 125 років тому, 28 січня 1897 р. в м. Городні на Чернігівщині народився Іван Ремболович, отаман півсотні Вільного козацтва, начальник зв’язку 1-ї Запорозької дивізії та штабу Дієвої армії УНР, командир ударної частини УПА Юрка Тютюнника, командир саперного куреня дивізії “Галичина”, підполковник Армії УНР.
У книзі “Іван Ремболович” Роман Коваль, розповідаючи про Другий зимовий похід, писав: “5 листопада [1921] в Жубровичах Ремболович подав начальникові штабу рапорт із проханням звільнити його з посади начальника оперативного відділу Київської дивізії та дозволити сформувати з охочих ударну частину, яка б нападала вночі на московські частини, розміщені в селах. Причиною такого рішення було, напевно, те, що штаб Київської дивізії мав лише номінальне значення, все визначав Тютюнник. З таким станом речей могла погодитися тільки пасивна людина (…) Ремболович ж без діла сидіти не міг. Бій для нього був радісною пригодою, способом життя, можливістю знищити ворога”.
І ось історик Юрій Юзич знайшов в архіві цей рапорт. Написаний він російською мовою (очевидно, це копія, тобто переклад зробили окупанти). Датований 9 листопада. Прізвище “Ремболович” двічі подане як “Рембалович”. Ось його текст у перекладі українською мовою (публікуємо вперше): “Начальнику штабу Київської дивізії. Рапорт. Будучи знайомий з веденням партизанської війни ще з 1917 року, вважаю за необхідне проводити рішучі і сміливі нічні напади на місця, де стоять більшовицькі частини. Такі нальоти тяжкі і вкрай втомлюють людей, і робити їх усією частиною цілком неможливо, а відривати яку-небудь частину також неможливо, бо ця частина, зробивши такий наліт, [потім] йде разом зі всією частиною в бій і несе охорону і, таким чином, їй доводиться нести подвійну службу. На підставі викладеного вважаю необхідним, щоб при дивізії були ударні частини, обов’язками яких було б здійснювати нічні нальоти і всілякі обходи ворожих сил. Додаючи до цього штат ударної групи, прошу Вашого клопотання про дозвіл мені сформувати таку частину. Підполковник (Ремболович)”.
У лівому куті зверху зазначено: “Начальник Оперативного Відділу Штабу Київської дивізії 9 листопада 1921 року, № 3”, а нижче: “Резолюція. Доручаю [під]полковнику Ремболовичу сформувати ударні групи і просити про затвердження командиром. 7/ХІ-21 (підпис) Янченко” [ЦДАВО України. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 569. – Арк. 60].
“Тютюнник дозволив начальникові оперативного відділу сформувати ударну групу… – читаємо далі в книжці Романа Коваля. – Для початку Ремболович поїхав з розвідкою на село Бондарівку, напевно, хотів до хлопців пригледітися – хто чого вартий.
Недільного ранку відділ з 15 кіннотників і 8 підривників в’їхав до Бондарівки, не зустрінувши жодного чужинця. Біля церкви, де відбувалася служба Божа, розвідники побачили кількох осідланих коней, прив’язаних до плоту. Ремболович і сотник Хмара почали розпитувати селян, чиї коні. Один селянин, підморгнувши, відійшов. Ремболович – за ним.
– Пане повстанцю! – звернувся чоловік. – Тут є кілька москалів, вони тепер у церкві, серед них є комуніст – його можна пізнати по червоній шапці. Він чимало українців розстріляв власноручно. Сільський староста також запроданець московський.
Ремболович поділився новинами з Хмарою. Вирішили чекати на закінчення служби – не вриватися ж до церкви зі зброєю.
Через годину люди почали виходити з церкви. Комуніста виявили одразу – по червоній шапці. Сотник Хмара підійшов до нього.
– Товаришу, ви заарештовані!
– Што-о-о?! – вигукнув комуніст. – Кто мєня смєєт арєстовивать?! Да ви знаєтє, кто я такой?!
– Знаю, – відповів сотник Хмара, – ти комуніст, а я українець!
«…І міцний кулак сотника Хмари опустився на хижу московську твар комуніста. По переведенні обшуку в його кишені був знайдений реєстр осіб, яких він власноручно розстріляв: число їх доходило до 53».
Забравши із собою москалів, розвідка рушила на село Піски, де й приєдналася до Київської дивізії. На підставі вироку польового суду вбивника повішено в селі Пісках. «Характеристичним було, – зазначав Іван Ремболович, – що всі московські частини, які нам зустрілися за цей час, складалися винятково з москалів…» Щодо полонених, то вироки повстанського суду виконував ар’єргард Волинської групи – виконував «шаблями й багнетами»”. Владислав КАРПЕНКО 
|
