 У минулому числі “Незборимої нації” ми розповіли про голову Легії українських націоналістів Миколу Сціборського, а тепер розповімо про його побратима – члена ЛУН, хорунжого Армії УНР, видатного науковця, новеліста, головною темою якого стала Визвольна боротьба українського народу. Диво з див! Ще в 1913 р. Леонід Мосендз називав себе “русскім”, був російським патріотом, а вже через 5 років зі зброю в руках боровся проти російських загарбників. У книжці Р. Задеснянського (Романа Бжеського) “Правда про Мосендза і його твори” автор переповів історію, як Мосендз, перебуваючи у важкому стані в шпиталі для хворих на сухоти, рішуче відмовився від харчової допомоги з рук “заможної московки”. Коли ж вона потайки залишила “призначене для нього”, він роздав подарунки іншим хворим, “грубо вилаяв” московку і “заборонив їй підходити до свого ліжка”. У шпиталі, після повторної операції на легенях, він і помирає. “В останню путь провели його двоє земляків, лікарі й санітарки... – писав Леонід Череватенко. – А молитву над могилою прочитав протестантський пастор: від послуг священика Рос. православної церкви Леонід Мосендз відмовився ще за життя”. Ось про такого твердого українця я хочу сьогодні розповісти. Народився Леонід Мосендз 20 серпня 1897 р. в Могилеві-Подільському. Воскресіння України в 1917 р. воскресило і колишнього “малороса”, вже навіть і “руського”. Він перевтілився в українця, ба більше, в українського націоналіста. Це його власне визнання. Уже у вересні 1919 р. старшина Армії УНР Леонід Мосендз, як і його предки, воює проти Москви. В українській армії воював і його брат. У її рядах він і загинув. Помер від ран на руках у Леоніда. Його пам’яті Мосендз присвятив новелу “Брат”. З українським військом хорунжий Мосендз залишився до кінця… З табору для інтернованих у Каліші 1922 року він тікає до Чехословаччини, де наступного року вступає фізико-математичний відділ природничого факультету Карлового університету, але вже 19 жовтня того ж року подає заяву до Української господарської академії в Подєбрадах. Леонід Мосендз був дуже неспокійний студент, дотепний і талановитий. Швидко все схоплював, чудово креслив і розбирався в техніці. Вдачі був “несамовитої”, імпульсивної, суворий до нероб і флегматиків. Від кожного вимагав “порядної чесної праці”. Мосендз – чоловік багатьох талантів. Уже в 1920-х він виявив себе як науковець, поет і перекладач. Зокрема, 1924 року переклав українською чеський підручник з неорганічної хімії Є. Форманека. Написав і брошуру про Україну чеською мовою. Історію написання цієї праці зберіг для нас професор Василь Іванис, у якого Мосендз працював асистентом. Якось Іванис і Мосендз зустрілися в Подєбрадах з Євгеном Чикаленком і кубанцем Кузьмою Безкровним. Ті сушили голову над тим, хто б міг написати чеською мовою інформаційну брошуру про Україну, щоб притягти більше людей до Чесько-українського товариства. Вислухавши старших товаришів, Мосендз несподівано заявив, що “він те легко зробить, бо чеською мовою володіє вільно”, а знань із географії, історії та демографії України йому не бракує. Євген Чикаленко запитав, скільки на це треба часу. – За тиждень я вам передам, – відповів Мосендз і, глянувши на годинник, побіг на вокзал, бо жив у Німбурзі. Професор Безкровний зауважив: – Хоч мені ваш Мосендз і подобається, але щось він дуже швидкий... Поспішність Леоніда здивувала й Василя Іваниса. Наступні дні Мосендз мотався в Подєбрадах, бігав на лекції, працював у креслярнях, вечорами сидів у лабораторії. Василь Іванис мовчки спостерігав за своїм асистентом, жодного разу не нагадавши про брошуру. На шостий день Мосендз несподівано приніс “80 сторінок манускрипту, чітко написаного” і вручив його своєму професорові. Той здивувався і передав на експертизу Кузьмі Безкровному та Євгенові Чикаленку. Ті визнали, що “зміст дуже добрий”. Показали ще й доцентові Ольгерду Бочковському, знавцю чеської мови. Він визнав, що чеська мова Мосендза “майже досконала”. Показово, що Леонід жодного разу не прохопився, щоб йому за працю було оплачено, – хоч і перебував у матеріальній скруті... Однією з великих заслуг Мосендза є те, що він сприяв духовному зростанню Лєни Шовгенової, перевтіленню її у прекрасну українку Олену Телігу. Саме в поетичному “Листі” до Леоніда Олена сказала знамениті свої слова: І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть – не зимне умирання. Здобувши 9 березня 1928 року диплом інженера, Мосендз стін своєї альма-матер не покинув, оскільки йому запропонували працю на посаді професорського стипендіата. А 1931 року в стінах господарської академії він захистив докторську дисертацію з технічних наук. На першу половину 1930-х років припадає багато творчих успіхів Леоніда Мосендза. Він активно публікується в “Літературно-науковому віснику” і “Віснику” Дмитра Донцова, а також у виданні ЛУН “Державна нація”. Написав Мосендз і автобіографічну повість “Засів”, яка побачила світ у Чернівцях 1936 року, а також збірку оповідань “Людина покірна” (1937). Сюжети оповідань Мосендз узяв із доби Визвольної боротьби “проти московсько-більшовицького загарбника”. “Усі вони просякнуті мотивами рішучого спротиву українській покорі, непримиренності до ворога і до всякого року відступництва та закликів до завзятої боротьби з окупантами України”, – писала дослідниця його творчості Христина Волицька-Ференцевич. У новелах Мосендз зобразив “постаті суворих, завзятих і вольових людей, готових до кінця, всупереч усьому й усім, до відплати, до вирівняння своїх рахунків з оточенням і долею”. Написані новели були досконало. Не дивно, що Дмитро Донцов назвав Мосендза “одним із найкращих, коли не найкращим – з наших (…) новелістів”. Наприкінці 1930-х Леонід викладав у Торговельній школі в Севлюші, тепер Виноградів Закарпатської області (варто було б його іменем назвати вулицю!). 1939 року у світ вийшла його збірка оповідань “Відплата”. Після розгрому Карпатської України Мосендз виїжджає до Братислави, де працює хіміком у Дослідному інституті виноробства. Одружується з юною словачкою, студенткою медицини Магдаленою Папанковою. У Братиславі народжується їхня дочка Марійка, названа на честь матері поета, яка померла ще в січні 1920 р. в Гнівані. Обох – і дружину, і донечку – Леонід навчив української мови. 1941 року виходить його перша збірка поезій “Зодіак”. Помічено її не було – бо йшла війна і найпопулярнішою “літературою” були інформаційні повідомлення з фронтів. Із наближенням “червоних визволителів”, проти яких воював чверть століття тому, Леонід Мосендз був змушений перебиратися далі на захід, у Зеефельд. Тут пише поему “Волинській рік”, присвячує її “Доньці Марійці на спомин і пригадку”. Невдовзі поет із родиною перебирається до Інсбрука. Тут у нього загострюється туберкульоз, який гриз його з юнацьких років. Але він продовжує активно творити, зокрема у спілці з Юрієм Кленом написав збірку “Діяболічні параболи”. Продовжує писати новели, повісті, оповідання. Перекладає Едгара По, англомовних поетів, перекладає з французької, німецької, староєврейської та інших мов на українську. Звичайно, тяжка хвороба заважає творчості, знесилює письменника. Необхідність радикального лікування стає очевидною. Друзі оплачують його перебування в одному з найкращих протитуберкульозних санаторіїв Швейцарії – “Мотекс”, що в місті Бльонав. Тут, після повторної операції на легенях, він і помирає. Сталося це 13 жовтня 1948 року. На жаль, доля позбавила його “найбільшого дару – гарячої смерті”... Напередодні смерті Мосендз написав: “Письменником бути, та ще в наші часи, – це щось більше, ніж пером водити по папері. Це покликання Боже. Як колись Джотто перед початком картини молився й постив, так і тепер дух письменника мусить бути чистий, вартий тих високих слів, що комбінує на папері його вправна рука”. Якщо нинішнє покоління хоче ошляхетнити себе, мусить звернути увагу на творчість хорунжого Армії УНР Леоніда Мосендза, головною ідеєю якої була Визвольна боротьба – найсвятіше, що є в історії будь-якого народу. Роман КОВАЛЬ 
| 
