 Історичний клуб “Холодний Яр” завершує підготовку книги “Тарас Силенко, співець непримиренної України”. У ній понад 200 спогадів і згадок про нього. Пропонуємо уривок зі спогаду кобзаря Тараса Компаніченка. (…) Тарас мав таку особливість, це унікальний дар – радіти успіхам інших. Це дуже рідкісний дар, він умів радіти перемогам інших. Це те, чого, насправді, у цьому просторі дуже бракує. Я не відчував духу змагання з ним: Тарас тримав свій бастіон, і я за цей бастіон був спокійний, я тримав свій бастіон, думаю, що Тарас був за нього теж спокійний. У нас не було такого: хто гірше, хто краще. Тарас не боявся політнекоректних речей. Він не викидав слів з пісні. Це піднімало його в очах одних людей, але в очах інших могло робити персоною нон-грата. Це теж певні свідомі вибори і максими. При цьому Тарас був дуже добра, зичлива, до всіх відкрита людина. Насправді говорити правду, виболювати, виплакувати – все це шлях, який потрібно було пройти, проказати, не минати, як каже Шевченко, ані титли, ніже тії коми. Тому в Тараса був шлях безкомпромісний і без огинань. Я колись (у 90-ті роки) його запитав: “Тарасе, що зараз робиш?” А він: “Та як що? Займаюся тим, чим і повинен, – героїчним епосом: козацькими і гайдамацькими піснями”. Тобто він сформулював свій напрямок ще в 90-ті. Будник, наприклад, сформулював свій напрямок як “виплакати всі болі”. Якщо порівнювати, то в Тараса, мабуть, не тільки виплакування всього болю, а от саме збурення до революцій, бунтів і повстань. Тобто він був співець непримиренної України, яка бореться зі всіма ворогами, що стають на її шляху до свободи! Ми з Тарасом поставили відверто: кобзарство – це наше життя. Ми довели, що цим можна жити і з цього можна жити. Не просто час від часу брати бандуру до рук і називатися кобзарем. А ми були як два крила одного цілого, ми довели, що це можна робити – і жити цим, і жити з цього. Тобто займатися улюбленою справою, яка тебе годує. Будник називав Тараса “Тарас Сила”. Микола побачив у ньому потенціал. Вважаю, що внесок Тараса Силенка в українську культуру вельми значний. Він би міг очолити катедру кобзарського співу чи кобзарства, якби така була. Велике щастя, що його син Святослав продовжує батькову справу. Тут є певна запорука того, що всі надбання Силенка старшого не пропадуть. Але він набагато більше міг зробити, якби був живий і міг передати це майбутнім поколінням. На жаль, ми цінуємо те, що втрачаємо. У нас суспільство недолюблених. Суспільство мало би бути вдячне синам, які вірно служать народові не за якісь інтрати (чистий прибуток. – Ред.) і привати, а з любові. І я відчував оцю необласканість Тараса Силенка. Я кожного разу думав: якби литовці чи поляки мали такого співця, як Тарас Силенко, як би вони до цього поставилися? Мабуть, це було б оцінено досить високо. У нас, на жаль, не вміють цінувати людей, які самовіддано працюють на полі української культури. Суспільство не може повною мірою осмислити, хто поруч, що це за постаті, яку роль вони відіграють у формуванні національної свідомості, у піднятті та актуалізації національно-культурної спадщини. Давні пісні, музичні твори, епічні взірці епіки актуалізуються і стають творами сучасності, які звучать і впливають на формування культурного простору. І от Тарас був одним з тих, хто формував цей простір, привносячи в нього елементи давньої української епіки. І робив це по-мистецькому, робив це артово, харизматично, віддано, щедро. Він щедро це сіяв! Тобто він був просвітником, сіячем, служителем на вівтарі української культури. І, на жаль, як сказав один видатний український художник, за просвітництво в нас Шевченківські премії не дають. А варто було б давати, бо така темінь-глухота, і наслідки ми ці пожинаємо тепер. Якби суспільство ставилося відповідально до таких служителів, вірних синів України, то надало б хоч маленьку підтримку. Тарас спирався на клуб “Холодний Яр”, він їздив багато з презентаціями книг Романа Коваля, весь час був на цих прощах Холодноярських, увесь час був на фестивалях, де було місце для людей, які можуть уважно слухати. Але насправді можна було дати осмислити цей багаж і дати прожектор. Головне ж тут суспільний прожектор. Чому люди в нашому суспільстві знають про тих, про кого не варто було б знати? Тому що є прожектор. Тому що про них говорять і їх якимось чином намагаються висвітлити подібні їм, їх нагороджують орденами – Кошового, Могилевську, Козловського. Тарас не удостоївся навіть посмертно ордена чи чогось такого – за служіння, за вірне служіння! Тарас КОМПАНІЧЕНКО, народний артист України Вересень 2022 р. Публікується вперше 
|
