(17.01.1938, с. Боровиця, Чигиринщина – 18.09.2020, Київ)
Помер Павло Щириця, кінооператор, член Національної спілки кінематографістів України та Історичного клубу “Холодний Яр”, рідний племінник холодноярського отамана Якова Мамая-Щириці.
Він був моїм другом понад 60 років. У другій половині 1960-х ми переїхали з Горлівки в Київ, на вул. Курську, 16. Павло Степанович із родиною жив поверхом нижче. Наші сім’ї товаришували.
Між нами була різниця у віці понад 20 років, але це нам не заважало.
У 1960-ті Павло Степанович допомагав В’ячеславові Чорноволу, з яким дружив зі студентської парти. У гуртожитку вони часом – через скрутні обставини – спали в одному ліжку. Про це мені не раз казав Павло Степанович. Розповів, що переховував у своїй квартирі те, що просив Чорновіл.
Павло Степанович – тепла і добра людина. Він був щирою людиною, як і його предки, яких так і нарекли Щирицями. Від нього я ніколи не зазнав прикрощів.
Дружні стосунки ми пронесли крізь усе життя. Останні роки спілкувалися рідко: він мене вітав із днем народження, а я – його. Плюс ще кілька дзвінків на рік. Багато років дуже хворів. Ревматоїдний поліартрит викрутив йому суглоби, обмежив його можливості.
Павло Степанович Щириця закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (1960). Працював на Українському телебаченні редактором та оператором. З 1970 р. працював на студії “Укртелефільм”. Зняв стрічки: “Київська весна” (1973), “На землі батьків”, “Пилипівка”, “Один день і все життя”, “Сім нот у тиші”, “Якби я був чарівником”, “Життя віддане живому. Академік Холодний”, “Шлях до хліба. Академік Ремесло”, “Балтійські родичі слов’ян” (1982), “Андрій Малишко” та інші.
27 – 28 жовтня 1996 р. Павло Щириця взяв участь у першому вшануванні героїв Холодного Яру. Був з телекамерою. Його зйомки лягли в основу документального фільму “І повіє огонь новий” (режисер Гурам Петріашвілі). 3 січня 1997 р. Павло Щириця став членом Установчої конференції Історичного клубу “Холодний Яр”. Завжди радів моїм новим книжкам про Визвольну боротьбу. Був твердим в українських переконаннях. Пишався своїм дядьком – отаманом Яковом Мамаєм-Щирицею.
Павло Степанович шанував моїх батьків. Завше тепло про них відгукувався, як і про мого дідуся – Сильвестра Степановича Барика. І вони його любили.
Вічна пам’ять дорогому і незабутньому другові нашої родини Павлові Щириці, вірному нащадку холодноярських героїв!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ |
