125 років тому, 25 березня 1896 р., у с. Баговиці, тепер Кам’янець-Подільського району, народився Борис Монкевич, сотник Армії УНР, автор історичної праці “Слідами новітніх запорожців”.
“Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії… Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію…” – так почав книгу “Слідами новітніх запорожців...” Борис Монкевич.
І ось 1917 року сталося. Одразу після Лютневої революції зійшло сонце української історії – відродилося козацтво, яке стало називатися вільним. Виявилося, що “войовничість уславленого Війська Запорозького жила в нащадках”. Століття неволі не знищили в народі військового духу, що й засвідчило здібність українців до самостійного державного життя.
Книга Монкевича “Слідами новітніх запорожців...” – про славу української зброї, а якщо конкретніше – про звитяжний шлях Війська Запорозького нової доби від волинського міста Сарни до слобожанської столиці Харкова – через Житомир, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву, а потім на Крим і Донбас та звільнення їх від більшовиків. Що важливо, хорунжий Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.
Народився він 25 березня 1896 р. в с. Баговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії. У березні 1917 р. став до лав 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. У січні 1918 р. у складі Студентського куреня взяв участь у бою під Крутами. Обороняв Київ від мурайовської навали.
Навесні 1918 р. Монкевич виганяв більшовиків із Донбасу. Він увесь час перебував на передовій. 28 – 29 квітня 1918 р. після впертого бою його полк визволив ст. Дебальцеве. На відтинку Барвінкове – Дебальцеве богданівці під проводом полковника Олександра Шаповала дощенту розбили батальйон ім. Леніна. І вигнали червоних у їхню злиденну Совдепію. Зупинились богданівці аж у Веселих Ровеньках над тихим Айдаром.
Службу в полку Монкевич продовжив уже як сотник – підвищили його у званні за бойові заслуги під час визволення Лівобережжя.
У полку за вживання московських матюків належала кара, а старшини ще й накладали один на одного грошовий штраф за будь-яке російське слово, яке вихопилося із вуст. Кошти йшли на користь Старшинського зібрання. “Отаке-то було!” – згадував богданівець Сім’янців…
1919 року Монкевич взяв участь у літньому поході об’єднаних українських армій на Білу Церкву – Київ. А у грудні в нього смертельною хваткою вчепився плямистий тиф. Ледь-ледь вижив. Аж у березні року, виснажений до краю, повернувся сотник до війська. Його, як слабосильного, скерували до запасної бригади. 1920 року зголосився до українського війська і старший брат Бориса Яків.
У листопаді 1920 р., напередодні краху армії, Бориса Монкевича призначають старшим осавулом Окремої кулеметної дивізії. Потім був Збруч, дерев’яний місток через нього і роззброєння поляками.
У січні Монкевича разом з іншими штабними старшинами поляки інтернували у Пйотркуві-Трибунальському, де розмістився штаб Дієвої армії і конвой командарма Михайла Омеляновича-Павленка. 1921 року вдалося поступити на математичний факультет Варшавського університету. А це була підстава вийти з табору!
Згодом Борис перевівся на архітектурний факультет Варшавської політехніки. На життя заробляв тяжкою фізичною працею. Ще й виконував громадський обов’язок – був секретарем Української студентської громади у Варшаві.
Серед польської студіюючої молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх. Довідавшись, що у Подєбрадах (Чехословаччина) відкрилась Українська господарська академія Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. І у червні 1924 р. листовно звертається до керівництва господарської академії з проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Та пришла відмова…
Борис Монкевич пише низку спогадів. Перша відома його публікація з’явилась у “Календарі Червоної Калини на 1923 р.”. Називалася вона “Крути: з давно пережитого”. Наступні, відомі мені, публікації опубліковано вже 1927 року у варшавському журналі “Табор” – “Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)” та “Піонери Українського війська”.
1928 року в Львові у видавництві “Добра книжка” виходить його надзвичайно цінне дослідження “Слідами новітніх запорожців...” У ній автор детально описує десятки переможних боїв, в яких брали участь запорожці Петра Болбочана.
