Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Трипільська трагедія


Трипільська  трагедія

Ніч. М’яко вгрузає в ще теплий пісок боса нога. На щоглі пароплава самотньо мерехтить, відбиваючись у вологому асфальті ріки, червоний вогник сигнального ліхтаря. Тьмяно блимає над дошками сходинок каламутно-жовте світло притрушеної курявою електричної лампочки.
Пилип Ґудзь показує матросові квитка й підіймається вгору на чардак. Обидві кошалки з курми він ставить під лавку, а туго набитий клумак із пшоном та гречкою кладе коло себе під бік, щоб, дрімаючи, спиратись на нього ліктем.
Сичить пара. По дошках чардака сновигають босі ноги. На пароплав, що йде до Києва, вантажать широкі, затягнені білою марлею, козуби з полуницями. Великі зелено-червоні ягоди привабливо-ніжно пахнуть у сухому й теплому нічному повітрі.
Кінчили вантажити полуниці, і гучною луною ліг у далеких просторах трипільських круч розлогий гудок. Загуркотіли сходинки. Кінець тяжкої линви з глухим плюскотом упав у воду. Завирувала збаламучена колесами вода. Корпус пароплава почав мірно здригатися. Чорні кручі Трипілля повільно відсунулись у порожній морок ночі.
Над рікою тремтять хрумкі зорі. Важко й глухо гупає машина. Покірно хилить голову Пилип Ґудзь. Неквапливо й поважно простує назустріч сну, але в павутинні дрімоти настирливою мухою дзижчить і б’ється тривожна думка про несподівану зустріч по дорозі, коли він ішов до пароплава, зі Степаном, головою сільради.
– Знов, Пилипе, зібрався до Києва?.. Курей везеш?.. Диви, довозишся!..
Слова Степанові прозгучали як загроза й одночасно як попередження. Як вирок, виголошений наперед. Тепер, при згадці про них, у серці Пилипові гадюкою щеміла нудьга. Він усвідомлював, що немає виходу, але намагався сперечатись. Був він упертий, неподатливий, ладний до кінця без жалю відстоювати своє.
“Ну, все!.. Що з того?! – заперечує в думках Пилип. – Двоє малят, жінка, стара мати, я. Кожне щодня їсти хоче!”
– Хіба я, – із запалом каже до себе Пилип, – якогось лиха зроблю або ж якоїсь шкоди заподію державі, що оце пару курей та яку-небудь чверть молока повезу до Києва, – тож і там хочуть люди освіжити собі душу, – а звідтіля привезу балетки й пару метрів ситцю та віддам їх бабі Мотрі за ці її кури?
А той Степан, голова сільради, каже на нього:
– Ти, Пилипе, шпикулянт!.. Предатель соціалізму!.. Несвідомий, буржуазний клас!.. Відрижка капіталізму!..
Відрижка!.. Це слово хвилює Пилипа, зачіпає його, як незаслужена образа. У ньому прокидається почуття гідности й обурення.
– Ніяка не відрижка, а людина, як і всі!.. І не шпикулянт ніякий, – сперечаючись зі Степаном, твердить до себе Пилип у тій глибинній нічній півдрімоті, коли кожна думка здається ясною й переконливо прозорою. – Не шпикулянт, а трудящий клас, що труди на себе приймає. Прийняти на себе труди – то ніяка ще не спекуляція!
Так у суперечках зі Степаном, головою сільради, у думках про справедливість: “Треба, щоб усе було правильно!..” – Пилип поринає в сон.
Сичить пара. Глухо хлюпають по воді колеса. Хропуть, стогнуть, белькотять крізь сон потомлені люди, збившись купами або похилившись одне одному на плече.
Тане тривожними снами ніч!..
Потім приходить блідаво-синій світанок. У передранковій тиші стигне молочно-біла поверхня ріки. Пилип Ґудзь прокидається із свого баламутного півзабуття, скидає з голови картуза, стомлено позіхає й тричі хреститься на схід.
