17 січня 1922 р. о 4-й ночі Смутник-Смутненко, Антон Рибка та 11 козаків прибули на хутір Козловського. Відпочивали лише дві години. Ще й не світало, як хтось із хлопців через вікно помітив вершника і сани, що зупинились біля воріт. Отаман послав розпитати, що то за люди і чого хочуть. Тільки-но козаки вийшли на ґанок, як із підводи застрочив кулемет “Максим”. Одного чи двох козаків зрізало чергою.
Інші миттю вискочили на горище і вогнем із рушниць змусили кулеметника замовкнути. Накрили хмарками розпеченого свинцю і червоноармійців, які пострілювали з-за дерев.
Скориставшись розгубленістю ворога, Смутник-Смутненко і четверо козаків вискочили з лісничівки і, пальнувши на прощання, зникли між деревами. Спочатку бігли, але, переконавшись, що погоні немає, перейшли на крок.
Напрямок тримали на Леонівку. Звуки бою віддалялись. Нарешті отаман дозволив спочити. Та на снігу довго не полежиш! Коли зібралися в дорогу, один із козаків сказав, що далі не піде, і побрів у протилежний бік – саме там уже піджидала його смерть…
Близько семи верст пройшли засніженим лісом утікачі, як раптом у їхній бік полетіли рушничні кулі.
Оглянулися.
– Кіннота!
– Чоловік десять…
Сховавшись за деревами, відкрили вогонь. “Бій тривав 5 хвилин, – розповідав Смутник-Смутненко. – Під час бою було вбито Андрія Хоменка, вірного мого козака”. Мусили покинути його…
Червоноармійців усе ж відігнали. Ще й коня їхнього “прикупили”. Сотник сів верхи, і трійка рушила далі. Та вже за хвилин десять за деревами побачили ще один відділ кавалерії, чоловік 30 – 40. “Козаки почали мене просити, щоб я їх не залишав, – продовжував Смутник-Смутненко. – Я зіскочив на землю. Ми почали відстрілюватися”.
Що могли зробити троє знесилених лісовиків проти десятків кавалеристів?! Та здаватися ніхто не збирався. Ми ще видряпаємося!
Раптом рушниця сотника вивалилася на сніг – ворожі кулі перебили йому обидві руки. Смутненко вихопив з-за пояса револьвера, хотів застрелитися, але пальці не слухалися. І револьвер випав з долоні.
– Хлопці, застрельте мене, – тепер уже просив отаман.
Але козаки тільки переглянулись.
Залишався ще один шанс… І Яків у розпачі кинувся до зіркастих кавалеристів.
– Я помічник отамана Орлика, – закричав він, – я великий злочинець перед совєтською владою, прошу: порубайте мене на шматки і розкидайте моє тіло, щоб і сліду не було!
Сотник розраховував на чиюсь гарячу шаблю – хотів загинути в бою.
Але червоноармійці злякалися. Напевно, подумали, що він зараз підірве себе разом з ними, і кинулись урозтіч. А Яків усе біг до них і кричав:
– Я помічник отамана Орлика, я винний перед вами і перед совєтською владою. Прошу розтерзати мене на шматки!
Нарешті хтось помітив, що партизан без зброї, що револьвер на шнурку тягнеться за ним. Вершники зупинились.
Першим під’їхав командир.
– Товаришу, якщо ви здалися, – сказав він, – совєтська влада вас рубати не буде.
І наказав зробити пораненому перев’язку.
Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Сто історій Визвольної війни. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2015. – С. 230 – 231.
|
