Виповнилося 135 років із дня народження майстра костюмів, діяча української еміграції, благодійника Федора Марковича Бражника – народився він 21 лютого 1888 р. в Медвині. Більшість свого довгого життя Федір Бражник провів у США, однак Медвин, у якому народився і виріс, буде натхненням для нього впродовж усього життя. Добре він знав ідеолога медвинського повстання в 1920 – 1921 рр., напівсліпого бандуриста Антіна Митяя. На прохання медвинських учителів ще перед 1914 роком відвіз його до Києва й віддав до музичної школи Миколи Лисенка.
Уперше Федір Бражник вирушив у США в 1914 році. Шукав кращої долі, бо в рідному Медвині не залишилося землі, на якій він міг би господарювати. Навчившись швацького й чоботарського ремеслу і підзаробивши, приїхав у підсовєтську вже Україну 1928 року. Тоді Медвин дуже постраждав від московського терору: частину села, що повстало проти російської окупації, спалили будьонівці та вчинили розправу над місцевим населенням. Колишніх повстанців переслідували, багатьох з них стратили.
Того року Федір зустрів майбутню дружину Олександру, з якою побрався. Однак переїхати до нього в США Олександрі дозволили лише через п’ять років, для цього потрібно було сплатити 300 доларів. Олександра Бражник переїхала до чоловіка в часи Голодомору. Все життя пам’ятала про цей страшний час та ніколи не викидала хліба.
Разом із дружиною Федір шив костюми для театральних, оперних, балетних вистав і фільмів (зокрема, на замовлення Голлівуду). У строях Бражників виступали хорова капела Олександра Кошиця, танцювальні колективи Василя Авраменка. Бражники шили костюми, створювали театральні декорації, грали у фільмах і театральних виставах української еміграції. У вільному доступі можна подивитися знятий 1938 року в Америці документальний фільм “Запорожець за Дунаєм”, костюми для якого пошило подружжя з Медвина. До речі, Федір Бражник знявся там у ролі старого козака.
Бражники були справжніми трудоголіками. “Така моя засада в житті, такий ключ: треба робити – беру і роблю”, – життєве кредо Федора Бражника. В інтерв’ю Леонідові Полтаві, що вийшло під заголовком “Майстри українського одягу в Америці (до 40-річчя праці п-ва Бражників)” у часописі “Визвольний шлях” (1974, № 3 – 4), Олександра Бражник згадувала: “Одного разу я так боялася, що Федір засне за сценою і пропустить свій вихід у «Наталці Полтавці»! Він усю ніч шив чоботи для іншого театру, здається, в Чікаґо, не приліг і вдень, бо мали повно роботи, а увечорі за сценою гримували... А таки витримав, не заснув, ще й людей розвеселив у веселій ролі Возного...”
Подружжя постійно жертвувало кошти на українські організації, навчальні заклади, періодику. Зокрема, Бражник через свого земляка з Медвина і друга Івана Дубинця брав участь у фінансуванні видання роману “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, що вийшов у 1950 році. Мешкаючи в Нью-Йорку, Бражники перебували в одному колі спілкування з Іваном Дубинцем та іншими українськими інтелектуалами, емігрантами з СССР, звідки довелося виїхати, щоб уникнути репресій. Очевидно, видання книжки Івана Дубинця про Медвинське повстання “Горить Медвин” (1952) не обійшлося без допомоги подружжя. А в 1960-х Олександра Бражник привезла його примірники зі США в Медвин, сховавши на дні валізи. Ще понад два десятиліття, аж до відновлення незалежності України, примірники і фотокопії книжки таємно поширювалися серед медвинців.
Федір Бражник не терпів, коли українців називали росіянами. Коли одного разу під час виступу українського театру зі сцени оголосили, що цей театр російський, Бражник почав скидати за сценою власноруч підготовлені костюми, аж поки заново не оголосили, що театр і вистава – українські.
Прожив Федір Бражник 86 років. Помер 7 червня 1974 р. в Нью-Йорку та похований на Українському православному цвинтарі Святого Андрія в Саут-Баунд-Бруці. Дружина продовжувала підтримувати українську справу до кінця життя. Спочила вона 2001 року та похована біля чоловіка.
Вічна пам’ять!
Марина ГОГУЛЯ |
