин, якого покозачила Українська революція.
“І чим би я виправдав своє життя, коли б добра доля не дала мені того козакування”, – до такого висновку прийшов богданівець на схилку віку.
Вічна пам’ять тим, для кого війна за волю Україну була радісним обов’язком.
Роман КОВАЛЬ
З книги “Сто історій Визвольної війни” |
