З книги “Жінки у Визвольній війні. 1917 – 1930”
Десь у часі відступу УГА з-під Києва в житомирських лісах до нас пристала.
– Піду з вами, – тільки й сказала.
А коли всі допитували, хто вона, відкіля, то мовчала, мов камінь.
Тільки ми й знали, що трьох її братів пішло з Петлюрою, батько ще у японській війні погиб, а вона – мов билина в полі.
– Буду вам помагати чим захочете. Біля хорих буду заходитись, про ворога розвідувати буду, усе, що прикажете.
А як морозні північні вітри з далекої півночі повіяли і з собою страшну пошесть у наші ряди принесли, то сестра Мара мала повні руки праці. Біля хорих поралась. Завжди мовчалива, без слова нарікань.
У невеличкому містечку на Поділлі всі лічниці та більші будинки повні хорих стрільців. Без ліків та лікарів на клаптику соломи догоряли ті, які на вістрях своїх баґнетів стрілецьку славу розносили.
Закурилась земля у білу непроглядну сніжну заметіль, скам’янів чорнозем, лискучим ледом скувались ріки. Дні воліклись за днями та забирали із собою сотні та тисячі молодих борців. Без співів та дзвонів. На вояцький віз складали, а там на кладовищі над ставом усіх рідний чорнозем приймав. На вічний сон укладались. А кожного з них благословив у далеку дорогу зболілий погляд Мари. Своїми ніжними руками очі закривала, нераз її гарячі сльози зчорнілі стрілецькі обличча росили...
У великій шпитальній салі довгі столи застелені. А біля них ті, які вирвались з обіймів лютої пошесті. Хоч бліді ще обличча, але в очах ясність. Така, як тих зірок, що у морозні ночі по небі мандрують. Тільки туга якась. За славою, що минула. А може, блистять так надії, що як весна свою пісню заспіває, то слава вояцька на ново оживе.
– Сідайте, сестро. Нині мусимо бути всі разом. Таке велике свято.
Сіли стрільці кругом столів, а між ними сестра Мара. Пустила свій зір у далечінь та ціла мов скам’яніла. Тільки як впали перші звуки “Бог Предвічний”, збудилась із важкої задуми.
По кам’янім обличчі дві гарячі сльози скотились.
– Я вже йду, там ждуть недужі.
І ніхто її не спинював.
А сестра Мара прямувала повагом туди, де покотом на долівці стрільці лежали. Ішла по великій салі та біля кожного спинювалась. Маминими словами приговорювала, сестриними очима біль зганяла. А по шпитальних стінах її велика тінь дивовижними образами пересувалась.
Крізь шпитальні вікна заглядали зорі з неба. А між ними одна – така ясна та світла. Може, то та, що пастирів до Христової колиби завела. А як до шпитальних вікон дійшла, то свій хід спинила. І клала своє ясне проміння на стрілецькі зболілі голови і на сестру Мару.
Марія БЕЗДОЛЬНА
Дж.: Народна справа (Львів). – 1938. – № 2. – 7 січня.
Публікація Володимира Семеніва. |