Монкевич не тільки відтворює бої в обороні Батьківщини, а й піднімається до узагальнень. “На нещастя, на чолі нашого відродження і визвольного руху в більшости станули оті «письменники і промовці»… Чи ж може бути більшою трагедія, коли біля стерна держави стають не сини нації і землі, не виразники того стихійного, того нестримного, що заховано в самій глибині народної душі, а стають люди одірвані од свого народу, яким партійний егоїзм засліплює очі… У ворога, котрий сидів у нас на плечах і нахабно придушував самостійні змагання нашого народу, наші провідники шукали згоди і братерства на «Капіталові» Маркса. Вони не тільки не хотіли розуміти всієї ваги творення національного війська, не тільки не полегшували його творення, але й перешкоджали”.
1929 року Борис Монкевич видає книгу “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”. Крім цього, Монкевич опублікував ще статті “Бій під Крутами”, “Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.”, “Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)”, “Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 р.”, “Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.”, “Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)”, “З останніх днів боротьби”. Монкевич написав також праці “Чорні Запорожці” та “Полковник П. Болбочан на Лівобережжі”. Запитаймо себе: а що ми читали з цих публікацій?..
1951 року Борис Монкевич переїжджає до Канади. Поселяється в Оттаві, де береться за написання дисертації на тему “Збройні сили української Гетьманської Держави 1918 року”. Та хвороба змінила плани…
1954 року сотник переїхав до Монреалю, де отаборилося чимало побратимів. Стан здоров’я постійно погіршувався. Хвороба Паркінсона не давала нормально жити і працювати. І все ж Борис Монкевич написав ще й другу частину своїх спогадів про видатного українського воєначальника під назвою “Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана”.
Попри тяжку хворобу, Борис Монкевич продовжував увічнювати подвиг своїх побратимів. З-під його пера вийшло загалом близько сотні статей та розвідок, які друкувалися у журналах “Поступ”, “Червона Калина”, “Табір”, у часописах “Український Голос” (Перемишль), “Січ” (Чикаго), “Український Робітник” і “Батьківщина” (Торонто), “Ранок” (Дербі – Лондон) та інших.
Помер Борис Монкевич у Монреалі у шпиталі ветеранів 7 лютого 1971 р., не доживши трохи до 75-літнього ювілею. Поховали Бориса Монкевича на міському православному цвинтарі Монреаля, на ділянці ветеранів. У товаришів залишилися найкращі спомини про нього. Микола Кухаришин, який лікував Монкевича, писав Степанові Цапу: “Був він людиною добрих і чесних прикмет душевних, любив понад усе наш Рідний Край і за нього по-лицарські боровся”.
Відгукнувся й “колишній розвідник з-під Крут” Рудольф Федорович, відомий український публіцист. “Сл. Пам. Запорізький сотник Борис Монкевич, – писав він, – був вірним сином Української Земної та заповітів Т. Шевченка. Він був справжнім Шевченківцем”.
Розповідь про сотника Монкевич завершу словами його товариша запорожця Степана Цапа-Канівця: “Треба сказати, що Він визначався колись силою волі, подивугідною сміливістю, ясністю думки, неустрашимістю перед небезпекою і палкою любов’ю до Батьківщини... Переконливість, безстрашність навіть перед сильними різнобарвними персонами. Перед лицемірами й фальсифікаторами історичної нашої правди, перед псевдонауковцями. Говорив і писав завжди правду, відверто про те, про що інші жахалися навіть подумати… Не дивлячись на знищене фізично в останні роки його життя тіло бл. пам. Побратима Бориса, краса Його душі притягала людей до Нього”.
Повністю нарис про вірного сина України Бориса Монкевича читайте в книжці “Батькам скажеш, що був чесний”. Пам’ятаймо славного козака Бориса Монкевича, який і зброєю, і пером десятиліттями захищав нашу Батьківщину. Вічна слава!
Роман КОВАЛЬ |
