 Ця стаття побачила світ 30 р. тому.
Коли українці чи представники інших народів хоч словом прохоплюються про національний гніт, якого зазнають в імперії, росіяни вибалушують очі: “Пачєму ви ґаварітє а национальном уґнєтєніі? А развє ми, русскіє, нє уґнєтєни?”
Справді, російський народ постраждав разом з іншими. Але хто позбавив його свободи?
“Російський народ не може сказати, що він постраждав від іншого народу”, – вважає росіянин Володимир Кругликов. – Він, справді, зазнав лиха, але йому нікого звинувачувати, окрім самого себе”.
А хто ж поневолив інші народи?
Степан Хмара стверджує: нас поневолила Комуністична партія Совєтського Союзу. Народний депутат УССР Богдан Горинь вважає за головного ворога України імперський центр, Верховний Совєт СССР, “метрополію в особі Горбачова й усієї його команди”. Учасник Національно-визвольної боротьби 1960 – 1980-х рр. Зеновій Красівський стверджував, що нас гнобить Росія. “Ворог наш – Росія”, – казав він.
Хто з них має рацію?
Од відповіді на це питання залежатимуть стратегія і тактика боротьби за незалежність.
Відповідь проста: комуністи почали диктувати народам свою злочинну волю 1917 року. Горбачов і вся його команда з’явилися лише кілька років тому, а експансіоністська політика Росії триває століттями, впродовж яких Москва веде нескінченні завойовницькі війни.
За підрахунками генерала Олексія Куропаткіна, які він виклав царю в меморандумі 1900 року, “впродовж ХVІІІ і ХІХ століть Росія мала 128 воєнних років і 72 роки миру. З цих 128 років війни 5 років припадають на оборонні, все інше – війни завойовницькі” (М. Добрянський, “Україна і Росія”).
Можна лише уявити, скільки “воєнних років” мала ця країна, якщо вести лік з часів Московського царства [до наших днів]. З усіх воєн, які вела Росія, російські історики лише дві назвали визвольними. Та й ті твердження не зовсім справедливі, адже в 1812-му й 1941 р. зітнулися не визволителі, а загарбники. Тому й завершувала Росія ці “визвольні” війни не на своїх кордонах, а у Парижі та Берліні.
Росіяни завжди пишалися перемогами російської зброї, але ніколи не визнавали своєї причетності до злочинів, що чинилися тією ж зброєю. Чи не тому росіяни стверджують, що “русский народ никому никогда вреда не приносил (…) русский народ – самый добродушный народ”?
Особливо прикро чути “рідний” голос демократа-малороса: “Російський народ теж постраждав, і сьогодні він наш союзник у боротьбі за наше визволення”. Отакої! Кривава історія взаємин “братніх” народів, виявляється, нічого не навчила галицьких москвофілів (ідеться про Богдана Гориня. – Ред.)
“Завжди можна полюбити одне одного”, – стверджує росіянин В. Кругликов.
“Обнімімося й ми переможемо!” – закликає вчорашній український політв’язень [Микола Горбаль].
Ось він – прямий шлях до УССД! Виявляється, досить обнятися... А наші нерозумні предки воювали, кров проливали. А треба було тільки прихилитися до поневолювача... Якби ж то знаття, їй-бо, були б уже вільними!
Людей “з добрим серцем”, які ходять із розкритими обіймами, шукаючи, кого б пригорнути до себе, переслідує нав’язлива ідея всепрощення. Вони хоч сьогодні готові відпустити гріхи всім, хто катував Україну. Але даремно нагадують “гуманісти” християнські заповіді! Прощенню повинно передувати каяття. Але ні КПСС, ні Росія каятися не збираються. Та навіть, якщо трапиться диво і ми дочекаємося каяття, невже заспокоїмося? Хіба може простити поневолений?
Лише визволившись, лише здолавши ворога, ми можемо пробачити йому! Роман КОВАЛЬ
Дж.: Народна газета. Видання НРУ (Київ). – 1991. – № 10 (18). – Жовтень. – С. 4.
Малюнок Юрка Дрозда. 
|
