 19 березня 1918 р. в Києві відбулося перепоховання крутянців…Дорога до волі довга і важка. Хто йшов нею, залишився жити в пам’яті рідного народу назавжди. Ось розгортаю книгу В. Златопольця (Валентина Отаманівського) “Син України” (1920 р., Київ – Кам’янець – Відень, в-во Товариства “Вернигора”). Це історична повість із часів українського лицарства. Автор присвячує твір “Мученикові за Самостійність України – незабутньому Миколі Лизогубові, полоненому під час 5-ї українсько-московської війни в бою під Крутами на Чернігівщині й замордованому після нелюдських знущань азіатами-москвинами”. У книзі є й короткий життєпис Миколи Лизогуба з епіграфом Івана Франка “Я з тої раси, що карку не гне”. Того ж 1920 року Степан і Євгенія Дригиничі, що вчителювали в Болехові, подарують цю книгу 8-річному синові Ярославу, який у майбутньому ввійде в історію України як поет-емігрант Вадим Лесич. Минуло століття, і перед нами нова книга Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні”, на сторінках якої оживають перші дні революції, весна 1917 року в Києві, заснування першого українського полку, українських шкіл… Авторками й водночас учасницями та свідками історичних подій є Харитя Кононенко, Тамара Петрів, Євгенія Барцал.
Є в книжці спогад Хариті Кононенко “Крути. Пам’яти безталанних друзів”. “Минуло 4 роки з того часу, як сталась ся страшна Крутська подія, – починає розповідь авторка. – Та хай минуть сотні літ, а український нарід не повинен забути тих 17 – 20-літніх героїв, що поклали свої голови за його щастя й волю. А ми, ті, що загубили тоді своїх найдорожчих друзів, ми через все своє життя пронесем в своїх спогадах їх світлий образ”.
І ось настав день прощання – 19 березня 1918 року. Осередок середньошкільників готується до проведення в останню дорогу своїх товаришів, понівечених так, що й пізнати неможливо. “В день похорону, – пише Харитя Кононенко, – ходили ми купити квіти. Майже в кожній крамниці, куди ми заходили, заготовлені похоронні вінки з написами: від рідних, від друзів, від Центральної Ради, від якогось міністерства або котроїсь організації… З тяжким почуттям ми приїхали на двірець… увійшли у вагон. Тут просто на підлозі, одна коло одної стояло 28 чорних трун. І в сих простих деревляних трунах лежав найдорожчий скарб України – лежали її сини, що без жалю віддали своє молоде життя для добра і слави, за волю і щастя свого народу”. Одкривали труни, клали квіти та востаннє вдивлялися в обличчя друзів, деяких з них не можна було пізнати.
О другій годині рушив сумний похід з вінками із жовто-блакитними стьожками. Співало кілька хорів. “Дійшла черга до нашого хору:
– Святий Боже, святий кріпкий… – почав один з хористів.
– Святий безсмертний… – підхопили декілька голосів та нараз урвались.
Тяжке ридання вихопилось із грудей замість співу.
…Не скоро, дуже не скоро зміг співати наш хор.
Ховали на Аскольдовій могилі… На краю провалля вирита широка яма. Уже стемніло, коли спускали туди першу труну, другу, третю… Застукали грудки глини по віках і глухим стогоном відбились у наших серцях.
Прощайте, дорогі друзі-товариші! Ми, що остались жити, покладемо все наше життя, всю нашу працю на те, щоб продовжити те, за що ви зложили свої голови, – щоб наша безталанна мати Україна перемогла одвічних ворогів і сама запанувала у своїй хаті!”
У тих словах закладена основна глибока патріотична ідея самої книги “Жінки у Визвольній війні”. Вона потрібна сьогодні, щоб будити від байдужості та сплячки народ та рятувати незалежність Української держави.
У цій книзі є й розповіді про Харитю Кононенко. Вона постає перед нами людиною, завжди готовою до подвигу в ім’я великого майбутнього рідного краю. Громадська й пластова діячка, журналістка, поетеса, просвітянка, членкиня Академічного товариства “Січ” у Відні. Пізніше викладає українську мову та історію в Рідній школі, є членкинею редколегії часопису “Каменяр”. У Канаді її вибирають головою товариства ім. Ольги Кобилянської. Вона всюди з українськими громадами, з молоддю: у Подєбрадах – виховниця пластового новацтва, у Празі належить до пластового комітету… Вона високоосвічена, доктор філософії. Володіла п’ятьма іноземними мовами. 16 липня 1943 р. заарештована німцями за співпрацю з ОУН-УПА. Її розстріляли із сотнями українців. Видав їх московський терорист-провокатор М. Кузнєцов. У Рівному на честь Хариті Кононенко встановлено пропам’ятну таблицю.
Читайте книгу “Жінки у Визвольній боротьбі”, щоб у нашій пам’яті навіки закарбувались постаті шляхетних українок, що боролися за Самостійну Україну, у якій ми тепер маємо радість жити. А імена крутянця Миколи Лизогуба і його товаришів завжди нехай звучать у серцях українського юнацтва, перед яким відкриваються дороги до подвигу в ім’я Вітчизни, її волі. Лариса ДАРМОХВАЛ
Болехів, Прикарпаття
На світлині – Харитя Кононенко. 
|
