 До 17 років життя Петро Первухин “насолоджувався пахощами лук і липових лісків Харківщини”, а потім зі своїм другом Симоном Рідним помандрував на Київ, щоб стати до лав борців, що “розпочали боротьбу за волю України”. Записалися до Гайдамацького кінного полку ім. Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва. Так у січні 1918 р. 17-літній юнак став гайдамакою. А полк якраз вів вуличні бої в Києві, боронив Центральну Раду. Врешті в лютому гордієнківці разом із залишками інших частин відступили через Святошине на Житомир і Сарни… Але вже навесні “з цим полком у курені смерти (кулеметний курінь) відбув похід на Крим”, – згадували його бойові побратими. Переможний похід на Крим – це були чи найщасливіші миті життя всіх його учасників. “Це був майже тріюмфальний похід, – писав сотник Борис Монкевич. Учасники цього походу на ціле життя не забудуть його”. Народився Петро Архипович Первухин 21 лютого 1901 р. на в с. Очереті на Харківщині, тепер м. Очеретине Покровського району Донецької області. Чотири роки навчався в комерційній школі в м. Барвінковому… Після розформування гордієнківців, які відмовилися присягати на вірність Гетьманові України Павлу Скоропадському, Петро пішов на службу до Харківського слобідського коша Івана Кобзи, а 12 січня 1919 р. в Полтаві вступив до дивізіону ім. Петра Болбочана, у якому було “багато знайомих з полку Костя Гордієнка”. Згодом став чотовим кулеметної ватаги, не раз брав участь у боях. Після арешту полковника Болбочана частині заборонили називатися його іменем. “Полк мав називатись Республіканським, – казав Петро Дяченко, – але ми цю назву відкинули. Частіше нас називали Чорношличниками”. У квітні 1919 р. під тиском Красної армії (фактично григоріївських частин) чорношличники разом з нашою армією перейшли Дністер і опинилися в Румунії. Румуни нахабно грабували і роззброювали наші частини. Єдина частина нашої армії, яка не дала себе роззброїти, – чорношличники. Ось як згадував про спробу румунів роззброїти його частину командир полку Петро Дяченко: “В Чернівцях була спроба обеззброїти полк, що мала виконати румунська піхотна сотня, і який же сором – у лаптях. Командир компанії гостро взявся за нас, наробив крику на все місто. Через перекладача я проводив з ним розмову в жартівливому тоні, але Румун, як видно, на жартах не знався, бо дав нам 5 хвилин часу на приготування до здачі зброї, після чого його солдати силою відберуть її у нас. Він уже обеззброював нашу піхоту. Тоді, знову жартом, запитав я Румуна, чи його вже хто обеззброював. Румун знову в крик, що вже минуло 5 хвилин, а зброї не виносять. Я потішив його, що зараз винесуть… На мій знак сурмач заграв «сполох», і з вагонів вискочили козаки з рушницями, готовими до стрільби, оточили лапотників. Із вагонів виглядали наші тяжкі кулемети, теж готові до бою. Бідний командир сотні цілковито розгубився і вже без крику просив, щоб не робили йому кривди, бо пропала його кар’єра”. “Із вагонів виглядали наші тяжкі кулемети, теж готові до бою”, – писав Петро Дяченко. Напевно, серед тих кулеметників був і Петро Первухин. Через Буковину чорношличники дісталися галицького міста Заліщиків. Тут захворів на тиф. На Провідну неділю лежав у тифозному “українському шпиталі” – “якщо можна було називати шпиталем ті застелені брудною соломою приміщення коло станції”, – згадував Юрій Городянин (Горліс-Горський), який, хворий на тиф, також опинився в цьому “шпиталі”. Він писав: “Із соломи вилазили та чіплялися до тіла рідні українські воші. Поруч «воювали» в гарячці запорожці. Днями й ночами припадали коло нас добрі феї: пані комісарова із сестрою та ще кільканадцять панночок-заліщанок. Приносили вино, конфітури, тістечка, а головне – ввічливість і щире рідне слово”. Мабуть, їхню ласку відчув і Петро Первухин. “Простояли в Заліщиках три дні, – розповідав Петро Дяченко. – За той час і ми заімпонували місцевому населенню, бо платили, не рахуючи грошей, все на око і залежно від настрою, аж місцевий комендант гарнізону Галицької армії мусів скликати нараду командирів частин і прохав вплинути на козаків і старшин, щоб не розкидалися грішми, бо в цей спосіб вони знецінюють їх і деморалізують населення. Після трьох днів похідним порядком рушили ми через Радивилів – Почаїв – Вишневець, наспівши в Ланівці 2 червня 1919 року”. Так починався похід на Київ. Петро Первухин служив тоді під командою хорунжого Щербини, командира кулеметної ватаги. У частині було 8 важких кулеметів – 4 на юках і 4 на тачанках. Після Заліщиків частина стала називалися 1-м кінним полком Чорних запорожців. Полк вирушив на Київ, а Петро Первухин, ще хворий на тиф, опинився у шпиталі в Тернополі. Але згодом він наздогнав свій полк і разом з ним увійшов у визволений від більшовиків Київ. “По відвороті з Києва приймав участь у всіх полках разом з полком аж до 6 грудня 1919 р., коли армія УНР вирушила в Зимовий похід”. З рідною частиною