Після Всеукраїнського Національного Конгресу – Перший військовий з’їзд.
Ідемо вдвох з Олексою Мельником. Він, як репортер “Нової Ради”, має своє місце, я – лізу в гущу шинелів під самісеньку стелю одної із саль Педагогічного Музею, що нагадує університетську авлю (залю, зал. – Ред.).
Атмосфера наелектризована, надихана жагою. Це реакція українського живла на московську безличність.
Саме відчитано телеграму Петербурзької Ради робітничо-селянських депутатів, яка в облесливій формі забороняє творити українські військові відділи та відкладає цю справу до всеросійського військового з’їзду.
Саля двигтить стогрудим обуренням і гнівом.
Зір мій перебігає по масі чуприн здовж салі до того місця, де стоїть професорська катедра. Там Винниченко навперейми з Петлюрою умовляють одягнений у шинелі чорнозем України не робити бешкету – не давати надто різкої відповіди петербурзькій Раді.
За всяку ціну намагаються живловий зрив нації, її розгін та гідність убгати в “загальне добро революції”.
Уперше бачу Петлюру. Невелика, струнка постать, із русявим волоссям, приємним обличчям. Говорить щиро, із запалом. Проте відчуваю, що мене пориває хвиля обурення:
– І якого біса вони панькаються з тими московськими “братами”?
– Зараз говоритиме Міхновський, – каже хтось.
Помічаю близько коло себе [Василя] Химерика та [Валентина] Отамановського, колишніх товаришів із “Союзу Городів”. Отамановський тремтить також із люті.
Внизу на салі, де мовниця, стоїть широкогруда постать у вояцькім однострої. Високе чоло, довгі чорні вуса.
– Хто це? – питаю в Отамановського.
– Та ж Міхновський!
Говорить. Голос доволі різкий, і не має тої привабливої гнучкости, що Петлюрин. Слова падають, як відламки рубаного дуба.
– Муром китайським відмежовуватися від Московщини. Раз на все рвати з москалями, а не “підтримувати контакт” із ними. Україна повинна бути самостійна, а не автономна. Військо, армія, а не федерація!..
Крик заливає салю. Ворохобня. Фронтовики підводяться з місць в якімсь захопленні. Руки вимахують у повітрі:
– Слава!
Кричу також, пірвана несамовитим захватом.
Знову на мовниці стоїть Винниченко. З піною на вустах накидається на передбесідника.
– Виступати проти російської революційної демократії – це злочин, чорносотенство, ми тільки з царизмом російським воювали; з народом російським, з демократією – ніколи. Сором, ганьба!..
Знову схоплюється буря. Гнів, хвилювання, протести. Знову говорить Міхновський, по ньому Петлюра.
Повітря згусло, насичене віддихами й людською пристрастю. Поволі стихає. Перерва.
Хвиля шинелів виносить мене на коридор. Коло дверей надибую [Олексу] Мельника.
– Ось, – каже, – Міхновський. – Ходім, послухаємо.
Серед вояків палко говорив огрядний старшина.
– Ну, чому ж вони не хотять зрозуміти цього? – питає молоденький хлопець у шинелі з обличчям інтелігента. – Адже ж це таке просте, ясне...
– Для нас з вами просте, бо ми думаємо по-українськи, – тепло посміхається Міхновський і кладе на плече юнакові руку. – А вони думають “по общерасейськи”. Колись зрозуміють також, Біг дасть!
– Коли?
– Швидко, москалі самі навчать.
Юрба пливе, тручає нас і розділює. Гублю Міхновського й юнака серед моря шинелів. Гублю й не здибую вже ніколи.
Вал років перекочується по всьому. Зникають образи й люди. Міхновський накладає на себе руки під большевицьким ярмом. Петлюра гине з руки московського наймита-жида. Сумує історія над марно страченим життям людей і їх змаганнями.
Але ідеї, кинені людьми, всмоктуються в кров і живуть уже живим життям у кожнім атомі народу. Стають органічним складником його крови.
“...Широко беручи справу, кожна проблема української політики повинна бути з’ясована з погляду військових інтересів, оборони нашої держави”, – каже кілька років пізніше Симон Петлюра.
На ту ж нуту починає співати тепер навіть Винниченко.
Міхновський згас. Згасло все на обрії Українських визвольних змагань. Не може згаснути в моїй пам’яті тільки образ людини, що ясно й просто, твердо й переконливо проголосила раніш за всіх те гасло, яке стадо нашим національним українським “Вірую”. В тому вся його велич і невмирущість у нашій історії. Міхновський – то була перша вогнева стріла, що пронизала небо нашої волевої свідомости.
Галина ЖУРБА
З книги “Жінки у Визвольній війні. 1917 – 1930” |