Назустріч із туману виринає буксирний пароплав. Він хрипко стогне, випльовуючи спазми гудків. За ним, нанизані на чорну струну линви, повзуть одна по одній пласкі намистини присадкуватих барж.
Уздовж низького лівого берега, де густі закучерявились верби, опрозорена зелена вода простяглась рівною, як люстро, смугою. З берега до пароплава хвилями доходять солодкі пахощі скошеної прив’ялої трави. Відбитий у водяному люстрі, нерухомо завмер пароплав, і повільно пливуть повз нього брунатно-зелені копиці свіжого сіна.
При світлі ясного дня нічні примари здаються химерними витівками, здатними лякати хіба що малих дітей. Вчорашня зустріч зі Степаном у Пилиповій уяві постає немов уривки напівзабутого сну.
– Якось то воно буде! – каже до себе, заспокоюючи, Пилип і звертається до сусідки, що везе до Києва повну кошалку огірків, масло, загорнене в капустяний лист, і молоду картоплю, розпочинаючи з нею балачку про те, де краще в місті купити ситцю: чи то на Житньому базарі, чи на Євбазі, чи на Басарабці.
Розмова привертає увагу інших, і дискусія стає спільною, уриваючись уже під самим Києвом, коли з’являється матрос і всіх женуть із чардака вниз. Закривають люки. Ніхто не повинен лишитися на чардаку, коли пароплав проходить під мостами.
Не доходячи до Наводницького мосту, пароплав спиняється й бурхливо реве, як ненагодований звір.
На високій горі правого берега позолоченою свічкою в блакитному димі палає, заллята променями ранкового сонця, дзвіниця Лаври. Хатки, побудовані на високих, почорнілих од весняної води палях, розбіглися по піскових кучугурах луки, порослої верболозом.
Проминувши порожні піскові смуги пляжів, уже перед містом, пароплав викреслює широку дугу, круто завертає й причалює до пристані.
Зчиняється метушня. Баби з клунками мов навіжені кидаються до виходів; розгублено, як зосліпу, пнуться вони вперед. Квокчуть збентежені кури. Висунувши з кошалки вогняно-червоний гребінь, витягує горлянку й голосно співає сіро-жовтий півень. Вищить і б’ється в мішку на спині в сусіда порося.
Босий матрос на сходинках кидає картонні прямокутники квитків у карнавку.
Київ!.. Місто ще спить. Хмаркою тютюнового диму синіє простір порожнього майдану перед дощаним павільйоном пристані. Високо в синяві прозорого неба піднісся над кручею срібнобанний Андрій. Між куп кінського гною підстрибують і гребуть, цвірінькаючи, заклопотані горобці.
Порожніми вулицями в блакитних сутінках кам’яниць Пилип спішить на базар. Вузол туго набитого клумака муляє й ріже йому плече. Кошалки з суліями молока відтягують руки.
Спродавшись на базарі, Ґудзь стає в чергу біля входу до універмагу. Півколо збожеволілої юрби вже давно вирує й клекоче перед дверима крамниці. Кінні міліціонери врізаються в натовп; придавлені крупом коня, гістерично вигукують жінки.
Курява. Давка. Спека. Сипливо реве довжелезна чорна рура радіо. Згуки джазу змішуються з галасом юрби.
Розчавлений людськими тулубами, стиснений з обох боків, притиснений до наллятого соняшною спекою каміння будинкової стіни, Пилип знемагає. Солоний піт струмками тече йому по обличчю, сліпить очі. Пилип нахиляється й полою піджака витирає на лобі краплі поту.
Черга майже не посувається. Раз у раз поглядає Пилип на палаюче сонце, на білі пішоходи, на чорні карбовані тіні, що спочатку скорочуються і зникають, а тоді знов починають рости й, непомітно пересуваючись з одного боку вулиці на протилежний, кажуть про пізній час.
Хтозна, чи потрапить він ще сьогодні до крамниці, чи ні, і тоді йому доведеться заночувати тут на кам’яних плитах пішоходів, вартуючи чергу для себе на завтра перед універмагом...
Багато часу й зусиль треба витратити в місті, щоб купити пару метрів ситцю!.. Пилип думає про те, що жити у великому місті моторошно й важко, що місто жорстоке й непривітне, як каміння, з якого воно збудоване. Ні, він не хотів би лишитися тут, у цій кам’яній пустелі, назавжди; він не хотів би жити постійно в цій давці, куряві й спеці, у цьому галасі суперечок, дзеленчанні трамваїв, у цьому сиплому реві радіо.
Під вечір, коли на дверях крамниць уже починають вішати таблички з написом “Замкнено”, Пилип в останню хвилину ще встиг забігти до спортової крамниці “Динамо” й купити в ній для бабиної Мотриної дівчини замовлені балетки.
І тоді знов Дніпро. Знов пристань і пароплав. Жовтим полум’ям розлилась і палає вечірня ріка. Розгорнувши на колінах червону хустину, Пилип крає доморобним, з уламка коси зробленим ножем хліб і їсть його з цибулиною. І знов уже сперечається зі Степаном. Заперечує:
– Якби я був шпикулянт абощо, то їв би оце із салом, а може, навіть і тарілку борщу замовив собі на пристані. А то ж маю давитися черствим шматком хліба!.. Шпикулянт!.. Огидно не то, що слухати, ба навіть згадувати про таке!
Гикає! Просить сусідку подивитися за кошалками й сходить із чардаку вниз напитися з бака річної теплої води.
Легкі синяві сутінки від високих Київських гір упали на Дніпро, простяглися на білий пісок шляху, вкрили темне зело дерев Труханового острова. Знеможений денною спекою Дніпро міниться в кольорах; з гарячо-жовтого він стає рожевим, тоді переходить у фіолетовий і нарешті робиться попелясто-сірий. Гуде пароплав, раз, і ще раз, і втретє.
Пізній вечір. Дикі качки потягли за Дніпро на поживу до просяних і гречаних піль. Уздовж фарватеру мигтять червоні вогні сигнальних бакенів. Сяючи електрикою, кидаючи в темний морок ночі сліпучі жмутки світла прожекторів, пароплав, що йде прямим маршрутом з Києва до Херсона, примарним привидом проноситься між поснулих берегів чорної ріки.
Трипілля! Пісок ще зберігає вечірнє тепло. Глибоко грузне в пісок боса нога. Густішають сутінки в глибинах трипільських ярів. Це тут у 19 році отаман Зелений зняв повстання. Пилип був тоді ще зовсім малий хлопець, але він добре пам’ятає, як люди з околишніх сел, засівши по цих кручах, зустріли рушничним і кулеметним вогнем пароплави з київськими комсомольцями. Давно вже не лишилося жадного з тих, які гуляли в Зеленого, а все ще беруть і беруть людей і з Трипілля, і з Халеп’я, і з Жуківців, і з Верем’я, і з Стайок, з усіх і ближчих і дальших сіл.
– Бандитський район! – кажуть у районі в Обухові.
Пилип проходить у ярку під кручею повз складений з цегли, пофарбований у темно-синю барву пам’ятничок комсомольцям, побитим під Трипіллям; тоді, замість піти шляхом, вулицею, звертає вбік на стежку. Він запевняє себе, що робить це, щоб скоротити дорогу, а насправді змінює звичну путь, щоб не зустрітися ненароком зі Степаном.
Він іде вздовж рівчака, у якому протікає струмок, внизу садиб за левадами під густим плетивом гілля розкладистих верб.
Удома стара мати й діти вже полягли спати, але жінка ще не спить. Вона сидить на порозі відчинених дверей хати й чекає на нього з вечерею. Розпливчастою плямою біліє в присмерках її хустина.
Пилип причиняє за собою хвіртку.

Віктор ПЕТРОВ (ДОМОНТОВИЧ)

  



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Іван КАЧУРИК – 400 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр БУТРИК – 1000 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