виступив у незвідане і Петро Первухин. Про свою участь у Визвольній боротьбі Петро Первухин написав спогади. Назвав їх “Мій життєпис”, вислав його для публікації в журнал “Дороговказ”, що видавався в Торонто, але журнал зміг опублікувати лише малий фрагмент – “Під Вознесенським” – про перемогу армії Зимового походу Михайла Омеляновича-Павленка над червоними москалями. Місто, яке обороняли 2 більшовицьких бронепотяги та піші частини, треба було взяти шаблями і багнетами, бо набої скінчилися. На кожного залишалося по 2 – 3 патрони. Напередодні битви Петро Первухин благав кіннотників дати йому набоїв до кулемета. Це зафіксував у спогаді чорношличник Лавро Кемпе. Лавро писав: “Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає [дати] хоч по пару патронів до кулеметів. – Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її... [Чути] його слізне благання: – Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, – у могилу! А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв, – не стріляє!”. А ось спогад самого Петра Первухина, – коли Вознесенськ уже було здобуто. “А тепер... про перемогу під Вознесенськом. Ви добре знаєте, що, вирушаючи в Зимовий Похід, ми не мали амуніції. Яка то радість бувала, коли хтось під час походу міг роздобути якийсь десяток набоїв до рушниці. І от... перемога! Прибігаємо під містечко, а там цілі гори набоїв, новенькі кулемети, новенькі машинки до набивання стрічок... Тепер уявіть собі картину: козаки прибігають та від радости не знають, що мають робити. Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші падають на коліна, підіймають руки вгору до Бога, плачуть із радости та моляться. А ще інші кидають шапками угору та із слізьми на очах складають Провидінню подяку. А були й такі, що, обладувавшися набоями, кричали: – Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду! Інші регочуться як непритомні. Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би: – О Боже, здуріла дитина! Цю картину я бачу перед собою як учора, хоч уже минуло від того часу близько півстоліття. Частенько про це згадую, і старому сльози починають текти із очей, як тоді...”. Начальник штабу 1-ї Запорозької дивізії Михайло Крат стверджував, що у Вознесенську було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети. За участь у Зимовому поході підстаршина Петро Первухин нагороджений орденом Залізного хреста (№ 882) – найвищою нагородою української армії. У своїх спогадах Петро Первухин “із захопленням згадує… про своє перебування в Кінному Полку ім. Гордієнка під командою ген. В. Петрова, у Харківському Слобідському Коші отамана [Івана] Кобзи та в Полку Чорних Запорожців…”. Попри важкі випробування і втрати, то були найщасливіші роки його життя. Але сили були нерівні, а сильних і надійних союзників Україна не мала, тож Москва задавила нас своєю масою, невичерпним людським резервом, який вводила і вводила в Україну з метою поневолити український народ. І пролягла бунчужному Первухину дорога на еміграцію. Карався в польських таборах інтернованих у Пікуличах, Вадовицях та Каліші. 10 березня 1922 р. Петро втік з табору до Чехословацької Республіки. У нову для себе країну прибув 16 травня. Врешті, оселився на Пряшівщині, де населення було переважно українським. Видно, хотів бути ближче до рідного народу. Одружився з Альжбетою, 1907 року народження. 17 липня 1925 р. у подружжя народився син Петро. Коли українці Карпатської України взялися будувати свою державу, Петро разом з родиною приїхав до Хуста, де зібралося вже чимало вояків Армії УНР. “Вступив до Карпатської Січі та приймав участь в боях аж до катастрофи 16 березня 1939 р.”. Після окупації Закарпаття угорцями повернувся до Словаччини, потім переїхав до Чехії, а згодом і до Німеччини. А вже по Другій світовій війні разом із дружиною і семилітньою донечкою Марусею вирушив на край землі – в Австралію. Став тут учасником українського громадського життя, зокрема був активним членом Союзу українських комбатантів Австралії. У 1971 р. відсвяткував 70-літній ювілей. Саме з цим ювілеєм привітали його товариші по зброї – “старий гордієнківець” Теодор Грінченко і запорожець Яків Балабан, які 1 травня 1971 р. у виданні “Вояцька думка” опублікували коротку замітку “Петро Первухин – хорунжий Армії УНР”, яка стала одним із джерел цієї статті. Уенерівські еміграційні структури за участь у Визвольній боротьбі нагородили його Хрестом Симона Петлюри (№ 1796) та Воєнним хрестом (№ 1050, 12.05.1968). Спогади Петра Первухина редакція “Дороговказу” планувала представити на сторінках свого видання, але, крім малого фрагмента, більше нічого не опублікувала. Можливо, рукопис десь зберігається в Канаді й чекає на свого дослідника. На жаль, ми не знаємо дати смерті й місця поховання легендарного українського воїна. Якщо хтось знає, відгукніться! Юрій ЮЗИЧ, Роман КОВАЛЬ, Історичний клубу “Холодний Яр” Київ, 23 – 24 вересня 2022 р. 
| 
