Пропонуємо читачам “Незборимої нації” розділ з книги Романа Коваля і Юрія Юзича “Микола Міхновський”, яка цієї весни має вийти у світ
Було це в травні 1917 року, в святому Києві Золотоверхому, під час Першого всеукраїнського військового з’їзду. Цей з’їзд формально скликав на день 18 травня [за н. ст.] “Організаційний Комітет по формуванню Богданівського полку” на спілку з Полуботківським клюбом, по суті ж – його скликав М. Міхновський, щоб на тому з’їзді спопуляризувати серед вояків-українців, які служили в численних московських арміях, справу творення українського національного війська, щоб на з’їзді обрати для майбутнього українського війська зверхній провід і щоб перед усім світом і насамперед перед власним громадянством заманіфестувати силу й волю українського вояцтва.
Але головна ціль Миколи Міхновського й невеличкої групи його однодумців, для якої був скликаний з’їзд, була та, щоб у слушну хвилину проголосити Україну самостійною та від Московщини незалежною державою. Щоб забезпечити з’їздові найбільшу спроможність і безпеку одверто висловлювати свої думки й, при потребі, змогу їх здійснити, М. Міхновський заздалегідь подбав і про те, щоб з’їзд під час його праці було кому охороняти. Для цього ще з перших днів революції М. Міхновський почав творити початки української збройної сили і на час скликання з’їзду вже створив І український імени Гетьмана Богдана Хмельницького полк – мав до розпорядимости до 6 тисяч добірних, організованих і дисциплінованих, на все готових для України вояків!..
По програмі з’їзду Богданівський полк мав привітати з’їзд урочистою парадою на Софійському майдані. Ця парада Богданівцям удалась блискучо. Давно такої могутньої паради не бачив старий Київ!
По цій параді на Софійському майдані заімпровізувалося величаве віче з участю членів збору, Богданівського полку, Полуботківського клюбу й незліченних мас київського громадянства.
За трибуну для промовців, що на тому вічу виступали, послужили сажні дров, які займали частину Софійського майдану.
Миколу Міхновського як промовця знали не тільки з’їзд, Богданівський полк та Полуботківський клюб, але знало його й київське громадянство.
Коли на “трибуні” появилася велетенська постать М. Міхновського, віче зустріло його появу голосними окликами “слава”.
Коли М. Міхновський дав знак рукою, що зараз почне говорити, то на майдані відразу ж запанувала напружена увагою тиша…
Заговорив і зачарував! Зачарував і тримав у страшній і солодкій напрузі. Кожен, хто слухає, одного лиш бажає – щоб говорив далі, як одного боїться – щоб не перестав говорити. Міхновський говорив і кожному здавалося, що він висловлює саме його думку й саме його словами! Ось він говорить про нестерпні кривди-безправства, яких зазнала Україна на свойому історичному шляху і кожен відчуває ці кривди, як заподіяні йому самому, й упідлений вимушеною покорою невільник раптом починає ненавидіти власне невільництво й запалюється святим гнівом-обуренням на гнобителів. Ось Міхновський зачепив за іншу струну в людському серці – говорить про шляхетну свідомість власної національної гідности й коже[н] “родства непомнящий малорос” несамохіть розпростовує зігнуту спину, гордо підносить похилене чоло – він починає себе шанувати, як співчлена великої нації, віднаходить одвагу дивитися на сонце...
Міхновський представляє майбутнє життя, коли то в Україні запанує “В своїй хаті своя правда, І сила, і воля”...
Як же давно і як добре знані ці слова з Тарасового – “Кобзаря”! Але, коли ці слова, ніби ненароком, але на властивому місці кинув у промові Міхновський, то тільки тоді слухач зрозумів ці слова так повно й дотикально, що за здійснення їх ладен у цю ж хвилину піти на найтяжчі труди й зусилля.
Це тому, що в Миколі Міхновському промовляла велика душа Великого Патріота! Промовляючи, – горів! Горіючи (палаючи. – Ред.), – своїм огнем запалював інших…
Саме, коли почав говорити про князя Ярослава Мудрого, то в ту хвилину на Софійській дзвіниці почали дзвонити до вечірні.
Першим обізвався тисячопудовим голосом-міддю так знаний киянам оксамитно-глибокий “Рафаїл”... По ньому загудів-заспівав трохи менший від “Рафаїла” напівсрібний велет “Мазепа”. Ще далі долучилися менші і до найдрібніших – разом до півсотні дзвонів – незрівняний концерт Софійської дзвіниці.
Коли обізвався “Рафаїл”, М. Міхновський на хвильку замовк і побожно зняв кашкет. Цей відрух повторило все віче.
Коли заспівав “Мазепа”, лице в Міхновського заясніло молитовною екстазою; і він перехрестився. І віче знов, немов у трансі, перехрестилося також.
Коли до перших дзвонів долучилося кілька інших, то сильним рухом – здавалося, що в нього виросли незримі крила і в цю ж мить він зірветься й полетить – показав на дзвіницю і все віче обернуло голову за рухом Міхновського.
А Міхновський, на голосному тлі Софійських дзвонів, імпровізує:
– Чуєте? Слухайте! Свята Софія з глибин віків вітає вас міцними голосами своїх дзвонів! Це вона, Премудрість Божа, вам оповідає про свого Великого будівничого, про князя Ярослава Мудрого. Розказує, як він мечем побідним землі українські-руські об’єднав і на тих землях нашу “Руську Правду” утвердив. Пишається Свята Софія, розказує про те, як наймогутніші володарі запобігали в князя Ярослава – в нашого князя – приязні та ласки!..
[А он] на білому коні, в саєтах-златоглавах (в одязі тонкого блискучого англійського сукна. – Ред.), у безцінній самоцвітній зброї, із почотом лицарськости своїх полковників преславних під’їзджає до Софії Гетьман, Богом даний Хміль. Музика грає, б’ють літаври, співають сурми голосні. Знамена переможні мають, тріпоче вітер бунчуки. Народу тисячі, старі й малі, убогі й багаті вітають переможця окликами “слава”…
Все бачила, все знає, про все розкаже Вам свята Софія своїми дзвонами! Розкаже про колишню давню славу наших прадідів, розкаже про лихо-недолю й неславу нащадків. Розкаже вам, як у її святих мурах бузувірний цар-москаль наказав кидати анатему-проклони на її визволителя й благотворителя Гетьмана Мазепу.
Розкаже все й нічого не укриє!
Бо сотні літ приходили до неї наші прадіди й батьки, перед престолами святими складали Богові подяку за його ласку, приходили зо скрухою в гріхах, приносили Йому свої жалі і сльози. А сьогодні! Чуєте, як радісно, по великодньому співають дзвони! Це Свята Софія, Божая Премудрість, радіє з нами, що дочекалась радісного дня. Радіє, що звалились у порох трони гнобителів, порвались наші пута, що вільними устами й вільним серцем можем заспівати нині: “Тебе Бога хвалим, Тебе Господа ісповідуєм!”
По цих словах М. Міхновський високо підніс правицю й гукнув так сильно, що аж луна відбилась:
– Панове браття! Преславнеє вояцтво! Свята Софія бачила й знає все і нам оповіла про наших предків! Нині вона дивиться на вас! Вона знає наші помисли, знає почуття, які розпалюють нам груди! Своїми дзвонами вона наказує і ми… Ми сповнимо її наказ! Так, на коліна ж! Піднесіть угору руки! Присягайте!
Кількадесятьтисячна маса на майдані на цей наказ М. Міхновського за одним порухом упала навколішки, а він, охоплений екстазою, проказує-імпровізує слова присяги:
– Клянуся й присягаю! Іменем Живого й Всемогучого Бога, перед храмом Його Премудрости, Святої Софії, на пам’ять моїх козацьких предків присягаю, що все своє життя, всі помисли і всі діла віддам на службу нашій Батьківщині – Україні й до останнього свого віддиху буду боронити її державні права супроти всіх її ворогів, хто б вони не були! В цьому, Великий Боже й Свята Премудросте Божа Софіє, мені допоможіть. Амінь.
По цій незвичайній присязі на майдані запанувала урочисто поважна тиша. Дзвони – теж замовкли...
Командир Богданівського полку наказав полкові вистроїтися по сотнях. Полк швидко вистроївся й, п’ятою вибиваючи “ногу”, сотня за сотнею, пішов у напрямку В.[еликої] Володимирської вулиці... Цивільне громадянство почало розходитися в ріжних напрямках, .у більшості ж потягнулося за полком.
М. Міхновський, що зійшов із трибуни, стояв поважний і замислений. Дивився кудись у просторінь і здавалося, що дивиться й бачить незнане майбутнє.
Варфоломій ЄВТИМОВИЧ |
