 2006 року від організації “Характерне козацтво” поїхали ми на історичні козацькі землі під м. Адлер (тепер окупована Московією територія Кубанського війська). Може, і не їхали б, але… допекло, що москалі, що не історичний факт, усе приписують собі, а ми мовчимо, відповіді не даємо. Тож, озброївшись мотиваційним матеріалом, вирушили на Кубань.
Стріли нас чудово. Розселили. Й одразу розпочали ми роботу. Розклали стенд, столи, літературу, музичні диски. Аж трохи згодом підбігає ряжена баба з криком-гиком. - Ви с УкрАіни будєтє?!!
- Ми, – відповідаємо.
– Ми щас будєм с вамі ссоріцца! - Це замість “добрий день”, – кажу я.
– А што ж ви в сваіх кнігах пішетє, што всьо ат вас праізашло?! – баба не здається, наступає. - На ето єсть історічєскіє і архєологічєскіє данниє, – відповідаю.
– Мала чіво там нацарапалі і накапалі! Ви далжни усвоіть, што Рассєя била прєждє Русі, – “авторитетно” заявляє баба.
– Для таких у нас є палати окремі, – відповідаю, попри те що друг Богумир штрикає мене в бік, намагаючись не доводити до конфлікту.
Кинувши ще пару речень, баба нас залишила, а за деякий час перед наші очі стало п’ятеро кремезних бороданів.
– Кто здєся Живасіл? – питають.
– Я, – відповідаю, а сам думаю: “Добалакався, зараз будуть «депортувати з Росії»”.
– Благодарствуєм тєбє, брат, за учєніє твойо, за пєсні, за труд твой, – почув я з уст одного з бороданів і отетерів.
– І вам на добрам словє благодарствую, – белькочу далі, – толька ж кому поімьонно, нє вєдаю.
– Ізвіні, брат, по приткості нє прєдставілісь. Я і он, – показує на сусіда, – уссурійскіє казакі, а трі брата іщо – забайкальскіє. Ти вот што, Живасіл, гуторь-ка по-своєму, ми хоть мову прадєдов паслухаєм.
– А єслі чьо нє паймьотє? – тут вже я ніби як і підколюю.
– А єжєль чіво нє паймьом, пєрєспросім, язик нє атваліца, – відповіли твердо.
Ну що сказати? 5 днів я був під цілковитою охороною козаків Уссурії й Забайкалля, 5 днів харчувалися ми з одного казана, співали, гуторили, “бєсєдовали”, балакали. Хочу згадати третій день спілкування.
То був день, коли наша українська делегація мала презентувати свої роботи, і мені випало трохи розповісти про давньоруський фольклор, без якого розуміння “расійскай історії” неможливе, оскільки відкидає будь-яку причетність московитів до Київської Держави і до слов’янства як такого. Розпочавши доповідь українською, я нарвався на стукіт, свист, гигикання, шушукання і команду:
– Давай на панятнам!
Забайкальці встали і розвернулися до крикунів:
– Слиш ти, пєрмя-пєнзя, рот-то закрой, нє панятна – так виучі! Єщьо нє била такова, штоби кацапія казакам указивала.
Слід було чекати й більшого конфлікту, бо “пєрмя-пєнзя” таки щось у відповідь огризалася. Але того не було чути, бо “казакія” ще раз доступно і гучно повторила кацапії:
– Єщьо раз гаварю: нє панятна – так виучі!
Один проросійський діяч із Кубані пробелькотав:
– Ну, на самом-то дєлє, єслі ви дєйствітєльна хатітє панять дрєвнюю історію Рассії, то украінскій язик вам панадабіца.
Мене опанували ейфорія і радість: на ворожій території я знайшов союзників і зламав стереотипи.
А уссурійці із забайкальцями, які не мали можливості придбати власним коштом наші книги та диски, були ними обдаровані.
Десь за рік уссурійці та забайкальці зробили можливим передати наші матеріали далі, і згодом до України приїхали представники амурських козаків, які теж повезли на Зелений Клин необхідну агітацію.
Хтось колись сказав, що для перемоги над ворогом треба перенести воєнні дії на землю ворога. Ми це робили не кулями, а буквами, напевне готуючи плацдарм і для куль. Живосил-Василь ЛЮТИЙ,
бандурист, волонтер, Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
