 І знову болюча втрата! Вранці 2 серпня 2022 р. на Донеччині, під м. Соледаром, загинув Андрій Жованик-“Татарин”, мій товариш із 1990 року. Андрій – легенда Українського визвольного руху. У Визвольній боротьбі він зі шкільної лави. У 1980-х Андрій, ще школярем, належав до “Київської групи” підпільної ОУН Ігоря Бондаря. Виконував важливі завдання як кур’єр і бойовик. З 1989 р. він був членом Спілки націоналістичної української спілки, найрадикальнішої української організації. 22 квітня 1990 р., у День землі, Андрій у лавах СНУМУ став співорганізатором першої в Києві антикомуністичної багатотисячної маніфестації. Червоноармійською (тепер знову Велика Васильківська. – Ред.) та Хрещатиком могутньо лунало: – Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність! Укра-їні во-лю! Укра-їні во-лю! Не хочемо бути разом з Москвою! Радість переповнювала серця! Настрій – піднесений: люди нарешті позбулися страху! Ніхто вже не боїться КҐБ! А колона СНУМу, у якій був і Андрій, вигукувала “славу!” Петрові Сагайдачному, Степанові Бандері, Андрієві Мельнику і Романові Шухевичу. 15 вересня 1991 р. під час рухівського мітингу, що проходив на Софійському майдані, Андрій разом з товаришами на даху висотного будинку вивісив величезне гасло “Київ проти Москви”. Дмитро Павличко, який вів мітинг, несамовито заволав: – Зніміть це провокаційне гасло! Це каґебісти повісили! Ми не будемо проводити мітинг, доки це гасло не буде зняте. І Львівська варта руху, яка охороняла цей мітинг, вискочила на дах, зав’язала бійку і, пошматувавши гасло, кинула подертий на ганчірки транспарант донизу. Рухівці оплесками вітали такий “щасливий” та “оптимістичний” фінал. А дехто ще й витер об нього підошви… У 1990-х Андрій став членом Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ) та Історичного клубу “Холодний Яр”. З кінця 1980-х Андрій Жованик брав участь у десятках, а правильніше сказати, у сотнях ближніх боїв з московським ворогом. Під час Майдану, коли на Київ котилися пасажирські поїзди, набиті тітушками, Андрій зі щоптою своїх друзів-снумівців вийшов на станцію Київ-Волинський, де ці поїзди призупинилися, чекаючи наказу, вийшли з ланцюгами та іншими знаряддями бою і закликали тітушок вийти помірятися силами. Били ланцюгами їм вікна, провокували, але ті злякалися і на бій з козаками не вийшли… Воював на Донбасі з літа 2014 р. (з перервами). Учасник боїв на Савур-могилі (у складі “Правого сектору”). Вже на початку війни на його рахунку було 8 вбитих москалів, з них чотирьох знищив у ближньому бою, сам проти чотирьох. Андрій – надзвичайно хоробра людина, на таких кажуть “зірвиголова”. Він міг іти в атаку на ворога в повний зріст, зі снайперською гвинтівкою, по мінному полю. Хоч це й суперечило воєнній науці, але він тоді здобув ворожі позиції. Москалі перелякались і втекли. Це було 29 червня 2016 р., у тому бою загинув Василь Сліпак, його товариш… З Андрія дуже важко було видобути інформацію, він не любив хвалитися. Через його маломовність я й не зможу написати про нього книгу, хоч завжди хотів це зробити. Й Андрієві не раз про це казав, переконував, що йдеться не про похвальбу, а про фіксування історії Визвольної боротьби. А він завжди відповідав: – Пане Романе, ви перебільшуєте мою роль. Є значно достойніші, ніж я, люди, про них і напишіть. З 24 лютого 2022 р. Андрій – командир Броварського підрозділу “Карпатської Січі”. Наприкінці березня ми зустрілися з ним у Києві в штабі “Карпатської Січі” Олега Куцина. І він, і Олег ніби помолоділи, схудли, якась тиха радість світилася на їхніх обличчях. Я звернув на це увагу, а вони радісно, з веселими усмішками в один голос: – Так війна ж! Мовляв, радісний час! Наш час! Андрій Жованик мав щастя формувати українську силу. Він умів мотивувати своїх підлеглих на боротьбу. Ось свідчення його вояка Сергія Бойка, який під командуванням Андрія воював на броварському напрямку: “У ситуаціях, коли здавалося, що небо і земля водночас упадуть на нас, серед нас усе одно панував ейфорійний настрій – бо серед нас був Андрій Жованик! Навіть коли він ставив завдання майже нереальні, вони виконувалися без вагань. Тому що зазвичай ці завдання він виконував разом з бійцями”. Це найвища оцінка командира, який не тільки сам виявляє героїзм, а й спонукає до героїзму своїх підлеглих. Андрій загинув, перебуваючи на посаді командира 1-ї штурмової роти 4-ї тактичної групи ДУК “Правий сектор”. Вона ще називається V легіоном ДУК “Правий сектор”. Це були відважні, готові за Україну скочити хоч у пекло. А ще Андрій – така ж щедра українська людина, як сл. пам. Олег Куцин. Вони обидва ніколи не шкодували грошей на Визвольний рух, ніколи не рахували розмірів допомоги товаришам. За фахом Андрій – інженер, багато років працював виконробом, часто міняв роботу, бо прямо у вічі “ваті” казав, що вона “вата”. І додавав коротко, як з “ватою” треба поводитися… А ще Андрій – батько трьох дітей, старший, Василь, став кобзарем, зараз служить у ЗСУ, молодшому, Богданові, 15, він пластун. Їм, їхній матері Оксані та сестрі Катрусі висловлюю щирі співчуття. Висловлюю співчуття й родині Юрія Коваленка-“Сокара”, який загинув з Андрієм в одному бою. В останній нашій розмові за днів п’ять перед смертю Андрій сказав: “Маленька совєтська армія (це він так назвав українську. – Р. К.) ніколи не переможе велику совєтську армію. Але в нас зараз є шанс створити українську армію за західним зразком. І вона переможе Росію”. Він розраховував на нові зразки зброї західних країн, але під Соледаром цієї зброї було так мало… Андрій Жованик ніколи не боявся смерті, казав, що він і так уже он стільки прожив! “Більшість моїх товаришів вже загинули або померли, навіть незручно якось жити далі”. Тож він ніколи не ховався, кулі ворожі зневажав, завжди був перший в атаці… 33 роки Андрій боровся проти Росії, перевертнів і зрадників, проти сепаратистів і п’ятої московської колони. Хоч він і загинув, але встиг багато покласти на шальки терезів нашої перемоги. І головне – створив підрозділ, який у лавах ДУК “ПС” продовжує запеклу боротьбу за Україну. Козакам слава! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація” Роман КОВАЛЬ Київ, 2 серпня 2022 р. 
| 
