 Непомітно проминув ювілей славного кобзаря з Ялти Остапа Кіндрачука. 13 листопада 2022 р. йому виповнилося 85 років. Коли я вітав його і запитав, де він тепер, пан Остап відповів: “Я – в Ялті! Незважаючи ні на що, кобзарюю щодня на набережній. Для одних я – незрозуміла екзотика, а інші – просять виконати «Червону калину»”. Знаючи, що в минулі роки пан Остап на зиму перебирався кобзарювати до Києва, запитав його про плани на цю зиму, а він у відповідь: “Дорога на материк заблокована!!! Надіймося на чудо, бо воно час від часу виникає в нашій непевній реальності”. На моє прохання пан Остап написав спогад про Тараса Силенка. Пропоную шановному товариству ознайомитися з ним. У спогаді висвітлено і фрагменти життя самого Остапа Кіндрачука. Бажаємо батькові Остапові довгих-предовгих літ! Бажаємо дочекатися нашого спільного свята! З незабутнім кобзарем-побратимом Тарасом Силенком мене вперше звела доля 14 грудня 2011 р. в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України на вечорі, присвяченому 85-річчю видатного дослідника кобзарства Криму та Кубані, мого дорогого вчителя Олексія Нирка. Вечір організувала працівниця музею, бандуристка, колишня учениця Олексія Федоровича Тетяна Лобода, запросивши до участі його дочку Мирославу, його друга дисидента Євгена Пронюка, бандуристів Тараса Силенка, Тараса Компаніченка, Тараса Яницького, а також мене й інших гостей. Із 2008 року я щозими кобзарював у Києві, почуваючись на Майдані легко й невимушено, а тут, у чотирьох стінах музею, перед світилами високого кобзарського мистецтва раптом відчув себе скуто і, відкриваючи концерт на запрошення ведучої пані Тетяни, від хвилювання з мелодії пісні перейшов на речитатив. Моя пісня мала бліденький вигляд, як порівняти з могутнім голосом Тараса Силенка, який натхненно виконав пісню про Кармелюка. Чудово виступили й два інші Тараси, а я переживав, що відтепер усі вони перестануть помічати моє київське кобзарювання.
Як же я помилився! З тих пір, проходячи повз мене при вході в метро “Майдан Незалежності”, вони неодмінно зупинялися послухати моє “домоткане” кобзарювання, запрошували на свої концерти, цікавились моїм репертуаром. Зрештою, і Тарас Силенко, і Тарас Компаніченко стали моїми друзями – і на сторінках ФБ, і “наживо”. Особливо теплою увагою наділяв мене Тарас Силенко. Це завдяки його запрошенню я в березні 2012 р. відвідав чудовий вечір Історичного клубу “Холодний Яр” “О земле втрачена, явись”, присвячений Кубанській Народній Республіці. На цьому вечорі я знову слухав серед іменитих виконавців неординарне виконання Тарасом Силенком пісні “Із-за гори, з-за лиману вітер повіває”, а потім, несподівано для себе, отримав у подарунок солідний том “Тиха війна Рената Польового” з автографом Романа Коваля з його власних рук.
Потім я ще мав змогу слухати чудові співи Тараса і спілкуватися з ним на презентаціях книжок Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та “Сто облич Самостійної Україн”, отримати їх з рук автора зі зворушливими автографами і поповнити ними свою домашню книгозбірню.
Усі концерти і заходи з яскравими виступами кобзаря Тараса Силенка я був не в змозі відвідати, але вони та й наші нечасті зустрічі з ним біля місць мого кобзарювання компенсувалися віртуальним спілкуванням у месенджері. Тож у моїй відеоколекції кобзарів-побратимів найчисленнішими є Тарасові виступи, прислані ним з різних заходів, а найбільше з тих, що їх часто організовує Історичний клуб “Холодний Яр”. Зокрема, справжнім відкриттям для мене стала повстанська пісня “Повстань, народе мій!” у його виконанні, з детальними коментарями, як ця пісня була вкрадена в повстанців і “перелицьована” в російську воєнну пісню “Вставай, страна огромная”.
Та й не тільки Тарас Силенко ділився зі мною своїми кобзарськими здобутками. Дещо й він запозичив у мене, наприклад пісню про кошового отамана Івана Сірка, яку уперше почув у моєму виконанні. Його доброзичлива прихильність до мене виявлялась у зовсім несподіваних ракурсах. То він пришле по месенджеру копію глави “Секрети довголіття кобзарів” із книжки Анатолія Пастернака “Козацька медицина”; то знайдену в інтернеті світлину з канадського фестивалю “Спадщина предків” з моїм велетенським портретом на фестивальній завісі; то фотокопію обкладинки дитячої книжки “Козацькі бувальщини” Павла Браницького, де я з бандурою перебуваю в центрі козацького табору; то лист із художнього календаря, де художник Євген Матвєєв помістив мене в скафандрі космонавта з бандурою на… Марсі. І ще, і ще – цілу колекцію “диковинок” з моєю участю укомплектував мені Тарас, радіючи при цьому, що може потішити і моє старече еґо… А то якось улітку 2014 року я кобзарював на Хрещатику і раптом… не повірив власним очам: Тарас Силенко явився біля мене в компанії зі славними українськими бандуристами з далекої Австралії – Петром і Нілою Деряжними. Він проводив їх по Києву як гід і спеціально повернув до місця мого кобзарювання, представив дорогим гостям, жартівливо назвавши мене “кобзарською окрасою Хрещатика”…
Та найціннішим моїм надбанням, завдяки щедрій душі Тараса Силенка, став 1-й том “Української фольклористичної енциклопедії” професора Миколи Дмитренка. Саме Тарас доклав зусилля, щоб сам професор прийшов до місця мого кобзарювання і вручив мені дорогоцінний книжковий скарб з автографом… “Це для того, – радів разом зі мною мій щирий кобзарський побратим Тарас, – щоб ваші численні нащадки гордились вами, адже в цій енциклопедії серед кількох десятків кобзарів ви представлені аж у двох окремих статтях на різних сторінках!” Ця енциклопедія – предмет моєї гордості, вона завжди під рукою. І перш ніж розгорнути її, я завжди згадую незабутнього Тараса Силенка й невимовно шкодую, що він так і не дочекався другого тому зі сторінками, присвяченими йому особисто…
Останнє відео з виконанням пісні “Богуслав понад Россю і Медвин в боях стугонять”, прислане мені Тарасом по месенджеру 21 квітня 2020 р., коли я вже був удома, в Ялті, заблокований карантинними ковід-обмеженнями. Тут же, в Ялті, 22 червня 2021 р. з новинної стрічки фейсбуку я з тугою дізнався, що незрівнянний кобзарський самородок Тарас Силенко покинув нас, а його душа перебралася на вічнозелені Сварожі Луки. Тут же, в Ялті, я зі щемом душевним спостерігав по монітору відеорепортаж з яскравим, як і сам Тарас і його творчість, погребальним обрядом з тужливим риданням трембіт… Остап КІНДРАЧУК
Ялта, 16 листопада 2022 р.
Публікується вперше.
На світлині – Петро і Ніла Деряжні з Австралії, Остап Кіндрачук і Тарас Силенко. Київ, Хрещатик, літо 2014 р. 
|
