 Найперший мій, найдавніший спогад: скраю на скрині, застеленій клейонкою, стоять один на одному три білі калачі, а в їхній отвір вкладена велика вощана свічка – дідунь Ксень ізсукали й принесли, бо мають вулики. Це – Святий вечір. На інший край скрині мама ставить миску з гарячою кутею – хай вистигає. Зачудовано дивлюсь на те все згори, лежачи на теплій печі…
Пізніший спогад: мені нетерпеливиться, бо день уже перевалює за половину і скоро маю йти до найближчих родичів – “нести вечерю”. То щоб же ж не дуже звечоріло, як буду вертатись!
Мама вже зав’язала в білу хустинку калач – вибрала найменший, аби мені було легше носити, і перепитала, чи вмію до ладу казати “Добрий вечір! Будьте здорові з Різдвом. Просили мама й тато на вечерю – і я прошу”. Та уточнила, чи знаю, до кого маю підряд заходити: найперше до бабки Марти, потім до тітки Федори, тітки Марфи, тоді аж ген за церквою – до тітки Марії Осихи, а через дорогу від неї – до тітки Настасії Комарихи. Це в один бік нашої перії. Після цього маю вернутись додому, занести дари і піти в інший бік – аж до Гени та баби Ганни. І вже наостанок зайти до тітки Їрини Гедзиньки, татової двоюрідної сестри, що живе з нами в межу…
Тітка Їрина, розв’язавши мого вузлика, дивується: “Це ти в кого вже була, що так багато надавали?” – “В Гени і баби Ганни”, – кажу гордо. Гена, моя двоюрідна, вже одружена сестра, завжди дає багато всього: смачних домашніх пряників, яблук, цукерок та ще і якийсь подарунок. Цього разу вона збирається класти до вузлика літнє платтячко: “Ану підійди – не мале буде? Бо брала на око”. Гена прикладає плаття до моїх плечей, воно довгувате, але не страшно, до літа підросту. А дядько Вася ще й наготував мені гроші: “Це тобі на книжки. Не загуби ж дорогою!”
Летіла від них мов на крилах...
Тітка Їрина статечно дякує, що я прийшла з вечерею, що мама не забула мене послати до них, і докладає до мого калача свої дари – пряники й цукерки, зав’язує вузлика і теж дає мені кілька мідяків. Уже й не ховаю їх, а так у кулаці й несу. Бо скільки там того несіння? Через перелаз, попід стіною шопи, мимо криниці – і я вже вдома…
Щаслива, викладаю гроші на стіл, роздягаюсь, мама розв’язує мого вузлика і, весело перепитуючи: “А це хто дав?”, розглядає принесені дари. Генині пряники чудують її найбільше: “Ну ж і вміє, нівроку їй, такі гарні спекти!”
Потім мама сортує все моє надбання: пряники – в одну купку, яблука – в іншу, горіхи й цукерки – ще в іншу: “Будеш мати, що брати до школи». Молодші брат і сестра, що аж мунькають від нетерплячки, нарешті отримують своє вгощення.
Треба сказати, що перші роки, поки я була зовсім мала, хтось із старших водив мене по родині. А як підросла і вже пам’ятала, де хто живе, то обходила всіх сама. І було великою образою – обминути в ці свята когось із рідних. Тож задовго до Різдва на ярмарку знов і знов, ніби мимохіть, вони нагадували мамі: “Присилайте Наталю з вечерею…”
На другий день Різдва, 7 січня, зранку я рушала до родичів, які живуть трохи далі: аж ген до Петрунів на шляху – баби Тодоски, тітки Тамари, а тоді – до завжди веселої й голосистої тітки Галі, яку відпитувала чи не під самою Крушинівкою. Не спочиваючи вдома (бо ж після обіду буде колядка!!!), швиденько навідувалась на інший край села – до Мамонів: баби Гані, її дочки Явдокії та миролюбного й доброго дядька Петра, зятя. Ох, яким же смачнющим варенням із дерену (кизилу) завжди вгощала мене баба Ганя! А мама варення не варила – не було з чого і не було цукру.
У ці два дні мене, малу, так обдаровували, що я, бувало, ледь волокла свою розповнілу хустку з калачем, раз за разом ставлячи її на сніг та обдивляючись, чи не висмикнувся якийсь кінець і не губляться-сіються дорогою різні дОбра. Вдома відхекувалась і трохи нарікала. Тож на наступний рік уже домовлялися, що хтось із старших – це випадало здебільшого дідуньові Ксеню – мене перестріне коло церкви і забере дари, а я з калачем у хустинці зайду наостанок до матки Явдокії та дядька Гантона…
Розводитись балачками не випадало. Мої відвідини родичів були короткими: привітати з Різдвом, чемно взяти дари, трохи розказати – коли, звісно, питатимуть – про наше непросте життя-буття. Мама завжди застерігала: “Ти там не дуже розбалакуйся, притримуй язика за зубами…” Бо ж, якщо чесно, у нашій сім’ї бувало всяке. А родичі не раз хотіли скористатися слушною нагодою та уточнити деякі новини й чутки, які доходили до них. Особливо це полюбляла баба Ганя Мамониха, татова сестра… Наталка ПОКЛАД 
|
