 (14.01.1928, с. Утиховичі – 17.02.2021, Кривий Ріг)Здавалося, ще не так давно громадськість вітала Романа Пастернака з 90-річним ювілеєм. Незважаючи на роки, ветеран мав на диво ясний розум і гарну пам’ять. Згадував події свого надважкого життя в найдрібніших подробицях і деталях. Народився він у селянській родині в с. Утиховичах Перемишлянського р-ну Львівської області. У сім’ї виросло шестеро дітей. “Народився під Польщею, потім жив під більшовиками, а в 41-му прийшли німці”, – сумно констатував Роман Михайлович.
У п’ятнадцять років став членом молодіжної організації ОУН. Це було 1943-го. А в 1944-му, ще за німецької окупації, добровільно пішов в УПА. Проходив військовий вишкіл на Рогатинщині. Вишкіл проводив чеський капітан, готував їх як майбутніх офіцерів.
Перше бойове хрещення прийняв у бою з німецьким підрозділом. Незважаючи на те що в німців були танки, а в упівців – лише стрілецька зброя, вдало влаштувавши засідку, вони змогли відбити в окупантів захоплених ними людей. Це було в с. Тучному Перемишлянського району Львівської області.
У 1945-му, з приходом радянської армії, упівці змінили військову стратегію й тактику: відділ Романа Пастернака поділили на групи по 15 – 20 осіб. Його перевели до теренової боївки Перемишлянського району, якою командував “Богдан”. 28 червня 1947 р., виконуючи завдання, Роман потрапив у засідку...
Спочатку його доправили в Перемишляни, де майже тиждень катували, потім повезли до Львова в тюрму на Лонцького. Там його протримали під слідством 2 роки – до березня 1949-го. Зрештою, він опинився в Києві в Лук’янівській в’язниці, де й дістав вирок – 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Воркутинському таборі посиленого режиму. Працював у шахті. Чимало часу провів у карцері, адже брав активну участь у страйковому русі. Відбув повний термін покарання, а потім ще десять років його тримали у Воркуті під наглядом комендатури без права виїзду з міста. Тоді ж у Воркуті зустрів свою долю – таку ж, як і він, каторжанку-упівку Марію, з якою побралися. Прожили вони 30 років щасливого подружнього життя, виховали доньку і сина, дочекалися онуків.
1966 року Роман Пастернак отримав нарешті паспорт і можливість виїхати з Воркути, але без права поселення в Західній Україні. Не мав права зупинятися і в обласних центрах та великих містах, лише за 101 кілометр від них. І все ж доля привела його до великого міста – Кривого Рогу, де тривало велике індустріальне будівництво. Тут суворих заборон щодо поселення колишніх політв’язнів не дотримувалися: потрібна була робоча сила. За іронією долі, борцеві з комуністичним режимом вдалося влаштуватися слюсарем-складальником на завод гірничого обладнання “Комуніст”. Пропрацював тут аж 40 років! І хоча колишнього вояка УПА на початках там знову ледь не засудили, звинувативши в антирадянській пропаганді, він таки змусив місцеве начальство ставитися до себе з повагою.
З настанням потепління у громадсько-політичному житті СССР Роман Пастернак став активно долучатися до громадських справ. У 1989 р. одним із перших вступив до Народного руху України “За перебудову”. Згодом організував і очолив Центрально-міську районну організацію НРУ. З 1992 р. він – голова Криворізької міської організації Всеукраїнського братства ОУН-УПА. Став активним членом місцевого осередку Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”. У 2009-му Романа Пастернака призначили референтом спілки ветеранів ОУН Дніпропетровської області, а з 2011 року й до останніх днів він був повітовим головою Дніпропетровської обласної ветеранської організації “Всеукраїнське братство ОУН-УПА”.
У січні 2018 р. з нагоди 90-річчя Указом Президента України Петра Порошенка № 11/2018 “Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України” був нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
“Я все життя віддав боротьбі за Україну – і коли воював у лавах УПА й смерть ледве не кожного дня зазирала мені у вічі, і коли був на каторзі, і в подальші роки. І хоч була велика загроза моїй родині, моїм рідним, я ніколи не відмовлявся від свого прагнення побачити Україну та українців вільними. Боротьба за Україну продовжується й зараз, тож я закликаю всіх об’єднатися в цій боротьбі, адже Україна – це найдорожче, що в нас є. І вона зараз у великій небезпеці. Тому треба єднатися – не сваритися між собою, а єднатися, щоби побороти ворога. Я не знаю, як кому, а мені Україна дуже дорога – і тому, що такої немає більш ніде у світі, і тому, що за неї ми заплатили мільйонами життів, покалічених доль і надтяжкими випробуваннями. Головне, нам треба зараз побороти нашого одвічного ворога, і тоді, я впевнений, все буде добре”.
Ці проникливі, зворушливі слова сивочолий ветеран сказав наприкінці офіційного заходу з нагоди його 90-річчя. З цим, як свідчать його рідні, він пройшов до кінця свого складного й звитяжного 93-річного земного шляху. Почуймо ці слова!
Вічна пам’ять і вдячність Тобі, український звитяжцю! Володимир СТЕЦЮК, Історичний клуб “Холодний Яр”
Кривий Ріг 
Фото автора
|
