 Історичний клуб “Холодний Яр” підготував книгу “Тарас Силенко. Спогади, згадки, інтерв’ю”. В ній понад 200 спогадів і згадок про кобзаря Тараса Силенка. Пропонуємо один із спогадів – Василя Шкляра. Гучні імена наших сучасних кобзарів: Тарас Компаніченко, Василь Лютий, Тарас Силенко!.. Ніби сама природа позначила їх особливою міткою з дальнім прицілом: мовляв, дивіться, хлопці, не підведіть. А ще може видатися, що примандрували ці хлопці-перебенді з прадавніх часів – ішли степами-ярами через дохристиянську Русь, через Козацьку Україну, Січ, Гайдамаччину, йшли повстанськими стежками ХХ ст. до нас із вами. Принаймні це засвідчують їхні пісні, що увібрали в себе пекучу вкраїнську минувшину, пережиту великим кобзарським серцем. Таким я бачу Тараса Силенка. Навіть у своїй зовнішності він мав типові риси мандрівного кобзаря – старосвітська манера зодягатися, зачіска русича, завжди притишений голос, який вимагає особливої уваги того, хто хоче і вміє почути. Володар гучного прізвища Силенко, на моє враження, був тихим і стриманим у розмові, поведінці, взаєминах з людьми. Сила його була спокійна і самозаглиблена, покликана не до артистичного позерства, а до невсипущої творчої праці. Тарас був усюдисущий. Упродовж багатьох років я бачив його практично на всіх національних фестивалях, на вшануваннях наших отаманів, на холодноярських урочистостях, де Тарасова пісня була окрасою і нервом кожного свята і дійства. Бачив його на медвинській горі Тотоха, славній своєю енергетичною силою, і ось на цьому місці сили Силенко, як прадавній волхв, справив молитовний обряд предків, і під ту хвилину він уже був схожий на справдешнього жерця, що своїми розпростертими долонями всотує енергію Неба і Сонця. Він належав до тих одержимих співців, яких не треба умовляти долучитися до патріотичних заходів, вони були його стихією, покликом і творчим запалом. Багато таких велелюдних зібрань Тарас освячував прем’єрною піснею, яка ставала камертоном до всього дійства. Якщо вшановували отаманів Соколовських у їхньому селі Горбулеві, то це була пісня про них (“Ромен жовтий, цвіт ружовський”), якщо отамана Зеленого, то – “Богуслав понад Россю і Медвин в боях стугонять...”. У Медвині я зустрічав Тараса не раз, і, взагалі, у мене склалося враження, що Силенко мав особливий сентимент до цього краю, до Богуславщини. Якщо не помиляюся, там він мав якесь родинне коріння. Тому наша остання зустріч була, мабуть, невипадковою. Я повертався автом зі Звенигородщини до Києва, звісно, через наші знамениті своєю історією містечка і села – Лисянку, Медвин, Ісайки, Богуслав... Зрозуміло, що такою дорогою часто “вмикаєш машину часу”, поринаєш у наше минуле, яке... не минає. І ось уже в Богуславі на автозупинці в останню мить краєм ока помітив колоритну постать невідь з яких часів. Свита поверх вишиванки, полотняні штани, торба за плечима... Це міг бути і мандрівний учитель-дяк з історичних романів Валерія Шевчука, і Шевченків перебендя, який перед дальшою дорогою зачохлив старосвітську кобзу в торбину, і повстанський кобзар-вивідувач, може, навіть славетний медвинський лицар Митяй... І це міг бути Тарас Силенко. Я посигналив, і він повагом, без поспіху підійшов, зовсім не здивувався нашій випадковій зустрічі, мовби знав, що я тут їхатиму, мовби все було домовлено заздалегідь. Так само повагом розмістився на задньому сидінні, де йому було зручніше з подругою бандурою, про яку Тарас казав, що не він її обрав за життєву супутницю, а вона сама накинула на нього оком. Закохалася, як я розумію. Отож він примостився з подругою в машині, навіть не питаючи, куди я їду, а далі, вбий мене, не згадаю, про що ми говорили цілу дорогу. Мабуть, тому, що ми переважно мовчали. Іноді помовчати з розумним чоловіком значно цікавіше, ніж потеревенити з дурним. Тарас вийшов у Києві на Корчуватому і пішов у підземку серед сірих людей, що позирали на нього здивовано. Чи здогадувалися вони, з якої української далини прийшов цей чоловік і який скарб несе за плечима? Василь ШКЛЯР, письменник Київ, липень 2022 р. Примітка. З часу звіту в попередньому номері газети “Незборима нація”, надійшли нові пожертви, а саме: Юлія Химишинець, Ігор Козлов, Наталія Любива по 100 грн., Максим Лободзінський, Наталія Костюк по 200 грн,, Емма Бабчук – 300 грн., Олександра Кобзар – 497,5 грн., Віра Мазурок, Роман Свідерський, Микола Тітарчук, Л. І. Моргун по 500 грн., Оксана Тебешевська, Оксана Герасим’юк по 1000 грн., Сергій Тритиниченко – 1500 грн., Богдан Легоняк – 2000 грн., Віктор Лузан – 3000 грн., Ольга Альберт Ольга – 3980, Леся Островська – 5013. Разом: 20977,50 грн. Усього разом з коштами, які залишилися від побудови пам’ятника Тарасові Силенку, на книгу зібрано: 77229 грн. (станом на 19 серпня 2022 р.). Цих коштів недостатньо, щоб видати книгу, тож закликаємо друзів на однодумців допомогти внеском. Реквізити рахунку у ПриватБанку: 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк, секретарка проєкту. Світлина Григорія Юрика. 
|
