 2004 року, працюючи з “подєбрадським фондом” у ЦДАВО України, я знайшов особову справу Миколи Сціборського, яку переді мною ще не гортав жодний дослідник. Досі найширшою його біографією була коротенька стаття-замітка (на півколонки) у т. 8 “Енциклопедії українознавства” (головний редактор проф. Володимир Кубійович). У ній – коротка біографія Миколи Сціборського, фактично від 1920 року починаючи. Було зазначено, що він учасник Визвольних змагань, підполковник Армії УНР.
Особова справа Сціборського як студента подєбрадської академії виявилася чималою – 174 сторінки! На арк. 2 – прохання про прийняття до УГА в Подєбрадах, а на наступному аркуші та його звороті – власноручний “Життєпис”.
Я був схвильований, адже на початку 1990-х років зростав на його “Націократії”. Моя книжечка “Підстави націократії” (1994) була написана під його впливом, я не раз цитував Сціборського, тобто він формував мої думки, мій світогляд. І тут – власноручна його біографія! Цитую весь “Життєпис”: “Народився 28 березня 1897 р. в м. Житомирі на Волині від батька Ореста Михайловича Сціборського, українця, та матері Евдокії з дому Глінка, українкі. Освіту одержав в 1 Житомирської гімназії, де закінчив 6 класів – в 1915 р. З початком Великої війни, залишивши гімназію, вступив в Російську армію однорічником 1 розряду. (…). Службу в Російській армії закінчив в ранзі Поручника на посаді командіра куріня. Два рази поранений й отравлений газами, внаслідок чого визнаний інвалідом зі втратою 50 % працездатності. Кавалер орденів Святої Ганни 3 і 4 ст. ст., Святого Станіслава 3 ст., Юровський хрест 4 ст. В Українську армію вступив 1 жовтня 1917 р. по власному бажанню, яко українець. Займав ріжні муштрові і військово-адміністративні посади. 21 листопаду 1920 р. в складі української армії інтернований на терені Польщи. Закінчив в 1924 р. річні Курси академії Генерального штабу Армії У.Н.Р. і прилічений до генштабу (…).
Із “Життєпису” довідуємося, що Сціборський народився навесні – 28 березня і що він Орестович, а батьки його українці, – про це він написав з легким притиском, видно, хтось висловлював сумнів, що він українець, натякав, що він поляк. (…)
В особовій справі студента Української господарської академії Миколи Сціборського я знайшов важливу для з’ясування цього питання довідку, яку публікую повністю: “Командір Окремої Кінної Дівізії, Червня 10 дня 1924 р., Ч. 460, Т. Каліш. Посвідчення. Цім свідчу, що ст. ад’ютант штабу дорученої мені дівізіі сотник при генштабі Сціборський Микола перебував на службі в української арміі з 1 жовтня 1917 р., за якийсь час виявив себе як бездоганний, національно-вихований старшина. Жодним карам не підпадав, під судом та слідством не був. Генштабу полковник (підпис). Хорунжий і ад’ютант (підпис)” (арк. 7). Отже, Микола Сціборський – сотник Армії УНР! Зазначено і його останню посаду в українській армії: старший ад’ютант штабу Окремої кінної дивізії. (…)
Сотник Сціборський і на еміграції творив українську силу. У Подєбрадах 1925 року разом з товаришами, серед яких, звичайно, були і вояки, він створив Легію українських націоналістів, став її провідником – головою ЦК ЛУН (1925 – 1929). Членами ЛУН були такі визначні українці, як Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Микола Вікул, Яків Моралевич та багато інших.
3 лютого 1929 р. на конгресі у Відні Легія українських націоналістів разом з іншими націоналістичними формаціями створила Організацію українських націоналістів. Сціборського було обрано заступником голови – Євгена Коновальця.
Сціборський виявив себе не лише як організатор, а і як ідеолог українського націоналізму. (…) У “Націократії” Сціборський просто і дохідливо сформулював істину національного буття. “Усе те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації, – писав він, – усе те зле, що цю силу й розвиток послаблює, – це основна заповідь українського націоналізму”. Істина в останній інстанції!
Не дивно, що філософ Валентин Мороз назвав “Націократію” Сціборського, “Націоналізм” Донцова і “Призначення України” Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське “вірую”. (…)
Звичайно, Микола Сціборський, як й інші політичні емігранти, мріяв побувати в Україні, обняти рідних. Такий шанс дала йому Друга світова війна. Але зустріч із рідним Житомиром стала трагічною: 30 серпня його було вбито.
Після наради в обласній поліції він та його побратим сотник Омелян Сеник-“Грибівський”, ішли до свого помешкання. Постріли пролунали несподівано, приблизно о 19.30, на розі Гімназійної і Бердичівської. Нападник, що прилаштувався ззаду, спершу застрелив Сеника. Микола різко обернувся і дістав кулі в обличчя та шию. Німецький солдат, що опинився поруч, застрелив нападника. У 1-й міській лікарні Микола був прооперований, але, не приходячи до тями, помер.
Поховали друзів, співзасновників ОУН, біля центрального входу до Свято-Преображенського собору. Після приходу московської влади могилу було зрівняно із землею. Знайти її допомогла світлина інженера Дмитра Трояна (кубанця, випускника подєбрадської академії), який сидить біля могили на своєрідній лавочці, “обвитій” навколо дерева. (…) Дерево з круглою лавочкою збереглося. У квітні 1991 р. добрі люди насипали біля неї горбик, встановили хрест. Але того ж дня хрест зламали. У серпні 1991 р. на цьому місці встановили пам’ятну дошку і хрест. Однак і цю дошку розбили. Володимир Лук’яненко з Коростеня виготовив нову меморіальну дошку. Її забетонували.
2005 року братську могилу Сціборського та Сеника включено до Реєстру щойно виявлених та новозбудованих пам’яток культурної спадщини – охоронний № 4051. Біля могили відбуваються вшанування – на день народження і загибелі Миколи Сціборського та 23 травня – у День Героїв. 28 березня 2014 р. на могилах Сціборського та Омеляна Сеника відкрито оновлений пам’ятний знак.
19 лютого 2016 р. одну з вулиць Житомира названо на честь Миколи Сціборського. Його вшанували званням “почесний громадянин міста Житомира”. 20 листопада 2017 р. на базі полку “Азов” відкрито школу хорунжих ім. Миколи Сціборського. Одного разу я виступав перед її випускниками – розповідав про добу УНР та її збройні сили.
2018 рік Житомирська обласна рада проголосила Роком Миколи Сціборського. 28 березня 2018 р. на державному рівні в Україні відзначено 120 років із дня народження Миколи Сціборського. 31 жовтня 2018 р. на будівлі Головного управління статистики в Житомирській області (вул. Миколи Сціборського, 6А) встановлено пам’ятну дошку Миколі Сціборському (очевидно, що організатори вважають роком народження Сціборського 1998 р., тобто рік, вказаний у його “Послужному списку”, а не той рік, який він сам не раз зазначав), – 1897-й.
14 вересня 2019 р. могилі Сціборського і Сеника вклонився і я. Разом зі мною були видавець Марко Мельник і письменник В’ячеслав Медвідь.
Так закінчилася моя дорога до Сціборського, яка почалася з читання його гарячої “Націократії”, палкої її популяризації в газеті “Незборима нація” в 1993 р. та в брошурці “Підстави націократії”, що побачила світ у 1994 році в Києві. Передмову до цієї книжечки в червоній як кров обкладинці написав письменник Василь Рубан, давши їй назву “Нові віхи в українському націоналізмі”. Головна думка Василя Рубана: “Без мілітарної, безпощадної до ворога сили конструкція національної свідомості є неповноцінною”. Впевнений, що під цією національною істиною підписався б і Микола Сціборський. (…)
Оце і все, що я хотів повідати зацікавленому читачеві про маркантну постать українського національного руху 1917 – 1940-х років – сотника Армії УНР Миколу Сціборського, заступника голови Проводу ОУН.
Подаємо розповідь зі скороченнями
Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр” |
