Українська громада вже добре знає, що коли йдеться про вшанування пам’яті борців, перейменування вулиць, встановлення пам’ятників, випуск кінофільмів і теле- та радіопередач, а також величезну масу книг, то все це діяльність Історичного клубу “Холодний Яр”, а всі добре знають, що це передусім діяльність Романа Коваля. І в такому нерозривному зв’язку будемо сьогодні й говорити про газету “Незборима нація”. Кажемо “газета «Незборима нація»”, а усвідомлюємо, що це потужна праця насамперед Романа Коваля. Я так собі думаю, наскільки я вже знаю і бачу діяльність пана Романа, що ця газета, як і все інше, що він робить, постала з великої любові до України, а велика любов має звичайно конкретні прив’язки.
Якщо в України, в українського народу є ті чи інші риси характеру, які в нас збуджують величезний сентимент і утверджують нас на цій планеті, то серед тих рис, які притаманні нашому народові, є така, сказати б так, притлумлена риса, про яку ми мало говоримо, але вона дуже характерна для нашого народу, – це така риса, як вдячність. І от оце відчуття вдячності, поваги, пошани до предків простежується як така наскрізна червона ниточка у всіх наших обрядах. Ми знаємо, що, скажімо, на Різдво, коли збирається родина, то закликають і всіх членів родини й обов’язково закликають і поминають і тих, хто відійшов. А оскільки ворог упродовж тисячі років намагався нам нав’язати чужі цінності, нав’язати нам наших поневолювачів і катів українського народу як наших буцімто героїв і встановлював їм пам’ятники та культивував те, щоб молодь виростала з іменами катів як з іменами героїв у своїй свідомості, то я думаю, що, зокрема, і відчуття оцієї глобальної несправедливості, до якої нас, як до прірви, намагалися спрямовувати, також спричинилося до того, що в цій газеті – у газеті “Незборима нація” – постійно, у кожному номері, висвітлюються постаті тих, про кого рідко почуєш або й взагалі не почуєш не лише на телебаченні і радіо сучасному, а й від тих людей, які, здавалося б, у темі, які, здавалося б, мусять про це знати. Так, скажімо, сталося з постаттю Михайла Гаврилка, про якого ні художники, ні скульптори, ні мистецтвознавці не знали, і таких прикладів є багато.
На жаль, сьогодні по радіо і по телебаченню теж звучить що завгодно, але ми не чуємо імена сучасних вояків, сучасних волонтерів, як це мало б бути, щоб воно домінувало в нашому ефірі, щоб це розповідали вчителі на уроках, а людей часом навіть і стримують. Коли десь виступаєш і навіть коли їдеш туди, у ту зону АТО, як митець, то й то від деяких чуєш, що треба “пєсєнкі развлєкатєльниє”, а не пісні про Визвольну боротьбу. От навіть у наш воєнний час є такі тенденції. І тому в цій газеті, як на нашому величному святі Роздва, стають пліч-о-пліч і ті, хто вже давно відійшов, борючись за нашу землю, як-от Руслан Бобуров (кулеметник батальйону “Айдар” у 2014 – 2015 рр. – Ред.). Він стає поруч із Семеном Гризлом уже в нашій уяві, нашій свідомості, і вони тримають оцей купол боротьби не лише над Катеринополем своїм рідним, своєю малою батьківщиною, не лише над Черкащиною, а й над усією Україною. І поряд із давніми вояками й тими, хто зараз відійшов або був поранений на полі бою, ми маємо й імена митців, поетів, скульпторів.
Постійно, у кожному номері газети, пан Роман намагається (попри те що ця газета невелика за обсягом, скільки там того місця) поєднати те, що є і вояки, які борються за Україну, і письменники, і журналісти, і публіцисти, і скульптори та інші митці, чи ті дітлахи, які, наприклад, декламують якісь твори, чи ті, хто робить перші спроби в дослідженні чи науковому, чи мистецькому. До всіх, хто творить український світ, відкрита душа пана Романа, і всіх він намагається згадати у своїй газеті від внутрішнього усвідомлення, що “якщо я не згадаю (ну, це я від нього часто таке чую), то невідомо, чи згадає ще хтось”. І часом при всьому тому, що є величезний запит на те, щоб пан Роман відвідав те чи інше місто, відгукнувся на той чи інший запит або запрошення, він завжди просить: “Якщо можна обійтися без мене, то, будь ласка, обійдіться, бо якщо я зараз не напишу оте, що я запланував про отамана Зеленого (чи про Кібця-Бондаренка, чи про когось із наших отаманів або про кого він зараз пише), то цього не зробить ніхто”. І тому сьогодні ця газета стала свого роду літописом епохи, а пан Роман, окрім усього іншого, що він робить, ким він є нині – і академіком, і письменником, і журналістом і т. д., і т. д., – він є ще й у хорошому розумінні хронографом. Тобто можна багато чого брати з цієї газети буквально з кожного номера і далі розвивати. Тарас СИЛЕНКО, кобзар
З фільму Олександра Домбровського “Літопис боротьби за Українську державу” (2015, телеканал “Культура”). Перевела в текст Леся Козенко. 
|
