 (12.05.1986, м. Лозова, Харківщина – 6.01.2022, м. Лозова) Несподівано помер айдарівець “Гриць” – Євген Городничук, член Історичного клубу “Холодний Яр”, читач моїх книжок. В одній з них він і знайшов свого героя – земляка Гриця з хутора Хмарин під Лозовою, командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії. З новоприбраним іменем “Гриць” Євген Городничук і пройшов запилюженими дорогами Визвольної боротьби проти того самого ворога, проти якого боровся його славний попередник Гриць Хмеленко (Хміленко). Хорунжий Хмеленко загинув у переможній атаці 4 вересня 1920 р. під с. Медухою в Галичині 4 вересня 1920 року. “Лава за лавою підступали москалі… – розповідав сотник Максим Ломацький. – Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі – холодні хвилі Дністра.
– Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, – крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.
Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало «Слава!», і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети... Не витримали москалі цього раптового переходу від [нашого] відступу до атаки і покотились назад.
– Слава! Слава! – кричав Гриць, біжачи попереду. – Тікають... тіка...
Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу...”
Євгена Городничука надихнув подвиг земляка, саме з його іменем на прапорі душі він і пішов боронити рідну землю. Євген Городничук-“Гриць” не раз міг загинути на полі бою. Про один з таких драматичних моментів на моє прохання він і написав спогад – про бій біля Луганська 4 серпня 2014 року. “Упав без шолома, але з АК-74 в руках, – згадував Євген. – Я пережив, певно, найстрашніші 30 секунд свого життя. Лежав на спині на випаленому обстрілами городі. Бачив, що руки і ноги є. Але не міг рухати ногами. Повернув голову ліворуч. Наша «беха» перетворилася на великий шмат зім’ятого металу, що димів. Навколо знищеної БМП – поранені й контужені. За 100 метрів від мене грізно ричав російський танк. До наших позицій – метрів 500 – 600. Ніби й недалеко, але я не можу рухатися.
Наша броня і група розбиті. «Ще є 5 магазинів, у підсумку – патрони розсипом. Відстрілюватимусь, але головне – один патрон. Один патрон», – крутилося в голові.
І тут над собою побачив закривавлене обличчя Льоні Єрьоміна з нашої роти.
– Гриць, ти як?
– Не знаю, Льонь. Наче все ціле, а рухатись не можу.
Навколо – черги з кулеметів, тріск автоматів, постріли, вибухи.
Льонька повернув мою ногу, виявилося, що гомілка розірвана осколком.
На двох у нас був лише джгут, намотаний на мій приклад. Льоня наклав джгут на праву ногу і змусив мене повзти до своїх.
Я просив його залишити мене і йти за підмогою, а я відстрілюватимуся, скільки б вистачило набоїв. Але Льоня матюками змусив мене повзти. Навіть пхнув ногою:
– Повзи!
І я поліз – руками й зубами. Льоня робив короткі перебіжки. Коли він залягав і починав стріляти, я повз до нього. Так по 20 метрів я і проповз пів шляху.
Коли перекотився через пагорб, який прикрив мене від ворожих куль, дістав гранату РГД. І так мені стало добре! Як у дитинстві, коли тобі дарують іграшку, про яку мрієш. «Тепер все завершиться добре». Адже страшним був лише полон. Полон, коли в тебе на нозі витатуюваний тризуб, на голові – чуб, а під кітелем – футболка «Гордий тим, що Українець»”.
Гриць Хмеленко не боявся смерті. Не боявся її і Євген Городничук-“Гриць”…
Євген приходив на могилу до Гриця Хмеленка – в Івано-Франківську, на кладовище за драмтеатром. Телефонував мені, щоб поділитися радістю – він знайшов могилу героїчного хорунжого, командира Богдано-Дорошенківського куреня (на могилі написано – полковник). Ще раз наголошую: цей зв’язок шляхетних українських душ став можливий завдяки спомину сотника Максима Ломацького, який описав останній бій хорунжого Гриця Хмеленка. На основі цього спогаду я й написав нарис “Максим і Гриць” у книжці “Багряні жнива Української революції”. І ця книжка потрапила у сердечні руки козака Євгена Городничука…
Євген також залишив вояцькі спогади. На моє прохання він написав низку споминів про своїх бойових побратимів, які я опублікував у газеті “Незборима нація”, а потім у книжці “Донбас: радість і біль”. Ось їхні назви: “Герой України Геннадій Тома”, “«Горця» знають усі (Віталій Мороз)”, “Дякую, «Сороковий», за життя (Ігор Філіпчук)”, “Найромантичніший епізод мого життя”. Я спонукав Євгена писати і далі, хотів допомогти йому зробити книжку спогадів про російсько-українську війну на Донбасі, але через важке поранення він більшого зробити не міг.
У газеті “Незборима нація” ми писали про його проблеми. “Євген переніс три операції, дістав 2-гу групу інвалідності. Вийшов на роботу, але навколо гвинтів, вставлених під час операції у хребет, почалися резорбція кісткової тканини й омертвіння навколишніх тканин. Виник остеомієліт, який ускладнився свищем і заднім спондиладезом. Із лютого 2015 р. турбують постійні гнійні виділення. Завдяки активістам Історичного клубу «Холодний Яр», насамперед Орестові Абрагамовичу, Євгена поклали у гнійно-кісткове відділення Винниківського військового шпиталю під Львовом. Якийсь час хірурги не бралися за операцію, бо не було фахівців цієї спеціалізації. І ось нарешті два хірурги наважилися. Четверта операція відбулася 24 грудня… Євген – скромна людина і своєї біди не афішує, був навіть проти публікації про свої проблеми. Сказав, що вийде зі шпиталю й сам собі заробить на життя і лікування. Він член ВО «Свобода», але й до своєї організації не звертався, бо не хоче нікому бути клопотом. 24 грудня 2015 р., його прооперували, витягнули з хребта залізні штифти. Операція почалася о 13.00. Очуняв уже вночі. Сьогодні мені зателефонував. Ніби операція пройшла добре. Лікарі сподіваються на позитивну динаміку. Може, так і буде”.
Спогад про бій, у якому він дістав важке поранення, Євген закінчив так: “Пишу ці рядки в Литві, де проходжу реабілітацію. Мені добре серед литовців, але я все думаю про війну. Знаю, що для мене вона не закінчилася. Можливо, напишу ще один спогад з назвою «Найдраматичніший епізод мого життя». А поки – щиро Ваш, ще живий «Гриць» з «Айдару». Слава Україні!”
“Ще живий”… Як жаль, що Євгена вже немає серед нас! Чи зустріне він свого земляка “Гриця” з Богдано-Дорошенківського куреня, я не знаю, але дуже хотілося б, щоб ці козацькі душі з’єдналися в обіймах і дружній розмові.
Вічна слава дорогому нашому товаришеві – козакові Євгенові Городничуку-“Грицю”! Щирі співчуття рідним! Козакам слава! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ 
|
