О 5-й ранку 22 червня перестало битися серце одного з найупізнаваніших кобзарів України, заслуженого артиста України Тараса Силенка. Йому було лише 48 років…
Тарас народився в Києві в письменницькій родині Лесі Силенко та Віктора Лузана. У 1989 – 1992 рр. навчався в студії при Державній (тепер Національній) капелі бандуристів (педагоги Григорій Верета та Віктор Мокренко). 1996 року закінчив Київський інститут культури. Під час навчання працював у Стрітівській кобзарській школі, Київському театрі “Берегиня”, кобзарював. Лауреат 1-ї вокальної та спеціальної премії на Міжнародному конкурсі культур Придунайського регіону в м. Джурджу (Румунія, 1993) та Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського (2014). Дійсний член Всеукраїнської спілки кобзарів, де працював референтом. Член Історичного клубу “Холодний Яр”.
Концертував майже у всіх областях України, а також у Росії, Польщі, Чехії, Словаччині, Австрії, Німеччині, Франції, Румунії, Литві, Латвії.
Добре освоїв техніку гри на академічній (хроматичній), а згодом і на старосвітській (діатонічній) бандурах. Виступав і на сценах, і на вулицях. Підтримував зв’язок із кобзарським цехом.
Репертуар Тараса Силенка надзвичайно багатий та різноманітний. Він співав чимало гайдамацьких пісень, зокрема про лідерів Коліївщини – Максима Залізняка, Івана Ґонту, Івана Бондаренка та Микиту Швачку, багато народних козацьких, повстанських та сучасних пісень. Знімався в кількох історичних фільмах. У 2010 р. Тарас у складі української делегації відвідав урочище Сандормох та Соловецькі острови, співав про Калнишевського біля камери, де останній кошовий Запорозької Січі доживав віку. 2013-го пощастило там побувати й мені. То була остання поїздка на соловецьку прощу з України…
Здається, ми з Тарасом були знайомі вічність. Хоча насправді з початку 2000-х, коли я був у “Молодій Просвіті” і її голова, бандурист Віталій Мороз, перезнайомив нас з усім кобзарським цехом. Тарас був постійним учасником заходів Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, дописувачем і частим гостем редакції газети “Слово Просвіти”.
Нас об’єднував дух гайдамацької героїки. Він відчував його через пісні про Залізняка, Швачку, Бондаренка, Саву Чалого і Гната Голого, а я – через народні перекази, що з дитинства чув у Грузькому, та архівні документи. Після виходу у світ книги про Івана Бондаренка ми з Тарасом почали тісно співпрацювати. Тарас завжди підтримував мене виконанням гайдамацьких пісень під час численних презентацій. Найбільше закарбувалися в пам’яті перша київська презентація книги “Швачка – фенікс українського духу” в Музеї книги та друкарства, турне по Черкащині з нагоди 250-ліття Коліївщини, організоване Юрієм Сиротюком і Вадимом Стояновим (та й увесь цей ювілейний рік, коли жоден захід не відбувався без участі Тараса). А скільки шуму наробило виконання ним повстанської пісні “Повстань, народе мій!” під час презентації в Києві книги оунівця Володимира Покотила “Лицарі золотого тризуба”! Досі ця пісня залишається найпопулярнішим записом Тараса Силенка на Yotube (понад 70 тисяч переглядів).
Тарас Силенко рекомендував мене до Історичного клубу “Холодний Яр”. Назавжди в пам’яті залишаться Покрова 2018-го, коли мене за участі Тараса урочисто прийняли до Клубу біля дуба Максима Залізняка, та кожен наш спільний, починаючи з 2018 року, виступ біля символічної могили Гната Голого в Холодному Яру…
А ще Тарас Силенко був постійним автором газети “Культура і життя” і двічі потрапляв на обкладинку…
Востаннє ми спілкувалися на початку травня під час 25-го вшанування героїв Холодного Яру. Тарас мав нездоровий вигляд. Але ніхто (я певен!) навіть уявити тоді не міг, що за півтора місяця ракова пухлина спалить його – справжнього українського козака-характерника! Україна втратила одного зі своїх найкращих синів… Втратила в символічний день – коли Максима Залізняка обрали Гетьманом українським, коли Сонце найдовше огортає своїм теплом Україну… Велелюдне прощання з видатним кобзарем відбулося 24 червня в столичному Музеї Івана Гончара. Поховали Тараса Силенка в рідному селі його матері Лютарях на Богуславщині. Тепер Тарасова душа разом із пращурами ближче до Сонця.
Спочивай з миром, друже Тарасе. Ти був лицарем духу на землі, тепер доєднався до лицарства небесного. Пам’ять про Тебе житиме вічно в серцях усіх, хто Тебе знав, та у Твоїх піснях, які знали мільйони...
Євген БУКЕТ,
редактор газети “Культура і життя” |
