Мій прадід Павло Якович Носар, 1886 р. народження, батько сімох дітей, був корінним трипільцем, народився в родині з достатком. Його батько мав дві десятини землі та власну лісопилку. Павло замолоду був людиною з характером. Батьки прагнули одружити його з багатою дівчиною з Киселівки. Готувалися засилати сватів. Він же пішов супроти їхньої волі і, привівши до хати бідну швачку з Гайдаївки, сказав: “Хай вам буде Варка з її волами, а я одружуся з Оксаною”.
Жили дружно, навчали добра і дітей. Аж раптом революція! До хати завітав двоюрідний брат Данило Ількович Терпило (він же отаман Зелений). Йому були потрібні грамотні люди, а Павло Якович – вельми освічена людина. Тож Данило Ількович запропонував боротися проти радвлади разом. Щирий вірянин Павло Якович відмовився, зброя була не для нього. Тоді отаман приставив йому до скроні пістолет: “Або ж підеш до мене служити, або я тебе вб’ю. Про родину потурбуємося, з голоду померти не дамо”.
Вибору не залишалося. Ото й став служити у війську отамана Зеленого обозним.
Пройшли роки. Одного разу моя бабуся Марія Павлівна розглядала книжку “Маруся Гонта”, яку син Анатолій приніс із бібліотеки. І раптом тишу прорізав її збентежений голос. “Діти, ось тут пишеться про вашого діда, послухайте: «Павло Якович ніколи не носив при собі зброї, через плече висів бінокль, а ще завжди при ньому був томик Біблії. Він часто читав псалми»”.
Ім’я автора ніхто з родини не запам’ятав. Книжка, на жаль, не збереглася (очевидно, йдеться про повість Федора Бурлаки “Маруся Гонта”, 1959. – Ред.).
У 1929 р. Павла Яковича репресували – вислали до Сибіру. Працював на лісоповалі. Йому вдалося створити машину, яка пришвидшила процес роботи. Головний інженер, високо оцінивши його внесок, поклопотався за нього. І от Павло Якович – знову в Україні. Але в Трипіллі жити заборонили. Тому довелося оселитися в Кагарлику. Згодом усе ж вдалося переїхати поближче до рідних – у с. Стайки Ржищівського району, де влаштувався працювати на цегельному заводі. Та ненадовго.
8 грудня 1937 р. знову був заарештований. Додому вже не повернувся. Його разом з іншими засудженими вивезли в Биківнянський ліс і розстріляли. Точне місце поховання Павла Яковича Носара невідоме й досі.
За день до страти його побачив у в’язниці родич Микола Удод, який працював у трійці, що виносила страшні вироки. Він вірив у “світле комуністичне майбутнє”. Водночас дуже поважав Павла Яковича. Ця зустріч перевернула його погляди з голови на ноги. Микола Удод взявся доводити невинуватість мого прадіда. Наштовхнувшись на нерозуміння з боку своїх колег, він на знак протесту поклав табельну зброю на стіл. А під час першотравневої демонстрації у його машини відмовили гальма і він загинув…
За основу взято спогади Марії Павлівни Яременко (доньки Павла Яковича Носара) та його онуки – Олени Гаврилівни Горової (моєї мами).
Геннадій ГОРОВИЙ,
член НСПУ та НСЖУ |
